Соціальний рух доби капіталізму (середина хіх ст. – 1917 рр.)

Активний і постійний соціальних рух є невід'ємною рисою капіталізму. В 1861 р. в Російській імперії відмінили кріпацтво. Провели аграрну і ряд других реформ. Це призвело до швидкого розвитку капіталізму. Капіталізм створив новий соціальний прошарок – клас найманих робітників, пролетаріїв. Пролетаріат не має власності. Пролетаріат зосереджений в місті. Пролетаріат працює поряд із десятками, сотнями і навіть тисячами таких же робітників. На початку своєї історії пролетаріат самий злиденний, самий бідний клас який готовий працювати за мізерну плату по 12-16 годин на добу. Більшою мірою пролетаріат сформувався за рахунок селян що стали вільними і малоземельними, і вимушені були перебиратись до міста шукаючи будь-якої роботи. Частково селяни ставали найманими працівниками в селі.

Через ці, та ряд інших обставин, соціальний рух доби "першого" капіталізму (1861–1917 рр.) суттєво відрізнявся від соціального руху доби феодалізму. Соціальний рух розширив свою базу. Не лише селяни продовжили свою боротьбу. Поряд з селянами за свої права почав боротись пролетаріат. Пролетаріат зосереджувався в містах, а в містах зосереджувалась влада. Селянські бунти локалізувались поза межами адміністрації. Пролетарська боротьба несла більше загроз. В місті діяли політичні партії. Вони вели пропаганду і агітацію серед робітників. Пролетаріат був краще освіченим і організованим.

Основною причиною виступів робітників в др. пол. ХІХ ст. було їх важке матеріальне і соціальне становище. Закон капіталістичної економіки – "менше витрат – більше зиску, більше прибутку" призводив до надексплуатації робітників. По-перше це стосувалось робочого дня. В 70-90-ті рр. робочий день становив 12-16 годин на добу. Катеринославському губернатору доповідали, що шахтарі знаходяться в забої, під землею, з 6 годин ранку до 9 години вечора, тобто 15 годин. Лише 2.06.1897 р. був прийнятий закон, що обмежив тривалість робочого дня до 11,5 годин, а в нічний час до 10 годин. Для того, щоб обійти цей закон, власники залізорудних копалень в Кривому Розі пропонували вважати шахтарів сільгоспробітниками на яких цей закон не поширювався. На металургійних підприємствах, зокрема на заводі англійця Юза, робочий день складав 12-13 год. на добу, а наднормові роботи доходили ще до 6 годин на добу. До 15-16 годин на добу тривав робочий день будівельників залізниць.

Тривалість робочого дня не впливала на заробітну платню. В 80-ті рр. ХІХ ст. середня заробітна платня шахтаря-забійника складала 20 руб. 90 коп. в місяць, саночника – 16 руб. 40 коп., сортувальника вугілля – 13 руб. 20 коп. Невелика частина робітників – теслі, слюсарі, ковалі, машиністи, отримували від 24 до 32 руб. на місяць. В цей час 1 кг борошна коштував 7,3 коп., крупи – 9 коп., літр олії – 45 коп., кілограм цукру – 37.5 коп., солі – 1,2 коп. За деякими підрахунками робітник шахтар витрачав на харчування в місяць до 7 руб. Враховуючи витрати на кухню (в умовах) артілі, табак, чай та на їжу йшло до 10 руб. На бюджет гірника впливали витрати на інструмент, масло для лампи та ін., до 3 руб. в місяць. Далі бюджет складався із видатків на одяг, взуття, житло і допомогу родині що залишилась в селі. Таким чином, навіть достатньо висока, на перший погляд, заробітна платня в 30-35 руб. в місяць, не забезпечувала нормального життєвого рівня робітників.

Крім тривалого робочого дня і низької заробітної платні становище робітників погіршувалось іншими причинами. Заробітна платня виплачувалась невчасно. Порушуючи один з перших т. зв. фабричних законів (03.06.1886) капіталісти видавали заробітну платню один раз на два місяці, або шість разів на рік. На окремих шахтах наймали на роботу без паспортів, і перші три місяці заробітна платня взагалі не видавалась, а їжу робітники брали в шахтарських магазинах "під запис". Якщо робітники вимагали зарплати їх висилали за наказом поліції, як безпаспортних. Велику частину платні робітників забирали штрафи, що іноді доходили до половини заробітку. До сер. 90-х рр. більшість робітників проживали в бараках, казармах, землянках. Все це просто примушувало робітників боронити свої права.

Боротьба за свої права виливалась в стачки, заворушення, сутички з поліцією і військами. Уже в 1870 р. уряд Російської імперії заборонив пресі публікувати будь-які відомості про виступи робітників і надав право губернаторам висилати керівників і учасників заворушень у віддалені губернії Росії без рішень суду, в адміністративному порядку. В 60-70-ті рр. забастовки не відзначались кількістю і масовістю. Протягом десятиліття в Україні відбулось всього 72 стачки. В них прийняли участь близько 15 тисяч робітників. Це невелика цифра, адже загальна кількість робітників в 1879 р. на 4368 підприємствах складала 108.829 осіб. Підйом робітничого руху починається з 80-х рр. ХІХ ст. В заворушеннях прийняли участь 70.917 робітників. В 1900 р. в Україні вже нараховувалось близько 360 тис. робітників (без Західної України).

Із зростання промислового виробництва робітники посилювали тиск на капіталістів. Стачки і забастовки стали носити наступальний характер, робітникам частіше вдавалось досягти своїх вимог. До початку ХХ ст. робітничий рух зміцнив, мав свою історію і досвід. Серед робітників вели агітацію і пропаганду політичні партії. З початку ХХ ст. почалось об'єднання робітничого економічного руху і політичного руху. Першим великим виступом в ХХ ст. в Російській імперії і в Україні став масовий робітничий страйк в 1903 р.

Поряд з пролетаріатом, з другої половини ХІХ ст., почала зростати інтелігенція, як особливий прошарок населення. Інтелігенція – це інженери, лікарі, вчителі, юристи, державні службовці та інші, – люди що заробляють собі на життя не фізичною працею, а інтелектуальною. Вони не мають промислової (або земельної) власності, не створюють в матеріальному сенсі капіталістичний продукт, але без їхньої праці розвинуте суспільство не може обійтись. Соціальний рух інтелігенції в Україні, на початку ХХ ст. був набагато слабкішим порівнянню з робітничим і сільським. Але самим радикальним виявилися рух майбутньої інтелігенції – рух студентів вищих навчальних закладів.

З др. пол. ХІХ ст. нова капіталістична економіка України і оновлена політико-адміністративна системи потребували освічених фахівців-інтелігентів. Через це в Росії і Україні, зокрема, збільшилась кількість вищих навчальних закладів, відповідно і студентів. Студентство завжди відрізнялось своїми радикальними поглядами і соціальною активністю. Це пов’язано з процесами соціалізації особистості і психофізіологічним розвитком молоді. Уже в 1899 р. в Росії відбулась перша студентська забастовка. А влітку 1900 р., в Одесі зібрався перший Всеросійський студентський з’їзд, завданням якого було встановлення контактів між активістами студентського руху, координація студентського руху по всій Росії. Делегатів з’їзду арештували. Та студентів це не зупинило. В жовтні 1900 р. почались виступи студентів в Київському університеті, що згодом призвели до другої всеросійської студентської забастовки. В жовтні 1900 р. студенти Київського університету поскаржились ректору на професора римського права, який, на їхню думку не був професіоналом і не мав права читати лекції. Неодноразові скарги студентів на цього професора залишались без наслідків. Тоді, на одній з лекцій студенти відмовились слухати професора, голосно розмовляли, не давали читати лекцію, вимагали покинути кафедру. За такі дії чотирьох студентів адміністрація посадила в карцер. Двох, які відмовились виконати це рішення виключили з університету і вислали з Києва. Але ситуація лише загострилась. 7 грудня 1900 р. більш ніж чотириста студентів заявили про сидячу забастовку в актовій залі університету. Ввечері, університет оточили війська, всіх студентів переписали і за допомогою солдатів вивели із зали. А на початку січня 1901 р. суд віддав 183 студентів до війська, на службу, строком від одного до трьох років. 217 студентів засуджено до карцера і адміністративних стягнень. У відповідь на таке рішення суду, в кінці січня, всі студенти Київського університету оголосили забастовку і зривали пари. 25.01 1901 р. студенти десяти університетів Петербургу прийняли рішення про забастовку. Так почалась друга всеросійська студентська забастовка.

Восени 1901 р. такі-ж події розгорнулись в Харкові. Студенти першого курсу заявили що вони не будуть слухати лекції професора Лагермарка через безсистемний виклад курсу хімії. За таке нахабство, за розпорядженням міністра освіти, 188 студентів виключили з університету. Студенти інших інститутів Харкова погрожували забастовкою, а 2 грудня організували демонстрації до яких долучились робітники і інтелігенція. Демонстранти йшли під гаслами "Геть самодержавство! Хай живе свобода!" За розпорядженням губернатора поліція вислала 250 студентів, а в місті оголосили стан посиленої охорони.

Студентські заворушення прокотились по всій Росії. В них прийняли участь близько 30 тисяч студентів. Виступи студентів тривали до осені 1902 р. поки не були відмінені особливі правила за якими студентів відправляли до війська. В Україні виступи пройшли в студентських містах – Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі. Нерідко студентів підтримували робітники і інтелігенція. Згодом, студенти прийняли активну участь в революції 1905–1907 рр., лютневій революції 1917 р.

Проведення соціально-економічних і політичних реформ завжди загрожує конфліктом. Проведення селянських реформ в Австро-Угорщині і в Росії (1861, 1906–1911) відбувалось на користь поміщиків, дворян. Селянство було не задоволене кількістю переділеної землі, відрізками, викупними платежами. Це викликало чисельні селянські заворушення. В Україні, з березня 1861 р. до кінця 1869 р. відбулось більше трьох тисяч селянських виступів, що охопили більше чотирьох тисяч сіл з населенням близько двох мільйонів чоловік. Найчастіше селяни виступали проти розмежування земель, відмовлялись відробляти на пана, рубали панські ліси, чинили потрави посівів поміщиків.

Реформа 1861 р., звільнивши селянина від юридичної влади пана, зберегла і загострила економічну залежність. Головною проблемою пореформеного села стало обезземелення селян і аграрне перенаселення. Постійно зростала ціна орендованої землі. Зберігались викупні платежі, оброки, відробіток на пана. Протягом 70-90-х рр. ХІХ ст. відбувається розшарування селянства. В українському селі, особливо на Лівобережній Україні, з'являються бідняки, середняки, багаті селяни-землевласники. Починається боротьба не лише з панами, а і боротьба внутрі селянства, боротьба бідноти (незаможників) проти "куркулів". Загострення цієї боротьби припадає на 1918–1921 рр. До кінця ХІХ ст., стихійний селянський рух зріс кількістю і захопив майже всю територію України. Дві третини селянських виступів в 60-90-ті рр. були придушені збройною силою, за допомогою не тільки поліції, але і регулярних військ.

Найвищим виявом селянської боротьби на початку ХХ ст., стали виступи селян Полтавської і Харківської губернії весною 1902 р. В цих губерніях зосереджувалась найбільша кількість безземельних і малоземельних селян. Масові виступи охопили більше трьохсот сіл з населенням понад сто шістдесят тисяч чоловік. Селяни відмовлялись працювати на поміщиків, не допускали наймитів до роботи, громили поміщицькі винокурні, а іноді і маєтки. Самі селяни називали свій рух словом "грабіжка"¹. Вперше, за історію роз’єднаної України, влітку 1902 р., аналогічні, селянські виступи відбуваються на Львівщині, Тернопільщині, Станіславщині. Всі селянські виступи були придушені військами.

Таким чином характерними рисами нового етапу соціальної боротьби стали: 1) поява нових класів і соціальних груп що включились у боротьбу – пролетаріат, молодь, інтелігенція (більшою мірою займалась політичною діяльністю); 2) перенесення і зосередження соціальної боротьби в міста, що були адміністративними і промисловими центрами; 3) загострення боротьби, поява нових форм боротьби; 4) швидке розповсюдження і поширення цієї боротьби в просторі імперії, в просторі України.

Найбільшим виявом соціальної і політичної боротьби в Російській імперії стали революція 1905–1907 рр., революція і громадянська війна 1917–1921 рр. Саме під час цих подій відбулось об'єднання соціальної боротьби робітників і селянства і спроба керівництва цією боротьбою з боку політичних партій.

9 січня 1905 р. війська розстріляли мирну демонстрацію робітників Санкт-Петербургу. Робітники намагались зустрітись з царем, передати прохання приборкати свавілля промисловців, покращити умови праці. Але демонстрацію розстріляли. По всій Росії прокотились виступи робітників. Ряд виступів закінчився збройними сутичками з військами. Перший етап революції відбувся в січні-березні. В українських губерніях страйкували 170 тис. чоловік. Почались погроми панських маєтків, ще жорстокіші ніж в 1900–1902 рр.

Другий етап революції припадає на осінь 1905 р. у відповідь на недолугий закон про утворення дорадчої Державної Думи в Росії розгорнувся масовий загальний страйк. В Україні у вересні-жовтні 1905 р. страйкували одночасно 120 тис. робітників. Цей страйк проходив під політичними гаслами зміни влади і закликами до повстання і збройної боротьби з царською владою. В жовтні 1905 р. у Харкові з'явились барикади. В ході революції виникають органи робітничого і селянського керівництва – Ради робітничих і селянських депутатів, а серед робітників ще й профспілки. Ради робітничих депутатів виникли в Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Юзівці, Луганську, інших робітничих центрах. Страйк в Росії закінчився грудневим повстанням в Москві. Повстання в Москві підтримали збройними виступами робітники і студенти в Харкові, Катеринославі, Олександрівську (суч. Запоріжжя). Найбільшим стало збройне повстання 19-17грудня 1905 р. в м. Горлівка.16 грудня поліція відкрила вогонь по страйкарям машинобудівного заводу. У відповідь на це страйковий комітет зібрав і озброїв близько чотирьох тисяч дружинників з навколишніх селищ. На допомогу робітникам прийшли селяни. 17 грудня повстанці вибили царські війська з Горлівки. Це була перша перемога, хоча і не на довго. 20-21 грудня 1905 р. повстання придушене, а бойові дружини робітників розбіглись по своїх домівках.

18 грудня 1905 р. жителі села Великі Сорочинці Полтавської губернії заарештували місцевого поліцейського, і вигнали з села інших представників влади. Сільські збори постановили не платити податків, не давати новобранців у військо і закрити шинок. 19 грудня селяни відбили перший наступ військ. Але 22 грудня повстання було придушене.

Особливим явищем під час революції 1905−1907 рр. стали виступи (заворушення) в армії. Виступи в армії є свідченням кризи політичної системи і політичного режиму. В Україні відбулось: 1) повстання на броненосці "Потемкин" (червень, 1905); 2) повстання військових моряків-чорноморців і солдатів севастопольського гарнізону (повстання на крейсері "Очаков") під керівництвом П. Шмідта (листопад, 1905); 3) виступ солдат-саперів на чолі з Б. Жаданівським в Києві (листопад, 1905). Такі виступи, незважаючи на їх придушення, поступово розхитували політичну систему імперії готуючи її до знищення.

В 1906−1907 рр. масові виступи робітників і селян ідуть на спад. Певну роль в цьому відіграло створення і робота Державної Думи – першого парламенту царської Росії. Державна Дума, вибори до неї виступали таким собі соціальним "запобіжним клапаном", що давав змогу направити радикальні настрої в мирне річище і "випустити пару" соціально-економічного незадоволення. В 1905 р. в Україні страйкувало близько 500 тис. чоловік, в 1906 р. – близько 100 тис., в 1907 р. – 60 тис. Поволі затухала боротьба на селі. Протягом 1905−1907 рр. українські робітники і селяни вперше прийняли участь в політичних виборах. За роки революції влада визнала українську мову, визнала право політичної діяльності, почалась робота над новим робочим законодавством, почався новий етап аграрної реформи. Відбувся ряд інших соціально-економічних змін. Але жодна революція не відбувається без контрреволюції, без втрат. Контрреволюційний період охопив 1907−1911 рр. – час, коли на чолі кабінету міністрів Російської імперії стояв П.А. Столипін.

Новий етап соціального руху, перш-за-все робітничого починається з 1910 р. і розгортається до 1914 р., до початку Першої світової війни. Війна призупинила розгортання соціальної боротьби. В умовах перших російських перемог на Східному фронті більшість робітників і селян підтримали царський уряд у війні. Але як завжди, Росії не вистачило сил, зброї, припасів, продовольства. В другій половині 1916 р. наступальна операція на східному (австрійському) фронті не завершилась через брак боєприпасів і резервів. Стало зрозуміло, що війна затягується і її швидкого закінчення не буде. Відчуваючи це приходить "протверезіння" т. зв. народних мас, змінюються соціальні настрої. Підтримка влади змінюється критичним, а згодом, коли нічого не міняється, агресивним ставленням Починається новий етап соціальної боротьби в умовах Першої світової війни (1916−1917 рр.).

В 1915 р. в Україні відбулось 113 страйків, в яких взяли участь майже 50 тис. робітників. В 1916 р. відбулось 218 страйків, в яких взяли участь до 200 тис. робітників. Але не страйкова боротьба стала причиною революції. Становище Російської імперії було складним і економічно, і політично. Населення не довіряло владі. Достатньо було чергової іскри і події могли-б розгортатись непередбачувано.