Соціальний рух доби феодалізму (іх ст. – 1861 р.)

Зазвичай історія соціальної боротьби починається із створенням і розвитку держави, утворенням соціальних класів, появою власності і багатства. Перша українська держава – Київська Русь формується в ІХ ст. І чи не перший соціальний виступ пов'язаний з боротьбою проти надмірного полюддя з боку Київського князя Ігоря. "Повість минулих літ" подає відомості про кілька соціальних заворушень на величезній території Київської Русі. В 1024 р. через голод відбувся виступ в Суздальській землі (Росія); в 1071 р., – в Ростовській землі (Росія) – через підбурення волхвів, проти християнської церкви. Першим "дійсним" соціальним виступом було повстання в Києві, в 1113 р. Суть виступу – боротьба киян з лихварями-спекулянтами які тримали високі ціни на сіль. Київський князь Святополк підтримав великих князів і лихварів. Майбутній князь Володимир Мономах скористався виступом киян, розправився з прибічниками Святополка і захопив владу в Києві. На думку істориків, цей виступ киян не пройшов безслідно. "Руська Правда" часів Володимира Мономаха обмежила лихварські проценти.

Звичайно, що докладних і повних відомостей про масові народні виступи, їхні причини і наслідки "Повість минулих літ" нам не подає. Але зрозуміло, що соціальні конфлікти не обійшли українські князівства долитовської і допольської доби. Нерідко вони виявлялись в антихристиянських виступах. Нерідко населенням міст маніпулювали у власних інтересах міські бояри як це було в масових виступах 1146–1147 рр. в Києві. Літописи зберегли нам звістки про виступи селян і міщан в 1068–1069 рр., 1113 р., 1146–1147 рр, 1157 р. в Києві, 1219 р. у Галичі та в інших місцях. Саме від цих виступів можна починати відлік соціального руху в Україні.

Пізнє середньовіччя і початок Нової доби подає нам мало відомостей про соціальну боротьбу. Частіше за все причиною цих виступів було соціальне становище селян. Життя селян в XV – XVI вв., обумовлювалось процесом поступового закріпачення, панщиною, обмеженням земельного володіння, збільшенням різноманітних соціальних повинностей. Все це приводило до соціального протесту. Разом з тим, сучасна українська історична наука зауважує, що становище селян в XV – XVI вв. по всій Україні було різним. Селяни, які були рушійною силою цієї боротьби, не обов’язково мали бути бідними і знедоленими, як це зовсім недавно описувалось в підручниках історії радянської України.

Відомий український історик Н. Яковенко пише: "У регіонах стабільного густого заселення, де бракувало вільних земель (як наприклад, у Галичині чи Холмщині), селяни вже на зламі XV – XVI ст. залежали від власника маєтку … Фільваркове господарювання потребувало робочих рук, тож до грошових і натуральних податків дедалі частіше стала додаватись панщина … Сейм Польського королівства прийняв уже в 1505 р. ухвалу, згідно з якою селянин міг покинути своє господарство лише за згодою пана. Однак цей класичний образ підневільного селянина, не був повсюдно однаковим. Селянське законодавство Великого Князівства Литовського було набагато м’якшим, ніж норми польського права"¹.

Загалом можна виокремити декілька центрів соціального руху. Більше того, зміст протестного руху на різних землях України XV – XVI ст. був різним. На "старих" українських землях – Галичині, Холмщині, Підляшші, частині Волині нерідкими були масові селянські виступи проти шляхти і магнатів. В останній чверті XVI ст. з Волині, що межувала з прикордонними землями Брацлавщини і Київщини, поширювались втечі селян на "вільні", незаселені землі. Переселенцям (втікачам) на Брацлавщину, південну Київщину, Полтавщину гарантувались "слободи" – звільнення від усіх податків і повинностей на час від десяти до тридцяти років. Так діяли магнати які захоплювали величезні земельні простори і шукали вільні робочі руки для їхньої обробки. Особливою формою соціального протестного руху стало "покозачення селян". Селяни жили поряд з козаками, їхнє становище відрізнялось від козацького. Але небезпека постійних татарських нападів і необхідність боронити свою "волю-свободу" зближувало селян з козаками. Селянство заявляло про себе як про козаків. Тому вже на початку XVII ст. магнати намагались перешкодити тісним соціально-економічним зв’язкам селян і козаків. Саме тому, як пише Н. Яковенко, "всупереч незрівнянно вільнішим умовам життя київсько-брацлавського селянина порівняно з його волинським, а особливо галицьким братом, саме Брацлавщина і Київщина невдовзі і стануть вогнищем селянських конфліктів. Причини цього не стільки в економічних реаліях чи в надмірних утисках селянської маси, скільки в специфічній ментальності хліборобів степової зони. Освоївши власною працею землі й води небезпечного краю, переселенці не допускали думки, що це не їхня, санкціонована Божим правом власність. Тому навіть легкі спроби запровадити панщинні порядки, звичні для внутрішніх регіонів держави, викликали тут бурхливу реакцію як замах на волю"¹.

Найвиразніші масові виступи козаків і селян припадають на кінець XVI – першу половину XVII ст. Ще донедавна боротьбу козаків під керівництвом К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи (1591–1597 рр.) пов'язували лише з загостренням соціально-економічних протиріч на землях України. Сьогодні зрозуміло, що більшою мірою це була боротьба козаків за свої станові привілеї. Але як тільки бунтівне козацтво залишивши прикордоння, з'являлось в Україні, до нього долучалось селянство і частково міщанство захищаючи свої права. Саме останні надавали вузько-становому руху козаків широкий соціально-протестний характер. Згодом, в виступах Марка Жмайла (1625 р.), Тараса Федоровича (Трясила, 1630 р.), Івана Сулими (1635 р.), Павла Павлюка, Якова Остряниці, Дмитра Гуні (1637–1638 рр.) відбулось остаточне об'єднання станового козацького руху з антифеодальним, антикріпацьким рухом селян. Селянство постійно турбувало місцеву владу напівпартизанськими виступами в яких поєднувались антимагнатські і навіть кримінальні мотиви. Реагуючи на численні скарги шляхти уряд Речі Посполитої у 1611 р. видав постанову "Про сваволю українську". Але незважаючи на придушення козацько-селянських повстань соціальна боротьба тривала.

Особливим виявом протесту стали втечі селян за кордон. Селяни західноукраїнських земель тікали за Карпати, до Молдавії, що знаходилась під турецьким протекторатом. Селяни центрально-українських земель з 30-х років XVII ст. почали тікати до прикордоння Московської держави. Ці втікачі-переселенці створили спочатку т. зв. Московську Україну, а згодом Слобідську Україну. В 1640 р. польські посли в Москві вимагали повернути двадцять тисяч українців. На думку українських істориків протягом 1640–1647 рр. на московсько-українське прикордоння втекли ще близько десяти тисяч українців. Українці тікали на ці землі в 1648–1657 рр. під час козацько-селянської революції і під час Руїни в 1657–1687 рр.

Черговим кроком в соціальній боротьбі стала козацько-селянська революція 1648–1657 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Виступ Б. Хмельницького починався як звичайне повстання запорізьких і реєстрових козаків за свої станові права і привілеї. Лише підтримка з боку селян, міщан і православного духовенства перетворила козацьке повстання в масовий соціально-політичний рух, точніше – в революцію. Як і кожній революції їй були притаманні свої особливі характеристики. Серед них і соціальні протиріччя між новою, козацько-селянською державою і простим селянством. Адже землі що належали полякам тепер, разом з селянами, переходили у власність української, козацької верхівки. Селянство не бажало залишатись поневоленим, безправним станом і оголошувало себе козаками. Особливо це стосувалось тих селян які вижили в битвах з поляками. Так протягом другої половини XVII ст. відбулась нова хвиля покозачення. Крім того, не слід забувати, що за всіма договорами підписаними Б. Хмельницьким з поляками, шляхта поверталась у свої маєтки, пригадуючи селянам все. На українських землях знаходились загони кримських татар. Гетьман і поляки "розраховувались" з ними цивільним населенням, простим селянством. Військові грабунки, господарська розруха призводили до соціальної боротьби. Перші соціальні виступи припадають вже на кінець 1649 р. В грудні, частина козаків (селян) які не потрапили в списки нового реєстру підступила під Чигирин, резиденцію гетьмана, погрожуючи йому розправою. У січні 1650 р. на бік випищиків (ті хто раніше був в реєстрі, а в наступний не попали, були "виписані") стало кілька полковників. У лютому 1650 р. на Запорозькій Січі спалахнуло повстання козацької голоти, очоленої Худолієм. В Кальнику вибухнув антигетьманський заколот покозачених міщан. В 1649–1650 рр. відбуваються повстання селян проти шляхти яка поверталась в свої маєтки.

Під час "Руїни" соціальне невдоволення селян використовували на свою користь гетьмани і полковники Право- і Лівобережної України. Селянські виступи використовували Польща і Москва. Після Переяславської угоди 1654 р. з'явились нові причини виступів. Так в 1666 р. на Лівобережну Україну прибули царські воєводи. Вони здійснили перепис селян та міщан і наклали на них нові, московські податки. Повстання селян і міщан проти московських посланців було придушене.

Особливою була ситуація на Правобережній України в 70-90-ті рр. XVII ст. Ця частина залишалась у складі Польщі. За спогадали очевидців після війни-революції і першої громадянської війни Правобережжя лежало пусткою. Крім відомих причин до занепаду призвели втечі українців з Правобережжя після підписання Бучацького миру (1672 р.) і акції примусового переселення які проводив гетьман Іван Самойлович. Двічі, в 1674–1675 рр. і в 1678–1679 рр. цей гетьман за підтримки московських воєвод примусив жителів придніпровської смуги переселитись за Дніпро. В результаті т. зв. Великого згону припинили існувати Черкаський, Канівський, Чигиринський, Корсунський полки. Майже повністю переселені жителі Черкас, Канева, Корсуня і Ржищева. Велика кількість містечок і сіл були спалені.

Виходячи з такої ситуації шляхта і магнати вимушені були послабити тиск на українських селян і міщанство яке вдруге заселяло ці землі. Повторювалась ситуація майже сторічної давнини. Польські землевласники знову встановлювали "свободи" на 10-15 років, звільняючи селян від великих податків. Але пільгові роки закінчувались і селяни знову перетворювались на підданих польських панів. Таке становище залишалось протягом всього XVIII ст. і початку ХІХ ст. до польського повстання 1830–1831 рр. Загострило соціально-економічну ситуацію рішення сейму Польщі 1699 р. про розпуск козацьких формувань З літа 1700 р. почались сутички правобережних козаків з шляхтою. Як і завжди, до козаків приєднувались селяни. Окремі сутички переросли в справжню соціальну війну під керівництвом Семена Палія. Ця війна йшла до 1704 р. В 1704 р. російські війська перейшли на Правобережжя, заарештували С. Палія і багатьох повстанців. Росія допомогла Польщі придушивши "паліївщину". Поступово хвиля соціальної боротьби затухає. Тим більше, що восени 1713 р. – на весні 1714 р. російські війська втретє зігнали населення Придніпров'я на лівий берег.

Кінець XVII ст. на лівобережній Україні так само позначився соціальними заворушеннями, виступами козацької бідності проти багатих козаків, незадоволенням політикою І. Мазепи. В 1687–1691 рр. відбулось заворушення у південних полках Гетьманщини. Селянство і козацтво палило старшинські маєтки та грабувало худобу. Простий люд не любив І. Мазепу, вважав його ляхом, захисником козацької верхівки. Але саме І. Мазепа як хитрий і розумний політик припинив поширення панщини на козаків,обмежив її двома днями на тиждень (1701 р.), послабив тиск багатіїв. В історії України, це чи не єдиний випадок, коли влада обмежила сама себе.

"Соціальний спокій" що встановила російська влада придушивши повстання С. Палія був недовгим. Згодом Правобережжя охопила хвиля гайдамаччини. На західних землях в цей час панувало опришківство. Ще донедавна ці феномени розглядали виключно як соціальний рух бідноти і знедолених. Разом з тим, зрозуміло, що в них поєднались і соціально-економічні мотиви, і соціальний бандитизм, і релігійно-етична і геополітична складова.

Назва соціально-розбійницького руху "гайдамаччина" походить з тюркської мови. Є принаймні два смисли цього поняття. "Гайда" – гнати, переслідувати. "Гайдамак" – розбійник. Певним чином поняття "гайдамак" близьке до поняття "козак". Нерідко гайдамаків називали "бурлаками", що з татарської означало "волоцюга". Слово "гайдамак" фіксується в офіційних польських джерелах з кінця XVII – початку XVIII ст. Відомий український історик В. Антонович стверджував, що гайдамацькі загони почали діяти на Волині вже 1708 р. Загони складались з "бойового" ядра, до якого входили запорізькі козаки, згодом до них приєднувались селяни. Фактично "гайдамаччина" продовжила традиції козацько-селянських повстань кінця XVI ст. – початку XVII ст. Загони гайдамаків формувались на польсько-турецькому кордоні. В Чорному, Мотронинському, Кучманському лісі і Холодному Яру. Це сучасна територія правобережної Черкащини (мм. Сміла, Чигирин, Кам'янка). Розбійницькі ватаги гайдамаків збирались на весні і діяли до осені. На зиму вони розходилась по домівках, зимівниках, на Січ. Загони гайдамаків палили, грабували маєтки шляхти, костьоли, містечка, хутори. Під їх "руку" попадали багатства не лише поляків чи євреїв, католиків чи уніатів, але не рідко і багатства заможних українців. Але, як пише Н. Яковенко "… симпатії до них селянського загалу від цього не меншали. Розбійників, радо підтримували на селах – годували, переховували, лікували."¹ Головною здобиччю гайдамаків буда худоба. Її перепродували туркам і татарам в прикордонних містечках, в районі сучасних сіл Мигія – Костянтинівка на р. Південний Буг, або переганяли на Січ. Гайдамаччина приносила великий зиск і селянам, і козакам, і татарам, перетворюючись в степове добичництво.

В 1734 р. гайдамаччині було надано геополітичного підтексту. Гайдамаків використали як знаряддя військово-політичного впливу. Російські війська в 1734 р. перейшли на Правобережну Україну підтримуючи одного з претендентів на польський престол. Серед українців поширилась чутка, що цариця Ганна Іоанівна видала грамоту в якій закликала бити шляхту. Виступ козаків, селян та різного кримінального елементу поширився на Київщину, Поділля, Волинь. Такі виступи, частково підтримувались російськими військами, що направляли його проти своїх суперників. Серед загонів гайдамаків виділялись загони Верлана, Матвія Гриви, Сави Чалого, Медведя. Утвердивши "свого" короля російські війська, разом з поляками почали придушення гайдамацького руху. До кінця 1735 р. здавалось гайдамаччину придушили. Полонених гайдамаків вішали на місці захоплення, часто на російсько-польському кордоні. Але повністю придушити цей рух не вдалось. Протягом 40-50-х рр. XVIII ст. гайдамацькі загони-ватаги залишались реальністю Правобережної України.

Найбільшим виявом гайдамацького руху стала "Коліївщина", в червні 1768 р. Виступ запорожців і селян був підготовлений поляками (т. зв. Барською конфедерацією), а спровокований Росією. В травні 1768 р. великий гайдамацький загін вийшов з Холодного Яру. В цей же час російські війська вступають на Правобережжя. Максим Залізняк, керівник загону, розсилає універсали з закликами "бити ляхів і жидів". Похід двохтисячного загону на Умань супроводжувався масовими вбивствами не лише панів-шляхти, а і простого польського і єврейського населення.

Найжорсткішою стала розправа над жителями Умані і біженцями які зібрались в ній. Доля Умані була вирішена коли на бік повстанців перейшов Іван Гонта, який мав обороняти місто. Гайдамаки знищили поляків-католиків, євреїв-іудеїв, українців-уніатів. Саме в червні, до цього руху пристала назва "Коліївщина", від слова "колій". Так в українських селях Подніпров'я називали різників що забивали худорбу. Ще донедавна радянські історики оминали бандитсько-криваву складову соціального вибуху. Менші гайдамацькі загони доходили до Поділля і Південної України. На поділлі гайдамацьких повстанців називали левенцями, дейнеками. В часи небезпеки вони ховались за Дністром, в Молдавії. Росія придушивши заколот поляків почала боротьбу з гайдамаками. В липні 1768 р. російське військо оточило табір гайдамаків під Уманню і без жодного спротиву арештувало більше тисячі повстанців, які вважали російське військо союзником. Більшість повстанців віддали на знищення полякам. Близько трьохсот судили в Києві. Поляки стратили більше вісімсот гайдамаків. Росіяни відривали ніздрі, ставили тавро на обличчя і відправляли до Сибіру. Поодинокі виступи гайдамаків відбуваються протягом останньої третини XVIII ст., але вони вже не набувають такого розмаху як гайдамаччина 1730−1760-хх рр.

На Західній Україні, в цей же час, соціальне розбійництво вилилось в рух опришків. Повстанці діяли на Гуцульщині, в Карпатах, в міжріччі рр. Прут і Черемош. Опришківство на відміну від гайдамаччини було менш кривавим. З ним пов'язана більша кількість міфів і легенд. Опришківські загони несли в собі символіку ініціації молодиків в чоловічих ватагах. Подібні гуцульському опришківству ватаги "благородних розбійників" діяли по всім Карпатам і на Балканах. Самим відомим опришком став Олекса Довбуш з його загадково-захованими незчисленними багатствами. Опришківство, як форма соціального бандитизму проіснувала від XVI ст. до 1720−1730 рр.

До 30-х рр. XVIII ст. належить початок ще одного феномену соціального руху – "шукання козацтва". Погіршення становища селян викликало бажання "повернутись" до козацького стану. Російська влада, починаючи з Петра І, вміло граючи на цьому, то дозволяла такі переходи, то розцінювала їх як порушення соціального спокою. Така політика призводила до протистояння з владою цілих сіл, що воювали з каральними загонами влади протягом десятків років. Мешканці сіл Кулач і Суботовчі (Стародубський полк) з 1748 р. по 1779 р. відстоювали своє право вважатись вільними козаками, а не підданими селянами. В селі Турбаї (Миргородський полк), протягом 1769–1789 рр. селяни воювали проти каральних загонів, добиваючись того, щоб суд визнав козацький стан не окремих селян, а всіх жителів села. Зрозуміло, що до кінця XVIII ст., з утвердженням влади централізованої імперії, боротьба згасає.

Таким чином, XVIII ст. пройшло під знаком гайдамацтва, опришківства, "шукання козацтва". Соціальний рух охопив всі, три частини України – Лівобережжя, Правобережжя (Центр), Західну Україну. Російська влада вміло використовувала соціальну боротьбу на свою користь, для досягнення конкретної мети – встановлення на землях України імперського правління і знищення Гетьманщини.

В ХІХ ст. виділяється два етапи соціального руху українців в Російській імперії. Перший – до 1861 р. Другий – після соціально-економічних реформ що відбулись в 60-70-ті рр. ХІХ ст.

В першій половині ХІХ ст., виділяють такі прояви соціальної боротьби як, "соціальне розбійництво" Устима Кармелюка (1787–1835), масові виступи селян проти польських поміщиків на Правобережній Україні, заворушення селян в військових поселеннях, "Київська козаччина 1855 р.".

Самою відомою сторінкою боротьби стало розбійництво У. Кармалюка і його ватаги. Ще за життя, колишній кріпак і людина що п’ять разів тікала з-під варти, і прожила майже шістдесят років, він перетворився в міф і легенду. В 1812 р., його, поміщик віддав в рекрути. Але до війська У. Кармелюк не дійшов – втік і став дезертиром. Повернувся на Поділля, і приєднався до ватаги таких-же дезертирів, дрібних злодюжок із селян, "пропащих" шляхтичів і містечкових скупників-євреїв. Згодом очолив це "товариство". По всьому Поділлі У. Кармелюк мав кілька загонів що протягом 1813–1835 рр. здійснили понад тисячу нападів на польські поміщицькі маєтки, сільські і придорожні корчми, господарства заможних селян. Награбоване У. Кармелюк не лише роздав бідноті, а і продавав через містечкових євреїв-скупників. Такий собі "український Робін Гуд" був вбитий у жовтні 1835 р. В 1833–1839 рр. діяла спеціальна слідча комісія у справі У. Кармелюка і його співробітників. За ці роки через допити в комісії пройшли близько двадцяти тисяч осіб. До наших часів дійшли численні народні пісні, перекази і легенди що зробили У. Кармелюка народним героєм, борцем за свободу і волю, захисником бідноти.

Частиною всеукраїнського соціального руху стали виступи військових поселенців. Після війни з Наполеоном генерал О. Аракчеєв, соратник російського імператора Олександра І, запропонував, для економії державних коштів, записати державних селян у військо. Селяни мали вести сільське господарство і служити у війську. Селяни-солдати мали селитись в спеціальних військових поселеннях і за розпорядком займатись як військовою муштрою, так і сільськими роботами. В поселеннях запроваджувалась військова регламентація всіх сфер життя. В Україні військові поселення були засновані в Катеринославській, Слобідсько-Українській та Херсонській губерніях. Усі працездатні селяни-поселенці до 45 років поділялись на три групи: господарів, помічників та солдатів діючих частин. Господар і його помічник зобов’язані були, крім своїх родин, утримувати ще двох солдатів з родинами. Тричі на тиждень взимку, і двічі на тиждень влітку, навчатись військовим справам, виконувати повинності і окремі поліцейські функції. В 1857 р., на час ліквідації, в Україні нараховувалось більш-ніж шістсот тисяч селян-поселенців. Підневільне становище мешканців військових поселень спричинило повстання Бузьких козаків (1817 р. м. Вознесенськ), повстання в Чугуєві (1819 р.) та Шебелинці (1829 р.). Завдяки цим виступам регламентація життя поселенців послабшала.

Протягом першої половини ХІХ ст. не припинялись виступи селян проти польських поміщиків, проти католицьких і уніатських монастирів і церков що володіли землями на правобережній Україні. Захопивши Правобережну Україну, Поділля і Волинь в кінці XVIII ст. царський уряд залишив полякам всю власність, землю і селян-кріпаків. В листопаді 1830 р. поляки підняли антиросійське повстання. Повстання охопило не лише територію етнічної Польщі, а і значну частину української Волині. Окремі польські шляхтичі намагались втягнути українських селян до збройної боротьби проти Росії. Натомість головнокомандувач російського війська, що придушувало польське повстання звернувся до селян Правобережної України воювати з польською шляхтою. Закликав селян захоплювати панів і передавати російській владі. При цьому було обіцяно що селяни не повернуться під владу панів. Частина селян підтримала такі заклики допомагаючи придушити повстання. Але як завжди, влада, використавши простих людей, забула про свої обіцянки. Найбільшим "досягненням" українських селян стало часткове переведення їх в статус державних селян. Але в більшості, поляки продовжили панувати на Правобережжі визискуючи з селян. В 1838 р. на сто тисяч польської шляхти приходилось більше чотирьох мільйонів українських-кріпаків. Боротьба селян не припинялась. Розуміючи небезпеку нового, вже селянського вибуху, київський генерал-губернатор Д. Бібіков в 1841 р. ввів т.зв. "Інвентарні правила". "Інвентарні правила", це стандартні розписи повинностей селян, для кожного магнатсько-шляхетського маєтку. Незважаючи на те, що "Інвентарні правила" регламентували відносини між поміщиком і кріпаком, дійсного і дієвого контролю за поміщиками не було. Поміщик збільшував панщину, зменшував наділи селянських земель. Селяни бунтували сподіваючись на "Інвентарні правила", а поміщик викликав поліцію та війська. Безпосередньо, після введення "Інвентарних правил" відбулось більше півсотні селянських бунтів. В 40-і роки з Київщини утекло біля тридцяти тисяч селян. В 1826–1854 рр. в Україні відбулось 126 селянських заворушень. Нерідкими були вбивства поміщиків.

Найбільшим повстанням до відміни кріпацтва стала "Київська козаччина" 1855 р. Під час Кримської війни (1853–1856 рр.) царський уряд вкотре пообіцяв полегшення долі селян, як тільки вони добровільно запишуться до війська. Це вже була четверта обіцянка за останні сто років, після аналогічних обіцянок Катерини ІІ, Олександра І, і самого Миколи І. Катерина ІІ обіцяла залишити козаків в спокої після війни з турками, натомість виселила з України. Олександр І обіцяв поновити козацтво після перемоги над Наполеоном. Микола І обіцяв полегшити долю селян після придушення повстання поляків. Так само сталось і в 1855 р. Селяни слухали попів що читали заклик Миколи І і розуміли це так, що цар дозволив їм записуватись у козаки і ставати вільними. Священиків які пробували пояснити дійсний зміст заклику били за те, що вони нібито "ховають волю". На придушення виступу кинули війська. Багато селян що приймали участь у виступах заслано до Сибіру.

Українське селянство Західної України перебувало не в меншій скруті. Але вона мала інший зміст. Австрійські імператори проводили гнучкішу політику. Це засвідчили реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ. На початку ХІХ ст. визначено розмір панщини (до 30 днів на рік), заборонено збільшення поміщицький землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель, заборонено панський суд над селянами, зобов’язано пана за умов суду з селянами, наймати за його рахунок адвоката селянам. Українські історики пишуть, що головним наслідком цих реформ було те, що вони хоч і не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, все-ж перевели його у сферу закону. До середини ХІХ ст. у Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося із своїм поміщиком¹. Самим відомим захисником селян на Буковині став Лук'ян Кобилиця (1812–1851). В 1839 р. селяни обрали його уповноваженим громади. Протягом кількох років він подавав скарги від імені селян на поміщиків. В 1843–1844 рр. очолив збройний виступ двадцяти двох сільських громад. Повстання було придушене. А вже після революції 1848р. селяни обрали Л. Кобилицю депутатом парламенту (рейхстагу). У відповідь на обмежену селянську реформу Л. Кобилиця очолив нове повстання гірських сіл. Повстання тривало з листопада 1849 р. до літа 1850 р. В квітні 1850 р. Л. Кобилицю заарештували, кинули до в’язниці, де він помер від катувань. Загалом західноукраїнські селяни бунтували і повставали значно менше ніж східняки. Натомість вони знайшли інший вихід із економічної скрути – масову еміграцію за океан.