65. Виникнення філософії: Індія, Китай, Греція.

Індійська філософія

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії — кочові племена, які, за археологічними та ет-нографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже в II тис. до н.е. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була мі-фологія, викладена у Ведах — збірниках гімнів. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, у т.ч. військовою аристократією — кшатріями. Звідси назва ведійської міфології — брахманізм. У середині І тис. до н.е. у давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об’єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Усе це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течі-ям — джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв’язку з кризою міфології. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і само-заглиблення. Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їхніх типи: ортодоксальні, класичні (даастика) і неортодоксальні, некласичні (настика). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їхньої святості. Ортодоксальні, класичні філософські школи. До них належать веданта, міманси, вайшешика, санкх’я, ньяя і йога. Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — сві-това релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмискладовий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень. Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям. Чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п’ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір.

Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній пробле матиці. Провідне місце відводили етичним вченням. В їхніх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу.

Китайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст. до н. д. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія. Давньокитайська філософія подібно до індійської сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія. Філософія постає в тому суспільстві, у якому індивід є самостійною силою, особою. Але, за словами дослідника соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, у V–III ст. до н.е. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньогрецького полісу, — у Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім’я, клан, община, земляцтво». Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже». Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунто вував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, що повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма інши-ми людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім’я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип воно підноситься до рівня регуляторів державного життя, зрівнюється з правом і навіть підноситься над ним. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись (від покарань) і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться». Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Конфуціанство в Китаї називалось «школою службовців». У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя лю-дей підпорядковані загальному божественному законові дао. Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепо- роджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Даосизм як філософська доктрина порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Всі істоти містять у собі протилежні час-точки — «ян» та «інь». Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо.

Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (законники), натур філософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», проти-лежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце. Подальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’яз-ком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.