53.Європа як філософське поняття. Україна і Європа.

Після входу територій України до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше – Речі Посполитої , Україна втратила можливість цілеспрямованого автентичного духовного розвитку , проте в такому становищі України були і позитивні сторони:

- внутрішнє життя на теренах України стабілізувалося після потерпань від між осібних князівських воєн і свар;

- відкрилися можливості для більш інтенсивних зв’язків із країнами Західної Європи;

Існує чимало історичних свідчень того, що в Україні того часу проявився стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій. Вихідці з України з’явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Велику популярність серед українців мали університети в Болоньї, Падуї, Римі, Кенігсберзі, Парижі. Повертаючись на Батьківщину, українці – вихованці європейських університетів, приносили на рідну землю не лише знання, а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і , зрештою ,- ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження.

Найвідомішим українським вченим став Юрій Котермак із Дрогобича (Юрій Дрогобич) , який після навчання у Львові поїхав до Італії, де одержав ступінь доктора філософії і доктора медицини Болонського університету, де став професором, викладав астрономію, філософію, медицину , а у 1481 став ректором.

Ю. Дрогобич посідає унікальне місце в українській філософії та й у вітчизняній культурі загалом:

- був своєрідною з’єднуючою ланкою між Україною та Європою : одночасно належав і до європейського Відродження, і до українського Перед-відродження, ставши фактично його провісником.

- його творче кредо відроджувало ту духовну засаду, яка культивувалася у культурі Київської Русі .

Майже сучасником Ю. Дрогобича був Павло Русин, який навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах, а пізніше працював викладачем у обох цих навчальних закладах.

Юрій Дрогобич і Павло Русин сприяли прилученню української громадської думки до ренесансових віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Так як і в Європі, в Україні можна було спостерігати появу вчених творів народною мовою.

Також великим був вплив релігії:

Наприкінці ХV- XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно – політичному житті: через посилення впливів католицтва на православних відбувається дестабілізація життя православних громад, а внаслідок цього даються взнаки реформаторські віяння : церковні громади починають перебирати на себе культурне життя та освітню діяльність. Врешті церковний собор 1596 р. ухвалив рішення щодо заснування греко-католицької церкви. Вплив цієї події привів до істотних зрушень в освіті, літературній творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою суперечливість торував українському народу шлях в Європу.

54.Онтологія і гносеологія. Суб’єкт і об’єкт пізнання.

Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше. Що означає поняття «буття»? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Найбільш загальною категорією філософії (при тому будь-якої за напрямком) є найдавніше поняття «буття». Серед основних форм буття розрізняються:1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів,стан природи, буття природи як цілого; буття-речей і процесів, вироблених людиною;2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне(позаіндивідуальне) духовне;4) буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження. Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм. При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта(матеріальний предмет пізнання і практичного впливу з боку людини) та суб'єкта(наділена чуттям і розумом істоту, що пізнає світ) як вихідних понять гносеології. Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт. Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа - єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності.

В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності. Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе в різних видах, але разом усі вони дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності залучені всі сили та здібності людини (почуття, емоції, розум, інтуїція, прозріння та їй).

Пізнання - багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграє розумова активність людини, що виявляється у конструюванні образів, моделей,понять, теорій, за допомогою яких людини оптимізує свої взаємини зі світом ти збільшує ступені своєї свободи. Знання має різні форми свого якісного наближення до істини. Як бачимо, пізнання — це історично акумульований процес відображення об'єктивної реальності у свідомості людини у формі відчуттів, сприйняттів, уявлень, понять, ідей,гіпотез, теорій тощо.

Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності, (мову, категорії та ін.).

Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність,яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ. У процесі пізнання з'являється знання. І те й інше (процес і його результат) мають не лише певний зміст, а й певні форми, які в остаточному підсумку обумовлені практикою. Тому відображення людиною об'єктивної реальності в процесі пізнання — це не пасивно-дзеркальний акт, як уже зазначалось, а активний, творчий процес її відтворення у свідомості людини. Без нього зникає об'єктивний зміст наших відчуттів, сприйняттів,думок і ми неминуче приходимо до суб'єктивного ідеалізму. Людина, окремі люди (наприклад, вчені), що здійснюють дослідження та відкриття як суб'єкти пізнання, виступають у ролі членів певного суспільства, певної історичної епохи. Як процес діяльності суб'єкта, пізнання завжди має суб'єктивний характер. Його результатом є знання, що існують у свідомості суб'єкта (індивідуальній, суспільній). Форми, в яких існує й розвивається знання, за своєю суттю є суб'єктивними образами об'єктивної дійсності, тобто ідеальним відображенням матеріального.

Перейдемо тепер до аналізу об'єкта пізнання. Ним є вся незалежна від свідомості існуюча дійсність — об'єктивна реальність. Сама ж людина з усіма її гранями, сторонами та властивостями, включаючи психіку й свідомість, теж до нього належать. Той факт, що свідомість є суб'єктивною реальністю, не перешкоджає перетворенню її на специфічний об'єкт пізнання. Однак для конкретного суспільства, на певному етапі його розвитку,реальним об'єктом його пізнання є не вся дійсність (вона нескінченна й невичерпна), а лише та її частина, що прямо чи опосередковано включена у практичну, передусім матеріально-виробничу діяльність. Людина пізнає насамперед те, що вона практично освоює, змінює, перетворює. Безпосередній об'єкт пізнання — це не "абстрактна"природа, а природа, певною мірою перетворена, "олюднена" ("світ людини"), межі й багатоманітність якого постійно розширюються.

Суб'єкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи,методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади,експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання,оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.