8.Європейський утопізм

Утопізм — термін для позначення будь-якої системи політичних ідей, що змальовує або захищає ідеал суспільства, в якому будуть досягнуті загальні мир і щастя, а його члени житимуть у довершених умовах.

Слово «утопія» вигадав Т. Мор. За ним картина держави, де немає приватної власності, праця є обов'язком для всіх і кожного, а розподіл продуктів відбувається за принципом цілковитої рівності.

Утопічні ідеї з'явилися задовго до появи праці Т. Мора. Вони сягають корінням у Біблію. На них можна натрапити у Платона, який обстоював жорсткі соціальні відмінності: кожна людина посідає те місце, для якого вона найкраще пристосована від природи, а контроль за управлінням має здійснювати наймудріша особа. Платон змалював ідеальне легендарне суспільство острова Атлантида.

Системи побудови ідеальних суспільств пропонувало чимало політичних теоретиків. Найвпливовішим з них вважається К. Маркс — засновник «науковогокомунізму». Він пропагував знищення капіталізму і створення суспільства, де розподіл мав здійснюватися за принципом «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Держава взяла на себе розподіл у всіх галузях, відповідно й її втручання в усі без винятку сфери життя громадян. Таке всеосяжне управління формує новий тип особистості — менш заповзятливої та ініціативної, більш слухняної, з середніми здібностями й потребами. її існування, позбавлене ускладнень, пов'язаних із свободою вибору та особистою відповідальністю, водночас позбавлене й самої свободи.

У сучасному розумінні «утопія» — ідеальне суспільство з досконалими умовами життя людей. Це слово може бути використано також для позначення надуманого соціального плану, який ігнорує реалістичні положення стосовно людської природи, насправді існуючих умов та обставин і таким чином залишається тільки в уяві, хоч би яким бажаним і привабливим здавався.

9.Протосоціологічні погляди

У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою.

Тоді ж виникли концепції філософії історії, у лоні яких формувалися теорії про державу, право, суспільство, відображався історичний процес через поєднання аналізу суспільних явищ, подій, фактів історії культури. 

Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670—1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця стадія не була гоббсівським «природним станом» війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. 

У соціальній історії людства Мандевіль виділив два типи суспільства. Перший — малочисельні, невеликі землеробські суспільства з натуральним господарством, примітивним ремеслом і нерозвинутою торгівлею. Там не розвивались науки, мистецтво, а бідні, неосвічені люди були майже цілком позбавлені життєвих благ. Вони помірні у своїх потребах, одностайні в поклонінні Богу, в усьому підкоряються урядові і дуже впливовому в справах державного управління духівництву. Другий тип — великі, густонаселені, багаті, могутні суспільства, в яких розвиваються численні ремесла і виробництва, торгівля з іншими країнами, науки і мистецтва, існує регулярна армія і флот. Тут живуть ділові, обізнані люди, власність і права яких гарантується законом; вони за будь-якої форми правління не пасивні виконавці волі влади, а громадяни, які мають власні думки, у тому числі й у питаннях віри.