2.1. Господарське життя на Правобережжі.

Ліквідація Семена Палія, полковника Фастівського полку, і придушення повстання, яке він очолював, зробили гетьмана Мазепу фактичним володарем Правобережної України, принаймні в межах правобережної частини держави Богдана Хмельницького. Польща, значна частина якої була окупована шведами, знесилена міжусобною боротьбою окремих магнатських угруповань, була неспроможна відновити свою владу на Правобережній Україні, що й далі залишалася в руках Мазепи. Щоправда, польський уряд весь час домагався евакуації звідти українського (гетьманського) війська або принаймні передачі правобережної Наддніпрянщини польській військовій та цивільній адміністрації. Але всі польські заходи в цій справі перед гетьманом і царем були даремні.

Незважаючи на накази царя, Мазепа твердо стояв проти польських домагань, доводячи Москві, що перебування Правобережжя під українським володінням конче потрібне під час війни зі Швецією — навіть в інтересах самої Польщі, як московського союзника. Зрештою, на цю позицію стає й московський уряд. Петро І, формально наказуючи Мазепі повернути Правобережжя Польщі, в секретних інструкціях (приміром, з 20 вересня 1707 р.) пояснював гетьманові інтереси російської політики на цій території, які не дозволяли повернути її Польщі. Такими інтересами цар вважав: можливість комунікації з польськими прихильниками Москви на Правобережжі; потребу вільного руху російського війська під час можливої (по закінченні шведської) війни з Туреччиною; нарешті, позбавлення Польщі змоги, володіючи Правобережжям, шкодити Росії у відносинах з Туреччиною і Кримом.

На жаль, становище Правобережжя під гетьманською адміністрацією (1704-1712) ще мало досліджене. Гетьман Мазепа зберіг тут полкову організацію й значно поширив її. В 1708 р. тут було сім полків: Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський і Могилівський. На чолі цих полків були або старі полковники, які перейшли під владу Мазепи (Самусь у Богуславі), або нові, ним призначені з місцевої старшини (М. Омельченко у Білій Церкві, Г. Іваненко у Брацлаві, Сава Волошин у Могилеві) або (пізніше) з старшини лівобережної, яка, очевидно мала замінити колишніх паліївців. Так було призначено генерального осавула Гамалію до Білої Церкви, А. Кандибу до Корсуня й Умані, К. Мокієвського до Чигирина. Головним осередком козацької адміністрації Правобережжя була Біла Церква, де був поставлений сердюцький полк Бурляя. Там же була резиденція Гетьмана під час його перебування на Правобережжі. Мазепа зміцнив укріплення Білої Церкви, перевіз туди частину гетьманських клейнодів і своїх скарбів. Взагалі можна подумати, що він збирався зробити тут, у центрі об’єднаної Української держави, сталу резиденцію гетьмана і українського уряду.

Разом з тим Мазепа дбав і про налагодження господарського життя на Правобережжі. Взагалі мало відому про цю сторінку його діяльності на цьому терені, та й ті скупі відомості, що збереглися про це, належать вже до часів після розриву з Москвою. Зрештою, не було достатньо часу на мирне господарське будівництво. Київський губернатор князь Д.М. Голіцин писав канцлерові Головкіну 21 листопада 1708 р., що на цій стороні Дніпра є багато містечок та сіл, що знаходились під поляками, а тепер вони визнають владу Мазепи. І проживає тут близько 50 тис. осіб.

Проте козацька старшина в Бендерах вже після смерті Гетьмана казала наприкінці 1709 р., що Мазепа «...понастановляв усюди своїх економів, як ось у полках Білоцерківському, Чигиринському, Брацлавському й інших, і вони всі щорічні доходи з оренд і мит, належні до військового скарбу, збирали для приватного скарбу пок. Гетьмана...». Канцелярист Григорій Григорович свідчив (під московською владою, 26 липня 1709 р.), що з задніпровських полків збирала оренду, яка йшла до військового скарбу.

Вже ці фінансові заходи гетьмана вказують на те, що Мазепа запроваджував на Правобережжі в основі той самий суспільно-економічний лад, який існував тоді на Гетьманщині. Це стверджує також практика земельних наділів на Правобережжі. Хоч Мазепа, очевидно, визнавав старі володіння козацької старшини на Правобережжі - про це свідчить вже призначення місцевими полковниками колишніх правобережан (А. Кандиба, К. Мокієвський), - але, здається, фактично реституція цих володінь не відбулася і, будь-що, відкладалася до слушного часу. Можливо, що це пов’язане було з різними правними формальностями або з обов’язком заселення спустошених колись маєтків; в кожному разі, гетьман волів тримати цю територію і таким чином доходи з неї під своїм контролем.

Гетьман надавав маєтності на Правобережжі новій старшині, ним призначеній, а також монастирям, зокрема київським. 27 січня 1706 р. він видає універсал полковникові брацлавському Г. Іваненкові на «на спустіле містечко Бурки в Чигиринському уїзді». 26 грудня 1706 р. гетьманським універсалом надано було компанійському полковникові Антонові Танському села Яхни й Микитинці в Корсунському повіті з правом на повинності посполитих. Було видано універсал Мазепи Степанові Бутовичеві 19 листопада 1708 р. на маєтки, зокрема на чигиринські ґрунти й млини на р. Тясмині, які одержав від короля Яна Казимира 1649 р. дід С.І. Бутовича шляхтич Богдан Бутович (м. Колонтаїв на Чигиринщині). 17 грудня 1708 р. цей універсал було затверджено царською грамотою. Лівобережна старшина також цікавилася господарчими можливостями Правобережжя, й гетьман сприяв цьому, дозволяючи заводити тут салітряні майдани (прилуцький полковник Д. Горленко 1707 р. коло Лебедина), пасіки, хутори тощо. Мабуть, з доручення Мазепи, Василь Лукомський (батько історика Степана Лукомського) був «осадчим» цілого Уманського повіт, зокрема, осадив Умань, Ладижин, Монастирище, Маньківку, Буки та інші містечка, за що був призначений уманським отаманом і наказним сотником (1709). Гетьманські дозорці дбали про заселення гетьманських корсунських і драбівських маєтностей (1706).

Ця широка господарча діяльність Мазепи на Правобережжі була обірвана подіями 1708-1709 рр.

Отже, хоча і короткий час, Правобережна Україна знаходилася в руках Мазепи. Титулярний «гетьман обох сторін Дніпра» став їх реальним володарем. Але тільки володар незалежної Української держави міг володіти Правобережжям, а разом з тим і всією Україною.