Розділ іі. Аграрні перетворення за гетьманування Івана Мазепи.

Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII–на початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і генетично пов’язані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазепинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, а ніяк не сприяти йому [20, 113]. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво «мирними» було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм на користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловості [29, 98].

Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха–неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате на неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688 («перша саранча») і в 1690 рр. («великая саранча била на Украине и коло Стародуба на Севери»). Року 1690 в «новому городку» на р. Самарі був «барзо мор великий, же усе вимерло... от которого і по инших местах появился мор». В 1698 р. «усюди дорожнеча била, тилко з Севери доставали збожа, хоча и дорого; а у Киеве жита дойниця по 5 золотих била» [25, 201].

Сучасник Мазепи Самійло Величко у своєму літописі справедливо зазначив один з важливих недоліків тодішнього гетьманського управління: «Ще потрібно відзначити таку несправність генеральної старшини і полковників при Мазепинському гетьманстві, що не поставили вони серед себе генерального військового скарбника, щоб той досконало знав про дохід і витрати військового скарбу і в належний час здавав від себе генеральній старшині і полковникам рахунок [28]. Однак за давньою звичкою (як було і при Самойловичі) допустили Мазепі і слугам його завідувати військовим скарбом і витрачати, як їм хотілося». Згадане стало причиною виникнення в 1709 р., вже після смерті гетьмана, конфліктної ситуації, коли його найближче оточення і племінник Андрій Войнаровський в Бендерах не один день оскаржували приналежність залишеного скарбу військовій скарбниці або приватному стану правителя України . Потрібно зауважити, що об'єднання особистих і державних доходів гетьманів у практично одну касу відбулося ще при гетьмані Многогрішному. Посада генерального підскарбія була відновлена ​​лише в 1728 р. Мазепа, як і його попередники, розпоряджався фінансами Гетьманщини на свій розсуд. Царський уряд на спробу Батурина у 1692 р. відзвітувати про характер стягнень податків в автономії дали відписку, що цього робити не слід, тому що «не тільки зборами, але і всякими порядками і улаштування в малоросійських містах відає він, гетьман». Тож, на мою думку, оскільки ніякий закон не регламентував його звітність в цьому плані, складно звинувачувати гетьмана в тих чи інших зловживаннях. Тим більше, як показує реєстр витрат Мазепи протягом його гетьманства (він складений старшиною в Бендерах ), гетьман піклувався далеко не про особисте. Він виділяв кошти на такі справи: «Позолота куполу Печерської церкви 20.5000 дук.; стіна навколо Печерського монастиря і церков тощо, мільйон; великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря 73.000 зол.; великий срібний свічник для Печерської церкви 2.000 імпер.; золота чаша й така ж оправа Євангелії для неї 2.400 дук.; золота митра для неї 3.000 дук., згадавши прикраси та пожертви для неї; золочення купола митрополичого собору в Києві 5.000 дук., золота чаша для нього 500 дук., відновлення його 50.000 зол.; церква Київської колегії з гімназіями та ін більше, ніж 200.000 зол.; церква св. Миколи київського з монастирем і т.п. більше, ніж 100.000 зол.; відновлення церкви монастиря св. Кирила за Києвом більше, ніж 10.000 зол.; вівтар у Межигірському монастирі 10.000 зол., підстава новозбудованого єпископського собору в Переяславі з монастирем тощо більше, ніж 300.000 зол.; церква в Глухові 20.000 зол.; рефектар Густинського монастиря 10.000 зол.; рефектар Мгарського монастиря понад 8.000 зол., церква св. Трійці в Батурині понад 20.000 зол.; незакінчена церква св. Миколи в Батурині 4.000 зол.; монастирська церква в Дігтярях 15.000 зол.; монастирі Бахмацький, Каменський, Любецький, Думницький з церквами та ін.. невідомо скільки; відновлення кафедрального монастиря в Чернігові 10.000 зол.; закінчення будівництва св. Трійці там же 10.000 зол.; Макошинський монастир із церквою св. Миколи понад 20.000 зол.; на відновлення монастиря св. Сави дав у Батурині архімандриту, пізніше патріарху, 50.000 зол., а на закінчення будівництва цього ж монастиря і в інші місця Палестини вислав тому ж патріархові 30.000 дук., чаша з чистого золота, лампа та срібний вівтар для Гробу Господнього 20.000 зол., срібна рака з п'ятьма срібними свічниками для мощей св. Варвари 4.000 імпер.; вівтар для церкви у Вільно 10.000 зол.; підмога православ'ю на руки луцького єпископа Жабокрицького 3.000 зол.; Євангелія в арабській мові на руки олександрійського патріарха 3.000 зол. і для нього 3.000 зол. Дерев'яні церкви: чернігівська св. Івана Євангеліста, з вівтарем та ін.. понад 5.000 зол.; дві батуринські, Воскресенська та Покрови Богородиці з понад 15.000 зол.; в село Прачі понад 15.000 зол; св. Івана Хрестителя в Рильську 2.000 зол. Не змогла старшина підрахувати щедрих пожертвувань Мазепи на милостині монастирям, церквам, митрополитам, архієпископам, єпископам, архимандритам та іншим духовникам з Греції, Палестини, Молдавії, Валахії, Сербії, Болгарії, Польщі та Литви, на Україну чужинцям, духовній старшині, різним церквам, українським монастирям, ченцям, студентам і бранцям, але було відомо, що за 23 роки свого гетьманства давав Мазепа щороку 1.000 зол. на київських бурсаків і 500 зол. Густинському монастирю». До цих витрат потрібно додати щорічну плату, згідно з Коломацькими статтями 30 польських злотих кожному з 30 тисяч реєстрових козаків (очевидно, ці кошти зосереджувалися в полках і там розподілялися, не вступаючи у військову скарбницю). Безпосередньо з гетьманської каси фінансувалося регулярне військо - сердюцькі і компанійські полки, кількість яких в 1708 р. була доведена до десяти (орієнтовно 7 - 8 тисяч осіб, в 1688 р.). Хочеться зазначити, що незважаючи на всі несприятливі умови, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого піднесення. Ще за Самойловича відновлюється перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з Західною Європою як через балтійські порти–Ґданськ (Данціґ), Кенігсберг і Ригу, так і суходолом–через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, селітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо [5, 321]. Українське господарство починає цікавитися й південно-східними ринками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям. Це зростання української торгівлі продовжувалося ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію до дальшого розвитку. Але загальнополітичні обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі [6, 304]. Ще року 1701 Петро І заборонив вивозити українську пеньку до Риги й Кенігсберга, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих чинників–польського уряду, польсько-литовських магнатів, Ґданського (Данціґського) магістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики, наражаючи їх на небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умов, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловості за часів Мазепи [21, 247]. Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кінці XVII–на початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людності з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця, і створює нові знаряддя праці, нові оселі, нові матеріальні блага [8, 76]. Це нагромадження господарської енергії країни знайшло собі гарного керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-європейськи освічена людина, вихований у принципах модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки для загального розвитку країни. Сам добрий господар, він умів своїм гострим оком добачити й важливі проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські повідомлення цареві, які збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи-інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно самим Мазепою, що випадково вціліли в різних приватних збірках, малюють нам яскравий образ пильного і ревного господаря, який досконало обізнаний з усіма справами кожного свого маєтку [30, 268]. Наскільки гетьман надавав великого значення господарським справам, свідчить підбір різних уповноважених для цього осіб. Хоча за Мазепи не було окремого уряду генерального підскарбія, і взагалі існування системи оренд певною мірою децентралізувало державне господарство Гетьманщини, все ж справами господарського характеру під загальним керівництвом самого гетьмана займалися деякі генеральні старшини або з огляду на свій уряд (генеральний обозний, зокрема І. Ломиковський), або внаслідок спеціального доручення та свого персонального авторитету чи довіри з боку гетьмана (Д. Максимович, В. Кочубей, П. Орлик). Але були і спеціальні урядовці, яким гетьман доручав ті чи інші господарські справи та комісії. Серед них були такі визначні діячі, як Іван Лисиця, колишній брацлавський полковник, що виконував важливі доручення дипломатичного і господарського характеру як за Самойловича, так і за Мазепи; Юрій Харевич, знатний військовий товариш і гетьманський дворянин, Тимофій Радич та ін. Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший–перша половина 1690-х років; другий–початок XVIII ст.–був перерваний воєнними діями на території України 1708–1709 рр. Згадаємо грамоту гетьмана Івана Мазепи написану в цей період. Знаходимо все це у щоденнику Даніела Крмана, де зазначено «Іван Мазепа, Гетьман Військ Запорізьких з обох сторін Дніпра, Кавалер славного ордена Святого Апостола Андрія та Білого Орла» [30, 271]. «Цією подорожною Грамотою Нашою звідомляємо кожному, кому належить про це знати. А особливо в Державі Найяснішої Порти Отоманської Їх милостям Панам Володарям і людям всілякої знатності та гідності, також і Панам Старостам і всьому Військ Запорізьких Старшому і Нижчому Реґіменту Городового і Низового нашого товариства, що Їх милість пан Даніел Крман і Самуел Погорський з усіма своїми людьми, які з Держави Угорської послані від Найяснішого князя Його милості Семигородського, були в певних інтересах цієї Держави Угорської при дворі Найяснішого Короля Його милості Шведського, котрі тепер через Державу Найяснійшої Порти Отоманської належним чином додому повертаються. Тому, щоб повсюдно були вони, посланці з Держави Угорської, добровільно без затримки пропущені та щою їм, у разі потреби, не відмовлялось у допомозі, яку вони зажадали б, ми цього вельми від Їх милостей Панів Володарів у Державі Найяснішої Порти Отоманської жадаємо і просимо, обіцяючи все те сусідською приязню віддячити. А старшинам нашого Військ Запорізьких Городового і Низового Реґіменту це пильно наказуємо. Дано в Головному Штабі, в Будищах, 30 березня 1709 року. Іван, вибраний Гетьман і Кавалер, рукою власною» [3]. Скрізь – у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинського походження–з’являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові й нові оселі. Український уряд і особисто сам Гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціаторів та організаторів його різними пільгами економічного й правового характеру [4, 201]. Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловості, головне млинарству та ґуральництву. Засипання греблі, будування млина, розміщення коло нього слободи (чи хутора) – звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов'язана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарні), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловості того часу [31, 76]. Ще більш масовий характер мав розвиток ґуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловості на Гетьманщині в кінці XVII–на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри ґуралень по маєтках старшинських та монастирських [28, 289]. А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловості, які вимагали й спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед селітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі Лівобережної України.

На півночі Лівобережної України важливою галузюю промисловості було також виробництво поташу й смалчугу (будництво). Хоча воно вже не мало такого значення, як колись перед Хмельниччиною, тому що змінилося умови міжнародного ринку, та й чимало вже було винищено лісів Сіверщини, але й на межі XVII і XVIII ст. будництво посідає важливе місце в промисловому життя Гетьманщини. Кількість буд і тоді була дуже велика. Були буди і в гетьманських володіннях, і в маєтках великої старшини та монастирів; будництвом займалися й представники купецтва, заможні козаки, та дрібні промисловці-будники. Ці підприємтсва давали великі прибутки, про що й свідчить наступний факт: Сава Владиславович заплатив за поташ з гетьманських маєтків протягом 3 років 100 тис. золотих. Тож не дивно, що для цієї доби характерна концентрація промислових закладів в руках окремих підприємців або навіть цілих компаній.

Та особливо розвиваються в добу Мазепи дві галузі промисловості, пов’язані насамперед з внутрішнім ринком–скляна (гутництво) й залізорудна (рудництво). Вони з’являються на півночі Лівобережжя–здебільшого в полках Стародубівському, Чернігівському та Ніжинському–досить пізно, приблизно в половині XVII ст. Збільшення населення й зріст його господарчих та побутових потреб, вимоги військового господарства (зокрема генеральної артилерії), нарешті, торговельний обмін Гетьманщини з Запоріжжям і експорт–все це спричинилося до піднесення гутництва та рудництва в часи Мазепи [27, 240].

Серед власників гут і рудників можна побачити представників великого землеволодіння – гетьмана, вищу старшину, монастирі. Гетьманські рудники й гути були в Шептаківській, Поченівській, Ронській і Янпільській волостях; монастирські – в маєтностях Києво-Печерської лаври, Київських монастирів та Новгородсіверського монастиря.

У добу Мазепи існували й розвивалися також інші галузі промисловості. Як відомо, в цей час дуже збільшується українська артилерія. Мазепа, знавець і великий аматор гарматної справи, багато зробив для розвитку ливарництва на Україні. Гетьман дуже протегував відомим гарматним майстрам («військовим людвисарам») Йосипові й Карпові Балашевичам, які вміли поєднати високу технічну досконалість своїх виробів з їх гарним мистецьким оздобленням [16, 111].

Сприяв Мазепа також розвиткові паперової промисловості. Папірні на Гетьманщині, які здебільшого належали єпископським кафедрам та монастирям, виробляли папір високої якості, іноді з гербом Гетьмана на філіграні (папірня Чернігівської кафедри в 1705 р.) [18, 117].

У зв’язку з широкою будівельною діяльністю гетьмана, зростає виробництво цегли, а також вапна (на вапнових майданах коло Новгорода-Сіверського).

Отже, поширюються у ті часи й інші галузі української промисловості (текстильна тощо). Скрізь можна побачити велику творчу підприємливість українського народу й велику ініціативу, керівництво й піклування гетьмана Мазепи.