1.1. Велике землеволодіння на Лівобережній Україні.

Джерела нагромадження старшинського землеволодіння в кінці XVII – на початку XVIII ст. були різними. Основні з них – це спадщина, надання гетьманської і полковницької влади, «займанщина» (хутори й слободи), «скупля», сплата за борги чи провини, легації (особливо характерні для монастирського землеволодіння). Хоч ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Івана Мазепи їх кількісне зростання створює яскраву картину мобілізації землеволодіння. Треба зазначити, що насамперед надзвичайно збільшується надання маєтків старшині і духовенству (здебільшого монастирям) гетьманською владою або полковниками. На жаль, неможливо дати повну статистичну картину, оскільки багато земельних універсалів не збереглося. Однак уже величезна кількість відомих нам універсалів Мазепи свідчить про зростання старшинського землеволодіння. Залишилися цікаві дані що до цього процесу по окремих полках. За матеріалами «Генерального слідства про маєтності» 1729 р. у Чернігівському полку було роздано за Мазепи 48 маєтків, тоді як Іван Самойлович раніше роздав там лише 27. Подібне явище спостерігається і в інших полках. Вже в перші дні свого гетьманування Мазепа видав низку універсалів, які підтверджували старі володіння або створювали нові з фонду «вільних військових маєтностей», що були раніше в повному безпосередньому розпорядженні гетьманського уряду. Щедре роздавання земельних універсалів у 1687 – 1689 рр. пояснюється тим, що новому гетьманові потрібно було віддячити своїм прибічникам і забезпечити собі якнайширше коло прихильників серед старшини. Було підписано 38 відповідних універсалів. Друга хвиля надання земель Мазепою припала на період 1699 – 1701 р. Очевидно, що вона була пов’язана з подальшим зростанням старшинської верстви, яка могла наполегливо висувати перед гетьманським урядом свої соціально-економічні та політичні вимоги. Але за цей період гетьман підписав усього 5 універсалів.

Третій етап надання маєтків владою припав на останні роки гетьманування Мазепи (1706 – 1708 рр.), мабуть, це було пов’язано зі складним становищем, в якому перебувала тоді Гетьманщина, зовнішньою політикою Івана Мазепи. Ним було підписано 12 універсалів. Відтак в кінці XVII – на початку XVIII ст. відбувається концентрація великого землеволодіння в руках старшинської верстви (М. Миклашевський, миргородський полковник Д. Апостол, В. Кочубей, Д. Горленко, І. Скоропадський). На Гетьманщині з’являється чимало нових великих землевласників, людей, що здебільшого не мали ніяких військових заслуг. Рангові маєтності, взагалі, земельна власність старшини носили умовний характер, так як після відсторонення державних діячів від посад (особливо примусового, конфліктного) посполиті й земля передавалися їх наступникам. Так, село Підлипне за гетьманства Дем'яна Многогрішного, про що дізнаємося з «Генерального слідства про маєтності», «належало на його гетьманську особу, і він, гетьман, надав був полковнику Компанійському, за прізвиськом Мурашка. А як настав по Многогрішному гетьман Самойлович, а Мурашка узятий в неволю, то те село на гетьмана Самойловича належало, і він, Самойлович, надав був те село не якомусь Константію; а від Константія відібрали і володів ним сам, і знову надав свату своєму Федору Сулимі; а від Сулими, відібравши, надав синові своєму Якову. А як після Самойловича гетьманом Мазепа учинений, то те село ішло на його гетьмана; а він, Мазепа, надав був генеральному осавулу Василю Войцяху; після ж Войцяха і знову на його гетьмана належало. А після Мазепи гетьман Скоропадський володів». Істотним державним доходом Гетьманщини була сплата купцями торгового мита (60 тисяч золотих на рік) і так звана «оренда на горілку, тютюн і дьоготь» (180 тисяч золотих щорічно). Грошовий податок з рангових маєтків, кошти від мита та оренд становили головні бюджетні державні надходження, акумульовані у військовій скарбниці в Батурині. Хочу зауважити, що це, знову-таки, не був особистий «дохід Мазепи», а фінансове надбання автономії.

В особистій же власності гетьмана перебували в Гетьманщині невеликі села Великий і Малий Самбір, Голівка, хутір Поросючка, двори в Батурині і Любечі. Ще будучи Генеральним осавулом, він придбав млин в Севському повіті Московії, а в 1699 р. купив у російських поміщиків землі в Рильському повіті і заснував там кілька десятків слобід. Лише в 1703 р. цар дав на них жалувану грамоту. У тому ж році Мазепі клопотанням дяка Олексія Курбатова [6] було подаровано Крупецьку волость з усіма селами. Загальна характеристика заснованих або придбаних Мазепою населених пунктів в Україні і в сусідніх з Гетьманщиною районах була такою:

Назва села	Повіт	Всіх дворів	Людей	Горілчаних котлів
Алешня	Рильський	63	435	9
Амонь	-	178	1211	35
Богоявленська	-	120	494	-
Вишні Деревеньки	-	213	1465	16
Вишня Грунь	-	52	284	-
Воронок	Севський	85	598	30
Городенське	Рильський	14	170	-
Гузомоя	-	69	558	19
Дремова	-	5	26	32
Жилина	-	25	162	-
Івановське	Льговський	697	3616	18
Івниця	Рильський	14	86	-
Ізбиця	-	26	159	3
Кобилиця	-	206	1236	-
Качатне	-	71	603	-
Ковеньки	Севський	85	655	10
Козьї Гони	Рильський	112	558	6
Козино	Севський	94	795	2
Колодежі	Путивльський	87	516	4
Котлива	Рильський	5	23	-
Крупець	Севський	191	1294	20
Куреньки	Рильський	173	1406	35
Куренева	Путивльский	268	1766	9
Лікоть	Севський	54	311	13
Неплюївка	Рильський	184	1119	30
Нижні Деревеньки	-	226	1604	14
Нижня Грунь	-	18	57	-
Нова Спаська	Путивльський	159	1114	32
Ольховка	Рильський	85	716	28
Петровська	-	11	58	-
Погаричи	Севський	51	316	4
Приходькова	Глухівський	16	116	-
Речниця	Рильський	12	86	-
Снагость	Путивльський	370	1925	21
Сафронова	Рильський	316	1984	11
Стара Іванівка	(сл. Мазепинці)	93	545	3
Стариково	-	71	352	2
Сугрова	-	6	27	-
Уруса	Путивльський	234	919	12
Шутелева	Севський	41	232	2
Шалигіна	Прилуьцкий	68	484	9
Малий Самбір	-	49	312	-
Великий Самбір	-	106	504	-
Карабутов	-	36	164	-
хутір Поросючка	-	-	-	-

Наведені статистичні дані аж ніяк не підтверджують, що Мазепі належало «двадцять тисяч кріпаків » в сусідній державі. У 1699 р. гетьман заснував там села Іванівське і Амона, в 1700 р. - Вишні Деревеньки, в 1702 р. - Урус, в 1703 р. - Вільхівці, в 1704 р. - Куреньки і Дронівка, в 1705 р. - Жиліну і Гузомою, в 1706р. - Ізбіца, в 1707 р. - Софронова, Коренево і Снагость та інші населені пункти. Оскільки засновник надав переселенцям пільги і стягував лише невеликий податок, чутка про ці землі швидко поширилася в околиці. Якщо в Іванівському в 1705 р. було 187 дворів, то вже в 1708 р. - 697, в Мазепинцях відповідно 30 і 93, в Гузомі - 30 і 69, Амоні 72 і 178, Вишніх Деревеньках - 52 і 213. Подібна тенденція простежується у всіх селах. Фактично йшов процес розширення кордонів Гетьманщини за рахунок прикордонної території. Ймовірно, цю мету і переслідував гетьман. Надання пільгового режиму переселенцям не давало спокою російським поміщикам - кріпосникам, що жили за іншими законами гетьман зважаючи на це просив царя, щоб вони «ніякої образи і насильства людям вільним, в оні слобідки що йдуть, по дорогах переймаючи, розорення не чинили». Дві третини новоосілих жителів складали росіяни (очевидно, кріпосні - втікачі), третина - українці. Переваги української системи орендного господарювання (селянин платив податок за використання землі) над примусовою працею кріпаків швидко перетворили мазепинські села на процвітаючі центри ефективної економіки . Жителі Іванівського, зокрема , за досить короткий відрізок часу змогли побудувати три церкви. До речі, в Курській області Росії до цих пір під Рильському є села Іванівське, Степанівка та Мазепівка, в назвах яких зафіксовані ім'я, по батькові та прізвище їхнього засновника. Крім доходу від власних маєтків, гетьман отримував фіксовану платню згідно з Коломацькими статтями - в 1000 золотих червінців на рік (6000 золотих). За бажанням української старшини оренда надавалася не кому-небудь, як за гетьмана Івана Самойловича, а тільки представникам полків, сотень, міст і містечок. Наприкінці 1692 р. генеральна старшина з полковниками знову повернулася до аналізу практики збору податків. Мазепа і старшина вирішили підсилити нагляд в наданні оренди. Крім того, вирішено було проінформувати населення, що гетьман і генеральні старшини намагатимуться знайти інший спосіб для збору грошей на утримання найманого війська. Вони вирішили також обмежити надання рангових володінь. У 1693 р. на Великдень Мазепа знову зібрав старшин, уповноважених міст в Батурині з приводу податків. Збори проходили в гострій дискусії. Одні відстоювали оренду, інші різко виступали проти неї. З'їзд все ж вирішив, враховуючи побажання з місць, де переважало невдоволення практикою горілчаної оренди, ліквідувати її й замінити податком на винокурні і на продаж міцних напоїв оптом і в шинках. Нововведення не прижилося і було малоефективним, тому незабаром довелося повернутися до попередньої системи оподаткування. При цьому гетьман дозволив гнати горілку без сплати податку для особистого споживання і зобов'язав орендарів продавати людям за нижчою ціною вино.

На з'їзді старшини в 1694 р. говорилося, що «оренди вигідні, а побори чорному народу обтяжливі, тому що побори беруть і з тієї людини, яка одним хлібом без промислів задовольняється, отчого бідна людина до кінця розоряється. У 1708 р. Петро І з популістських міркувань скасував горілчані оренди, і як з'ясувалося пізніше, переніс весь тягар оподаткування на незаможних селян, рядових козаків і міщан. Незважаючи на строкатість системи податкових зборів [12], Мазепа як головний скарбник Гетьманщини ретельно стежив за недопущенням зловживань у цій сфері. Майже щороку він за скаргами з місць видавав оборонні універсали на користь посполитих, карав винну старшину. Так, у 1691 р. у зверненні до старшини гетьман картає тих, хто «тяглих селян без міри обтяжує повинностями, а козаків змушує йти в селяни, або викидають їх з маєтків», в 1692 р. знову погрожує покараннями за утиски і накладення нового тягаря. Тоді ж був розісланий універсал, щоб ніхто з власників не обкладав великими роботами і поборами людей у селах. А у тих же, хто зневажає ці застереження маєтки будуть відібрані. Ось наприклад, зловживання переяславського полковника Леонтія Полуботка стали однією з причин позбавлення його посади. Позбулися урядів і рангових маєтків за посилення експлуатації посполитих кілька полтавських старшин. У 1698 р. за накладені важкі повинності було відібрано село Домошлін у Івана Курочки і взято під гетьманську владу. Піклуючись про потреби старшини, Мазепа разом з тим намагався у важкі роки військових походів зменшити тягар витрат простолюду. Так, в універсалі місту Ніжин від 31 березня 1697 р. наголошується, що, жаліючи посполитий народ і не бажаючи, щоб через такі витрати ці бідні люди були до кінця розорені і знищені, гетьман наказав усім службовцям своїх маєтків розподіляти податки, як їм підказує справедливість. Мазепа не боявся аргументовано відмовити Петру І в залученні посполитих для перевезення військового провіанту або будівництва фортець.

Я вважаю, що ці факти діяльності гетьмана спростовують звинувачення на його адресу про перетворення України на вотчину для особистого збагачення. Навпаки, ми бачимо Мазепу як активного державного діяча, який в умовах безперервних воєн будував храми, дбав про селян, освіту та культуру. Також дуже поширюється за часів гетьманування Івана Мазепи скуповування земель старшиною (і монастирями). В руках старшини були, з одного боку, засоби для того, щоб купувати, а з іншого – політична й адміністративна влада, яка давала змогу старшині привласнювати собі землі посполитих і козаків під виглядом купівлі. Зростання старшинського скуповування мало значення ще й тому, що внаслідок цього в руках старшини зосереджувалися великі земельні володіння, які належали їй на праві повної власності, а отже, були незалежні від гетьманської або полковницької влади. Важливо відмітити, що подібне значення мали так звані «слободи» (і взагалі старшинська «займанщина»). Селянство, уникаючи «підданства», змушене було йти на слободи, де воно протягом 3-5 років користувалося значними пільгами у відбуванні підданських повинностей. У цих слободах осідали також вихідці з Правобережної України, Білорусі та навіть з Московщини. Коли пільгові роки проходили, населення слобод потрапляло в повну юридичну залежність від власника слободи. Однак утворення слобод відбувалося в умовах боротьби за підданську робочу силу серед самої старшини. Середня старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, яка, власне, і мала можливість утворювати слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобод відбувається коштом чималого зменшення її власних «підданих». Отже, політика українського уряду щодо слобод була подвійною. З одного боку, влада не могла заважати подальшому поширенню старшинського землеволодіння та зміцненню економічних позицій старшини. Але, даючи дозвіл на осадження слобод (такий дозвіл був обов’язковий, хоча на практиці це правило часто порушувалося старшиною), гетьманський уряд добре розумів, що це шкодить старим старшинським володінням.

Також можна помітити ще одне цікаве явище – пересування землеволодіння торговельно-промислового підприємництва старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини на північ (Стародубівський, Ніженський полки). Гамалії, Кочубеї, Сулими, Ломиковські, Орлики будують тут млини, рудні, проводять фінансові і торгівельні операції. Була ще одна причина цього процесу – у південних полках було надто неспокійно: постійні татарські набіги, воєнні тягарі кінця XVII ст., часті розрухи, повстання. Процес концентрації старшинських маєтків йшов паралельно з концентрацією політичної влади в руках вищої старшини. Маєткове нагромадження, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тієї політичної рої, яку в цей період відігравала старшинська верхівка. Подальший розвиток старшинського землеволодіння призводив до зосередження політичної влади на Гетьманщині в руках старшини. Зокрема, це формування урядів – генеральних, полкових, сотенних. Саме в цей період утворюється старшинська аристократія на Лівобережжі. Характерно, що у головних урядах, посаду довгий час займають одній і ті ж самі особи: Д. Апостол був миргородським полковником з 1682 до 1727 р., М. Миклашевьский – стародубівським з 1689 до 1706 р., І. Мирович – переяславським з 1692 до 1706 р., Д. Горленко – прилуцьким з 1692 до 1708 р. Це явище було новим, незвичним. Іноді полковницькі уряди фактично передавалися як спадщина від батька до сина. Так було, наприклад, з чернігівським полковником: Яків Лизогуб в 1687 – 1698 рр. і його син Юхим в 1698 – 1704 рр. Не випадково, в це період утворюються цілі полковницькі і сотницькі «династії». Наприклад, Апостолів у Миргородському полку (1659 – 1736), Жураковських у Ніженському (1678 – 1782), Забіли в Борзенській сотні (1654 – 1773), Шрамченків в Олишівській (1680 – 1773), Стороженків в Ічанській (1687 – 1752) та ін. Особливо характерним у процесі консолідації української старшини в кінці XVII – на початку XVIII ст. було юридичне оформлення так званого «знатного військового товариства». Це товариство існувало в Україні і до Мазепи, але тоді воно було явищем звичаєвим. Окремі представники старшини, що служили у Війську Запорізькому, або просто мали вплив в урядових колах, отримували звання знатного військового товариша. У кінці XVII – на початку XVIII ст. знатне військове товариство стає станом, в руках якого зосереджувалася головна частина старшинського багатства, вся економічна і політична могутність старшинської верстви. До товариства входили й старшинські уряди – генеральні, полкові і сотенні. Персонально той чи інший «знатний військовий товариш» міг і не займати в даний момент якогось уряду. Наприклад, під «Коломацькими статтями» 1687 року підписалися Семен та Іван Савичі, сини генерального судді Сави Прокоповича, які на той час не займали жодного уряду. Саме в цей час з’являється нові назва, яка визначає цю категорію старшини – «бунчукове товариство». Це було те саме «знатне військове товариство», але звільнене від усіляких місцевих обов’язків та юрисдикції, воно безпосередньо підкорялося гетьманській владі, перебувало під гетьманським бунчуком і «обороною» та судилося тільки Генеральним судом. Отже, саме бунчукове товариство – старшинська аристократія Гетьманщини – в кінці XVII – на початку XVIII ст. концентрувала в своїх руках найбільші земельні володіння і «уряди», а разом з тим їм належала вся повнота влади на Лівобережній Україні.