Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Кваліфак. Півник Ю.А., 4-В.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
94.57 Кб
Скачать

Зміст

Вступ

Розділ І. Становище селян Гетьманщини в кінці XVII – початку XVIII ст.

1.1. Велике землеволодіння на Лівобережній Україні.

Розділ ІІ. Аграрні перетворення за гетьманування Івана Мазепи.

2.1. Господарське життя на Правобережжі.

Розділ ІІІ. Умови праці при використанні комп’ютерної та копіювальної техніки.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. В історії України Іван Мазепа – постать навколо якої майже три століття точаться гострі суперечки, схрещуються різні, часто полярні думки. Захоплення, різке неприйняття, замовчування – щонайменше такий діапазон суджень проти нього.

Проблематика моєї роботи зумовлена тим, що цій темі не приділялося достатньо уваги в науковій літературі, і її фальсифікували за радянських часів. Тільки з часу відродження незалежної Української держави у 1991 р. ситуація кардинально змінилася. Однак, незважаючи на появу численних книг і статей, присвячених Мазепі, вони були переважно популяризаторського змісту. Ненабагато кращим був стан в українській еміграційній історіографії з огляду на складні умови її існування, але там принаймі була можливість видати цінні розвідки Теодора Мацьківа (США–ФРН), Бориса Крупницького, Олександра Мезька-Оглоблина (США), Ореста Субтельного (Канада), причому останній опублікував 54 листи Мазепи до коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Сенявського. Усім відомий вагомий внесок Івана Мазепи в розбудову національно-культурного життя Гетьманщини в останній чверті XVII–на початку XVIIІ ст., але існує думка, що це був не просто вияв набожності, альтруїзму і філантропії поважного вітчизняного можновладця, а творення незалежницьких, державотворчих засад козацької України. Тому що, саме Мазепа зумів підняти зовнішню та внутрішню політику нашої держави, врегулювати церковний устрій, надати привілеї селянам і частково козакам. На жаль, сучасна українська історіографія також до кінця не позбавилася поглядів класової ідеології, коли йдеться про соціально-економічну політику Івана Мазепи. Тому є нагальна потреба спростувати хибні погляди на гетьмана та його аграрну політику, й показати те, як він дбав про українське селянство. Мета роботи – поглиблений аналіз заходів Івана Мазепи у галузі аграрної політики наприкінці XVII – початку XVIII ст.

Для досягнення цієї мети у роботі ставиться ряд дослідницьких завдань:

  • проаналізувати становище селян Гетьманщини;

  • охарактеризувати господарство України за часів гетьмана Івана Мазепи;

  • розглянути аграрні перетворення в період його гетьманування.

Об’єкт дослідження – гетьман Іван Мазепа.

Предмет дослідження – аграрна політика гетьмана Івана Мазепи.

Історіографія роботи. Усі дослідження, що вивчали і вивчають період гетьманування Івана Мазепи можна умовно розділити на чотири періоди: дворянсько-ліберальний (XVIII ст.), буржуазно-демократичний(XIX - початок ХХ ст.); радянсько-догматичний (1917–1991 рр.); сучасний (1991–2007 рр.). До першого періоду відносяться козацькі літописи Самовидця, Г. Граб’янки, С.Величка. Особливу наукову цінність має літопис С.Величка, в якому розглянуто історію виникнення Козацької держави за гетьманування Б.Хмельницького, її долю за його заступників, зокрема й І.Мазепи. Цінність цього літопису ще в тому, що автор спирається на універсали, листи Мазепи, інші документи. До першого періоду відноситься також чотиритомна праця «Історія Малоросії» Д. Бантиша-Каменського. Спираючись на документальну базу, автор розкрив політичний портрет І. Мазепи, його позитивні та негативні риси. До другого періоду відноситься одна з найгрунтовніших праць визначного історика М.Костомарова «Мазепа» (1882 р.). Без сумніву вона залишила глибокий слід як у російській, так і українській історіографії. Поява цієї книги в часи, коли було накладено табу на дослідження будь-яких аспектів діяльності Мазепи, свідчила про науковий і громадянський подвиг М.Костомарова. О. Лазаревський, використавши універсали гетьмана, зібрав унікальні відомості про українську старшину XVII-XVIII ст. Його «Описи старої Малоросії» містять величезний матеріал про земельні володіння верхівки Гетьманщини, її участь у суспільно-політичному житті автономії

Поряд з українськими істориками про гетьмана писала і російські дослідники, праці яких, звісно, були заідеологізовані. Головне завдання російська історіографія вбачала у тому, щоб виправдати політику царизму, яка була спрямована на ліквідацію української державності. За радянської доби історики Росії пішли протоптаною стежкою своїх попередників. Українські радянські історики також почали виливати бруд на опального гетьмана. Особливе це вдалося В. Дядиченко у «Нарисах суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст.». Після закінчення Другої світової війни талановитих дослідників спіткала гірка доля, зокрема й О. Оглоблина, Б. Крупницького, Н. Полонську-Василенко та ін. У незалежній Україні їхні праці побачили світ і це допомагає відродженню історичної науки. Особливе місце займає монографія О. Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба», над якою автор працював майже все своє свідоме життя. Сьогодні історична наукова література з позицій сучасної методології прагне дати об’єктивне висвітлення політичної діяльності Івана Мазепи, зняти ганебні ярлики та принизливі епітети, якими рясніла література царської та радянської доби. З-поміж імен істориків, хто став першопрохідцем спростування фальсифікацій, звинувачень-догматів на адресу великого сина українського народу, назвемо О.Апанович, М.Брайчевського, В. Марочкіна, В. Шевчука, В.Смолія, В.Сергійчука. Заслуговує на увагу праця журналіста С. Павленка «Міф про Мазепу», в якій аргументовано, з використанням документів розвінчано 12 міфів про гетьмана. Автору вдалося встановити, скажімо, єдину з-поміж різних версій дату народження І. Мазепи – 1639 р. «Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.»–так писав у 1860 р. М. Костомаров. У праці «Іван Мазепа» В. Шевчук зазначив, що в історичній літературі існує три погляди на гетьмана Мазепу: патріотичний, антипатріотичний та псевдооб’єктивний. Традиційно у російській та радянській історіографії діяльність гетьмана змальовувалася у найчорніших барвах. На противагу російській, в українській історіографії Мазепу було реабілітовано, а у деяких працях навіть створено образ національного героя – борця за незалежність України, видатного діяча, який найвищою метою ставив добробут населення України. Сплинуло не одне століття, але І. Мазепа і сьогодні залишається однією із найбільш загадкових і неоднозначних особистостей в українській історіографії. Навіть побіжний погляд на діяльність гетьмана у посібниках з історії України переконує, що існує традиційна схема, яку не змогли до кінця подолати нинішні історики. Але все ж таки в сучасній незалежній Україні завдяки неупередженим поглядам істориків починає вимальовуватися справжній портрет гетьмана І. Мазепи, який за життя був однією з найбільш заполітизованих постатей. Джерельна база. В джерелі «Універсали Івана Мазепи» висвітлено унікальні документи, універсали та накази гетьмана. З багатьох творів про Україну, авторами яких були чужинці, «Подорожній щоденник» (1708–1709) Даніела Крмана є один з найцікавіших і найважливіших для нашої історії. Українського читача не все, однак, потішить у щоденнику Д. Крмана, який був протестантом (євангелистом) і з погляду свого віросповідання оцінював чимало побаченого й почутого в тогочасній Україні. Тому читання цього твору потребує певного критичного підходу до деяких явищ і подій. У виданні «Мазепина книга» (2005) вперше публікується текст унікальної пам’ятки української рукописної спадщини – Мазепиної книги 1726 р., яка містить у собі описи Батурина, Любеча та 72 сіл, хуторів, слобод, частина з яких належала І. Мазепі. Але є також і інші джерела, такі як «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах», «Коломацкие статьи», «Листи Івана Мазепи. 1687–1691» , а також «Іван Мазепа в західньоєвропейських джерелах 1687–1709» Мацькова, які несуть значні відомості про добу гетьмана Івана Мазепи та про його економічну політику. Хронологічні межі дослідження охоплюють період гетьманування Івана Мазепи: 25 липня 1687 р.–21 вересня 1709 р.

Територіальні межі охоплюють землі України-Гетьманщини періоду гетьманування Івана Мазепи.

Практичне значення – представлені тут матеріали можна буде застосувати для написання рефератів та доповідей. Робота відкриває можливості подальшого вивчення теми. Структура та зміст зумовлені метою та дослідницькими завданнями. Робота складається з вступу, двох розділів, двох підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Розділ і. Становище селян Гетьманщини в кінці XVII – початку

XVIII ст.

Негативістська концепція сприйняття Івана Мазепи, небажання зрозуміти основну мету його дій стимулювали помилкову акцентуацію в історичній літературі на непомірно великому багатстві гетьмана. В. Дядиченко називає його «жорстоким кріпосником», О. Маркова - «своєкорисливим феодалом, захопленим розширенням своїх володінь і багатств», О. Субтельний зараховує Мазепу до «багатющих феодалів Європи». Заперечує на основі цієї тези прагнення гетьмана здобути свободу батьківщині і зарубіжний історик С. Зеркаль, який доводить, що власник 155 622 підданих «на шлях суверенності ... не став », оскільки основний мотив його зради Петру І і відхід до Карла XII - «збереження влади » і «магнатських володінь в Україні». Подібні твердження непоодинокі.

В зв’язку з убогістю досліджень епохи Івана Мазепи і сьогодні домінує поверхневий рівень знань про неї навіть у колі титулованих вітчизняних вчених. Зокрема, в сучасному довіднику з історії України зазначається: «Гетьман казково розбагатів , маючи в кріпацтві близько півмільйона селян». Якщо врахувати, що на території Гетьманщини було 11 великих міст, 126 містечок і майже 1800 сіл з населенням близько 1,2 мільйона чоловік (за іншими даними - 1,5 і 1,8 мільйона, то неважко підрахувати непомірно більшу частину підданих Мазепи. Щоправда, ця ефектна цифра втрата чає совю вагу після звернення до джерел. Згідно з ними, закріпачення селян в Україні починається у другій половині XVIII ст. і офіційно введено указом Катерини II від 1783 р. За 90 - 70 років до цього, тобто в часи Мазепи ніякої кріпосної залежності підданих в Україні не було. Цим вона вигідно відрізнялася від Московії, де вже існував кріпосницький лад.

Функціонування державних установ Гетьманщини забезпечувалося стягненням з населення різних натуральних і грошових податків, митних зборів. Вони йшли, насамперед, на фінансування та утримання козацького війська, компанійських і сердюцьких полків, на забезпечення ефективної зовнішньої політики України, а також на будівництво, культуру та ін..

Ототожнення цих суспільних фінансів з приватним станом Мазепи залишається й сьогодні історично - дилетантською компіляційною традицією. Автори подібних досліджень не бажають хоча б на елементарному рівні розібратися в своєрідності податкової системи української автономної держави другої половини XVII ст. Особливістю її є надання відповідальним посадовим особам рангових маєтків. Так, Іван Мазепа, ставши гетьманом, отримав за рангом 19 654 двори, в яких проживало понад 100 тисяч селян. Вони розміщувалися в 72 селах і слободах Прилуцького (Красноколядинська сотня), Стародубського (Топальської сотня), Ніжинського (Кролевецька, Коропська, Бахмацька і Батуринська сотні), Чернігівського (Понорніцька, Сосницька, Любецька, Менська і Кисилевська сотні) полків, а також Гадяцькому, Переяславському і Київському полках. Населення рангових маєтностей сплачувало податок не Мазепі як людині , а як гетьманові для виконання ним владних повноважень. На доходи від наданих на посаду маєтків він мав забезпечити функціонування гетьманської адміністрації, охорони , утримання резиденці, частково війська.

Жителі Валок, як згадується в документі XVIII ст. «відбували доходи на рік за гетьмана Мазепи на його кухні, що називалося «стація», даючи харчовими запасами - борошно житнє, гречану, крупи, насіння, масло та ін..». Це робили посполиті й інших сіл. Таку велику кількість продовольства не міг спожити ні гетьман, ні його слуги. Зібране йшло для харчування сердюцьких і компанійських полків.Підданське становище селянства, власне основної його маси – так званих посполитих, було визначене ще до гетьманства Мазепи, за часів Самойловича.

Взагалі, підданські повинності – натуральні данини та різні шарварки (повинності), грошові данини (чинш), зародки панщини – усе це було ще до Мазепи. Але саме за його часів, з одного боку, зростають і регламентуються всі ці повинності, а з другого – змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Збільшуються грошові данини, а також панщина.

На жаль, збереглися лише фрагментарні дані про збільшення селянських повинностей за цих часів. Наприклад, у гетьманському селі Пушкарях (Шептаківської сотні) за Самойловича збиралося на «гетьманську кухню» по 25 золотих, а за Мазепи – 50 золотих. У гетьманських володіннях містечку Ямполі (Ніжинського полку) та навколишніх селах наприкінці XVII століття з посполитих збиралося: від робочого коня по 2 золотих, а з пішого право займатися гуральництвом – «показанщину» – по 2 таляри. Але вони були зобов’язані працювати на пана під час косовиці – тиждень, під час жнив – тиждень, восени – протягом тижня орати панське поле. Крім того, посполиті повинні були виконувати всі державні повинності (утримання сердюків і виряджання їх у похід). Нарешті, селяни зобов’язувалися відгукнутися на першу панську вимогу і приступити до відбування служби.

Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки та Смяча (Чернігівський полк) наприкінці XVII століття, відбували на користь свого пана, яким був не хто інший, як пасинок Мазепи бунчуковий товариш Криштоф Фридрикевич, такі повинності: чинш (щороку приблизно по 9 золотих з людини) і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т. ін.) Нарешті, селяни завжди могли бути притягнуті до різних шарварків (наприклад, гатити греблі, лагодити дороги тощо).

На мою думку, цікавими є відомості про зростання повинностей селян та міщан у Прилуцькому полку в останні роки XVII – на початку XVIII століття, які подає О. Оглоблін. У невеликому сотенному містечку Варві, населення якого займалося переважно сільським господарством, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 року) з посполитих гроші збиралися двічі або тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю, з одного боку, і від «апетиту» полковника – з другого. Крім того, від кожного міщанського та селянського двору збиралося грошима «на служителей сотенних»: на утримання хорунжого – по 1 копійці, писаря – по 2 копійки, на сторожів Варвинської сотні – по 2 копійки; на останніх також збиралося по одній четвертій частині вівса, по одній хлібині, сіль та пшоно. Доводилося населенню платити і за послуги прилуцького ката: по 1 копійці від кожного міщанського та селянського двору. Натуральні повинності вільних посполитих за часів прилуцьких полковників Л. Горленка та І. Стороженка (до 1692 року) ішли на утримання полковницького двору та міської ратуші. «Для переездов сено… косять и тое укошенное сено как в двор полковничий, так и в ратушу своїм скотом перевозять, да на лошади артилерии полковой прилуцкой сено… косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Втім, полковники Горленко і Стороженко широко вдавалися до стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем селяни збирали та відвозили на полковницький двір «з местечка и сел. З посполитих свобідних гуси, кури, яйця и поросята».

Зростання підданських повинностей наприкінці XVII століття викликало велике невдоволення селян, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти панського та державного визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави та громадського ладу мав втручатися в цю справу і обмежувати життя державців та експлуатацію посполитих.

Загалом подібний вибух, що неминуче переплівся б із незадоволеннями російськими порядками, не був вигідний і російському уряду. У1692 році уряд Петра I, стривожений повстанням Петрика та заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував гетьманові Мазепі вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську та козацьку масу. Це питання обговорювалось на старшинській раді у вересні 1692 року. Насамперед було ухвалено відібрати маєтки у тих державців, які не гідні були ними володіти. Ще раніше, влітку 1692 року, під час походу на Полтаву проти Петрика, Мазепа позбавив декого із старшин маєтностей у Полтавському полку.

Головними платниками податків в епоху Мазепи були власники волів, коней, млинів, гуралень, купці, орендарі, тобто ті, у кого був достаток і заробіток. Причому службовці під час оподаткування підлеглих диференціювали суму збору з урахуванням можливостей платників. Так, в місті Ямпіль на початку XVIII ст. «з посполитих людей на рік від робочого коня брано по два золоті, а з пішого похилого чоловіка - по гривні [9].

Постає питання, чи був посильним для жителів Гетьманщини такий податковий тягар? Щоб дати відповідь, потрібно звернутися до документально зафіксованих в джерелах цін, що діяли в 1687-1709 рр.:

  1. рудня – 600 злотих;

  1. хата – 200 – 500 злотих,

  1. млин – 200 – 300 злотих,

  1. віл – 3 рублі (15 злотих) і більше,

  1. кінь – 7 – 15 рублів (35 – 75 злотих),

  1. жупан – 10 злотих,

  1. куріпка – 2 копійки,

  1. теля – 10 копійок,

  1. рябчик – 1 копійка,

  1. осьмачка борошна (48 кг) — 8 талерів [11] (1699 р.),

  1. чверть жита (96 кг) – 40 копійок в 1690 р. и 65 копійок в 1699 р.,

  1. фунт заліза – шестак,

  1. плата за велике поховання – півзолотого,

  1. плата за мале поховання – 5 чехів,

  1. щорічна плата священнику від пахаря – чверть жита (12 кг),

  1. плата найманим женцям - третина врожаю.

Тотожність річного податку і місячного забезпечення одного сердюка дає можливість визначити міру обтяження системи оподаткування. Вона становила 1/12 потреби для нормальної життєдіяльності окремої людини, тобто 92 % виробленого повинно було залишитися у господаря. У 1703 р. жителі села Смичин взяли тимчасове зобов'язання платити чернігівському полковому писарю Петру Булавці такі кошти: «Я , Петро Кавун з братами своїми , повинен на рік кожен затрачати злотих 40; я, Лаврін Сізіков - 20 злотих; я, Мартин Сліпченко - 10 талерів; я, Андрій Волобіка - 10 талерів; я, Павло Коваль - 10 талерів». На перший погляд, йдеться про завищений розмір оподаткування. Насправді цей документ - обопільна угода. Посполиті в ній вказують, що, сплачуючи більше грошей на писарський уряд, вони відкуповуються від виконання інших обов'язкових робіт. Цікавий у цьому документі розмір фінансового зобов'язання господарів, яких задовольняли саме такі вигідніші вільні умови співпраці. Як свідчать підписи селян, суми в 20 золотих або 10 талерів були цілком посильні для їх сімей. Гетьманський уряд постійно аналізував реакцію населення на систему оподаткування. Восени 1689 р. Мазепа звернувся до усіх старшин, військових і посполитих людей з запитанням, «яким способом краще і легше гроші до скарбу військового на уставні військові потреби й на латки війську збирати: чи з поборів щорічних? чи з подачок шинкових? чи обновити на те оренду?». Київський полковник Григорій Карпович незабаром інформував свого керівника, що «все суспільство і всі міщани і убога чернь вільними своїми голосами по всьому полку міст та сіл просять у вельможності вашої, щоб їм, убогим, в поборах не було прикрості, але оренда горілчана нікому не буде прикрою, бо вона одна замовлена ​​буде, а іншим напієм, медом, пивом і брагою шинкувати вільність була оголошена». Автор послання висловив ідею, «щоб усім полком закупити оренду горілчану, щоб потрібне число самі городяни виплатили в військовий скарб, яке з розгляду вельможності вашої призначено буде, і на тому всі старші полку мого охоче стоят». З усіх полків надійшли схожі відповіді. На різдвяному з'їзді все це було оголошено і затверджено. 6 березня 1690 р. рішення старшинського з'їзду підтвердили своїм указом московський цар. Гетьманський універсал з цього приводу зачитували в церквах, записували в ратушні книги «на вічні часи». Наприкінці XVII ст. на Лівобережній Україні звичайний розмір панщини підвищився до двох днів на тиждень. Але чимало державних чиновників перевищували цю норму, примушуючи підданих працювати на панщині значно більше. 1701 р. посполиті с. Смоляжа (Ніженського полку) скаржилися гетьманові на свого сотника веркіївського Самійла Афанасійовича. Генеральний суд визнав скаргу селян справедливою. А гетьман своїм універсалом від 28 листопада 1701 р., хоч і залишив село за тим сотником, але висловив йому догану. Хочеться зазначити, що О. Лазаревський, який опублікував цей універсал, зауважив, що фактично «розмір панщини залежав лише від сваволі державця». Він вважав, що універсал 28 листопада 1701 р. фіксував, звичайний тоді для Гетьманщини, мінімальний розмір панщини. Але значення цього універсалу було, без сумніву ширше. Він, мабуть, вперше у законодавчому порядку регулював певну норму панщини, що визнавалася українським урядом і пізніше, у XVIII ст. Захищаючи селян від старшинської сваволі, гетьман, з іншого боку, дбав про те, щоб посполиті не виходили з «підданства» та виконували свої обов’язки щодо державців. Це, зокрема, виявилося в справі монастирських підданих села Уланова (Глухівської сотні), яке належало чернігівським єпископам. Звичайно посполиті, які сиділи або на своїх предківських ґрунтах, або на зайнятих ними в ході Визвольної війни землях, вважали себе їхніми власниками. Раніше це майже не викликало заперечень з боку влади Української козацької держави. Але наприкінці XVII століття це питання стає спірним. Старшина та монастирі часто заперечували право селян вільно розпоряджатися своїми землями. Загалом політика гетьмана Мазепи щодо селянства була достатньо зваженою, вона була спрямована насамперед на стабілізацію соціальних відносин всередині тогочасного українського суспільства. Але ця стабільність нерідко досягалася досить дорогою ціною – уряд був змушений йти на непопулярні кроки, які недодавали гетьманові авторитету в середовищі звичайних українських селян і козаків. Водночас старшина не була у захваті від спроб обмежити її невгамовні апетити щодо грошей та влади, і підтримка, яку вона надавала своєму гетьманові, була більш чи менш сталою залежно від конкретної ситуації – це Іван Мазепа особливо гостро відчув наприкінці свого гетьманування.