13. Літературний портрет Олени Теліги.

Оле́на Іва́нівна Телі́га — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури.

Слід одразу зауважити, що в родині Шовгенівих панувала російська мова. І хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт мав свій вплив на формування світогляду майбутньої поетки. Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало дівчину взятися за перо. Правда, перші спроби були незграбними й про них пізніше О.Теліга говорила лише жартома.

Олена була знайома з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.На одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: "Ви хами! Та собача мова - моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати".Навчаючись у Празі, О.Теліга розпочинає свою літературну діяльність. її вірші з'являються на сторінках "Літературно-Наукового Вістника", інших часописів.

У Києві вона стає головою Спілки українських письменників. У Києві починає виходити літературно-мистецький альманах "Літаври" як додаток до газети "Українське Слово", редагований О.Телігою.Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників, де вже була засідка гестапо. Поетку та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга".Невелика за обсягом поетична спадщина О. Теліги — наскрізь автобіографічна. Спадщина Олени Теліги невелика за обсягом, але вельми значна за своєю сутністю і публіцистичною спрямованістю, характерною для поетів «празької школи».

Роль жінки в суспільстві, в житті нації — одна з головних тем лірики О. Теліги. Жінка, на думку поетеси,— це не квола істота, не рабиня, а помічник і надійний тил чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової і цілісної. Досить цікавим є твір, який Олена Теліга присвятила чоловікам, прагнучи нагадати їм, що бути чоловіком — означає бути, насамперед, борцем, воїном, а місія жінки — тільки надихати, підтримувати, бути поруч до останнього, а не навпаки: зі списом у руках захищати себе й чоловіка(«Мужчинам»).

Поетеса й революціонерка Олена Теліга присвятила своє життя боротьбі за незалежну Україну.За своє досить коротке життя Олена Теліга не встигла видати жодної власної збірки, всі вони вийшли після), «На чужині» (1947), збірка «Олена Теліга» (1977), «Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича» (1994), збірник «О краю мій» (1999), а більша частина її віршів, на жаль, загубилася.

Основні твори: Поезії «Сучасникам», «Радість», «Пломіннийдень», «Поворот», «Мужчинам», «Чоловікові», «Життя», «Відповідь» «Напередодні»,'«Літо», «Вечірня пісня».

14.Спиридон Черкасенко. Ідейно-тематичнІ обрії драми. Природа конфлікту

Ім’я цього драматурга було викреслене з літературного процесу й за­боронене в Україні ще на початку 1930-х рр. І тільки через 60  р. воно знову посіло належне місце в історії української літератури.

Народився С. Черкасенко 1 грудня 1876 р. в містечку Новий Буг на Херсонщині у селянській родині. Закінчив Новобузьку вчительську семінарію (1895), учителював на Катеринославщині та в Донбасі. З 1910 р. жив у Києві, був співробітником київських українських газет і журналів, працював над українськими підручниками, працював у те­атрі М. Садовського. 1919 р. переїздить до Кам’янця-Подільського і цього ж року за дорученням уряду Української Народної Республіки їде до Відня у справах видання під­ручників. У 1923—1929 рр. С. Черкасенко живе на Закар­патті, працює у товаристві «Просвіта» в Ужгороді.

Перша збірка С. Черкасенка «Хвилини» (1909) засвід­чила, що автор успішно переборює літературні впливи, шу­кає власних шляхів поетичного відтворення світу. В його ранній поезії переважають соціальні мотиви, бунтарські на­строї. Згодом він утверджується як блискучий поет-лірик, творець ніжних, акварельних, музично «озвучених» малюнків.

 Підсумком двадцяти­літньої поетичної творчості С. Черкасенка стали його «Тво­ри», що вийшли у Відні 1920—1921 рр. і склали три томи оригінальної лірики. Здобутком тут вважають цикл оповідань про дітей, на­писаний 1910—1912 рр. Улюбленим літературним заняттям С. Черкасенка була драматургія. Він створив свій поетичний театр, яким на­магався утвердити новий напрям сценічного мистецтва, по­єднати досягнення традиційного українського побутового етнографічного театру з новими пошуками в цьому жанрі. Можливості побутово-реалістичної драми на початку XX ст.

Творчість Спиридона Черкасенка багатогранна, починаючи від поезій й закінчуючи публіцистикою він друкувався майже в усіх українських газетах і журналах на Західно Українських землях і в еміграції. Черкасенко писав вірші, оповідання, п'єси, наукові та педагогічні розвідки, публіцистичні огляди-статті, крім того він був упорядником навчальних посібників.

В літературі Черкасенко дебютував віршами в Літературно-науковому віснику (1904). Спиридон Феодосійович творив, здебільшого, під своїм прізвищем — Спиридон Черкасенко, але час від часу він послуговувався і псевдонімами: Провінціал, Стах Петро та інші. Від гостросюжетних п'єс із шахтарського життя до історичних драм, від оповідок шахтарської буденності до історичного роману, від соціально-побутових віршувань до глибоких педагогічно-публіцистичних роздумів — такий творчий шлях Спиридона Черкасенка-письменника. Перші драматичні спроби С. Черкасенка — ескіз «Жах», етюд «Повинен» (обидва — 1908) — відлуння буремних по­дій 1905—1907 рр., вони відтворюють революційні настрої в робітничому й селянському середовищі. Твори належать до типово символістської драматургії, тут діють образи-сим- воли, особисте тут підпорядковане грамадському, а події 1905—1907 рр. трактуються як сувора необхідність у бороть­

бі  із світом несправедливості. Кращою серед ранніх драма­тичних творів С. Черкасенка є «Хуртовина» (1908). Драма не зазнала сценічного втілення, її було конфісковано, а автора засуджено на один місяць ув’язнення за вилучені під час обшуку книжки. Помітною подією в українському театральному житті стала також драма «Земля» (1913), де знайшли відбиття погляди народників та ідеалізація се­лянства.

Найвищим досягненням драматурга стали п’єси «Казка старого млина» (1913) і «Про що тирса шелестіла…» (пос­тавлена 1918 р.). Перша — типово неоромантична драма. Написана майже одночасно з «Лісовою піснею» Лесі Укра­їнки, вона вписується в контекст європейської неоромантич­ної драми, перебуває в силовому полі таких її класичних зразків, як «Затоплений дзвін» Ґ. Гауптмана, «Зачароване коло» Л. Риделя, «По дорозі в казку» О. Олеся. У центрі твору — конфлікт між патріархальним укладом українсько­го життя і новими капіталістичними відносинами, що при­зводять до хижацького винищення степової природи. «Казка старого млина» — реквієм та тією мрією, що її витворила українська селянська поетична традиція.

У 1918 р. з’явилися друком «Страшна помста. Драматич­на казка на 5 картин» і «Чорна Рада. Картина козацького життя XVII ст.». Перша є переробкою однойменного твору М. Гоголя. (На відміну від оригіналу С. Черкасенко дав варіант побутово-історичної драми.) Друга п’єса — сценіч­на версія роману «Чорна Рада» П. Куліша.

До оригінальної драматургії С. Черкасенко повернувся у вигнанні, створивши п’єси «Вечірній гість» (1924); «Сміх» (1924); «Лісові чари» (1924); «Бідний Лесько» (1926); «Лі- буша в таборі» (1925); «Хай живе життя» (1930); «Вигад­ливий бурсак» (1937); «До світла, до волі» (1937). Майже всі вони адресовані дитячій аудиторії, написані вправною літературною мовою, мають пригодницький сюжет і приваб­ливих героїв.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. С. Черкасенко звернувся до історичної драми, зокрема — «Коли народ мов­чить» (1927), «Северин Наливайко» (1928), «Ціна крові» (1930), «Еспанський кабальєро Дон Хуан і Розіта» (1931). Два останні твори не вписуються у традиційну українську тематику, бо у драмі «Ціна крові» потрактовано біблійний сюжет про зрадництво Юди Іскаріотського. «Еспанський кабальєро Дон Хуан і Розіта» — нова версія дон-жуанівської теми. Обидві ці теми розробляла і Леся Українка («На полі крові», «Камінний Господар»), Це дало критикам підставу говорити про зумисне творче змагання з поетесою. Насправ­ді ж драматург опрацював ці мандрівні сюжети по-своєму; він не виправдовував зрадництва Юди, а пов’язав цю тра­диційну тему із проблемою національно-визвольної бороть­би. Коли він побачив, що засліплена юрба віддала Ісуса на розп’яття, тоді ж усвідомив повний крах своєї ідеї. Не відступаючи од євангелічного сюжету та образів, С. Черкасенко написав оригінальний твір, що збагатив літературний серіал цього складного і суперечливого образу.

Дон Хуан в Інтерпретації драматурга свідомо приземле­ний, позбавлений тих містично-демонічних рис, яких нада­вали йому попередні автори, зокрема Леся Українка. Це звичайний зальотник, який шукає гострих відчуттів. Карою за його негідні вчинки є не смерть, а помста зведеної ним простої дівчини. На противагу всім грандесам, що прини­жуються перед Доном Хуаном, дочка рибалки Розіта захи­стила свою дівочу честь і людську гідність.

Тривалий час С. Черкасенко виношував задум написати драматичну трилогію під назвою «Степ». У вересні 1928 р. він завершив роботу над першою частиною — історичною драмою «Северин Наливайко» (надрукована—1934); дру­га частина — «Богдан Хмель» — залишилася неопублікова- ною; про написання третьої частини свідчень немає.

Матеріалом для «Северина Наливайка» стала розвідка П. Куліша «Почини лихоліття ляцького і перві козацькі бучі» (1865) та його «староруська драма» «Цар Наливай» (надрукована— 1900). С. Черкасенко лише відштовхнувся од Кулішевого матеріалу, створивши цілком самобутній твір. Він показав козацтво відважним лицарством, що вибо­рює волю й незалежність України. Історичні драми «Коли народ мовчить» (1933) і «Вельможна пані Кочубеїха» (1936) присвячені добі гетьманування Івана Мазепи, тут відтворе­но стосунки старого гетьмана з Мотрею Кочубеївною і його намагання визволити Україну з-під російського ярма.

Історична драматургія С. Черкасенка близька за своїм характером до «драми ідей», але в ній є історична достовір­ність, часовий реквізит, водночас автор дбає про динамізм сюжету, сценічний рух, прозорість ідеї.

Від гостросюжетиих п’єс із шахтарського життя до істо­ричної драматургії — такий шлях С. Черкасенка-драматур- га, творчість якого — самобутнє явище в українській літера­турі. Образно-стильове, жанрове й тематичне багатство, пое­тика і проблематика його творів засвідчують ідейно-художні пошуки української драматургії першої половини XX ст. У художній спадщині С. Черкасенка віддзеркалено трагічну долю України, її жертовну боротьбу за соціальні й націо­нальні ідеали. Закинутий долею на чужину, С. Черкасенко не став «перекотиполем», а проніс крізь усе любов до зне­доленої Батьківщини.