66. Микола Зеров.«Від Куліша до Винниченка»

Микола Зеров - визначний літературознавець пореволюцінної України, блискучий і відважний критик та полеміст, лідер славетної плеяди поетів, званої "неокласиками", першорядний майстер сонетної форми і незрівнянний перекладач античної поезії.

Книжка « Від Куліша до Винниченка» складається з шести історико- літературних статей. Ці статті присвячені поетичній діяльності Куліша, «непривітному співцеві» Я.Щоголеву,життю та творчості А. Свидницького, Лесі Укаїнці, М. Черемшині та його прозі знаменитій «Сонячній машині». Майже усі вміщенні у збірнику нариси постали в процесі роботи автора над власним курсом нової української літератури.

Про Куліша писав те, що він як поет не зайняв літературного місця в оцінках, а як літературний суддя вирізнявся добірним смаком. Як історик вирізнявся з гурту великою спостережливістю. Писав і про творчу спадщину письменника, що до поетичного вислову він підходить обережно. Спочатку для нього поезія не була такою внутрішньою як у Шевченка. Зеров звертається до його епістолярії, роману «Чорана рада» та багатьох інших творчих доробків.

Про Якова Щоголіва – те, що він належить до поетів, які представлені по хрестоматіях, але мало знаних в цілості, як і багато авторів по шевченківської доби. Те, що його твори використовуються як учбовий матеріал не зробило його обличчя яскравим. Він акцентує на замкнутості Щоголева та називає його непривітним співцем.

Про Анатоля Свидницького – те, що серед українського літератури, яка не багата на невдах Свидницький найбільший невдаха. Природа наділила його великою обдарованістю, проте літературна доля його злощасна. Аналізує його твори.

Гарно відкликається про Лесю Українку. Говорить про її великі внески до літератури. Говорить про її сім’ю, про велику родину Драгоманових та драгоманівський вплив на Лесю. Наводить біографічні факти, аналізує її творчість, зокрема драматургію.

Розділ про Марка Черемшину розпочинає з листа Коцюбинського до Гнатюка, де йдеться про те, що в Галичині появилися таланти, що заганяють в кут «наших українських». До талантів залучив Кобилянську, Стефаника, Мартовича і Черемшину. Про Черемшину схвально відгукуються і Василь Горленко та Іван Франко. Далі аналізує його прозу.

Про «Сонячну машину» Винниченка пише те, що про неї пишуть, говорять та читають так, як не читали навіть загально рекомендованих Коцюбинського та Нечуя – Левицького. Вишукує, в чому ж успіх роману? Та дає відповідь, що в успіх саме в художній стороні.

Про Франка пише те, що становище Франка в наших оцінках не з’ясоване всебічно. Що автора «Каменяра» та «Мойсея» треба визнати за найсильнішого письменника пошевченківської доби.

67. М. Зеров дослідник творчості Франка «Франко– поет»

Становище Франка в наших літературних смаках та оцінках все ще не з'ясоване повно і всебічно. Що автора «Каменярів» та «Мойсея» треба визнати за найсильнішого з представників пошевченківської творчості, що його місце в історії українського письменства поруч Шевченка і Лесі Українки — в цьому не сумнівається ніхто. Навіть новітні поети, яким раз у раз закидають неповагу до батьків і традицій,— і ті ладні бувають визнати за Франком певну дозу величності, хоч і обставляють своє признання низкою застережень. Різноголосиця починається, коли критики і просто «читачі з голосом» (кращого виразу не знайду) пробують визначити, чим цінна для нас Франкова творчість. В цьому, розуміється, нема нічого дивного,— шкода тільки, що ця різноголосиця не веде до спеціальних студій! Франко як поет розкривається перед кількома поколіннями, не втрачаючи своєї актуальності, і кожна генерація сприймає його по-своєму. Єфремов говорить, що Франко перш за все «співець боротьби і контрастів», такий висновок він робить з таких творів, як «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Перехресні стежки». Відповідно до цього, в поетові, що сам себе інколи узивав «романтиком», С. Єфремов, як перед ним Драгоманов, особливо цінить елементи «натуралістичного» трактування життя, а з усіх збірників поезій чи не найбільшу увагу віддає першому — «З вершин і низин». Правда, С. О. Єфремов прекрасно вказує, яке місце в поезії Франка займає «боротьба», боротьба внутрішня, боротьба людини з самим собою, з власною натурою; він признає, що ці моменти Франко ставить часом «на переді», «на покуті» в своїх творах, але, на його думку, стихія героїчного у Франкові побиває ноту жалощів і внутрішнього роздвоєння — і тому нема рації внутрішню історію Франка-поета драматизувати як боротьбу двох, майже однакової сили, половин його душі. З різних сторін Зеров розглядає Франка і як письменника і як критика, так він не намагається показати тільки всю неперевершеність «Каменяра», але й наводить критичні думки й негативи щодо Франкової творчості.