55. «Народний Малахій»м.Куліша.

Ця п’єса написана у 1927 р. Сам автор визначає різновид твору, як «трагедійне». У п’єсі автор зображає соціалізм як «хвору мрію». «Народний Малахій» — це трагікомедія людської мрії, що несе на собі тавро тієї маленької особис­тості, яка її репродукує, це трагікомедія історичного максималізму, що здатен покласти людське життя на вівтар вистражданої ідеї. П'єса будується як історія хворої на шизофренію людини з типовими маніями та нелюдською наполегли­вістю в досягненні фанатичної мети. Головним персонажем п’єси є Малахій Стаканчик, колишній листоноша. Просидівши 2 роки замурованим в комірці і начитавшись більшовицької л-ри, Малахій змінює свої погляди, своє життя. У 47 років він перебирає на себе місію зміни, оновлення життя, створює проекти, в яких наголошує на негайне реформування людини. За Малахієм, ідеальною людиною є людина без дому, сім’ї, релігії, така людина навіть не може кохати, адже нормальне кохання часто веде до створення сім’ї. Сам Малахій дотримується своїх ідеалів – блакитних мрій: він покидає свій дім, зрікається родинного стану, стає невіруючим, навіть незважаючи на те, що 27 років співав у церков.хорі і мав бути обраним головою церк.громади. Проте такі ідеї невідповідають реаліям життя, вони є примарними і в деякій мірі згубними, бо саме через Малахія закінчує життя самогубством його дочка Любуня. Проте навіть цей випадок не змінює реформатора, він продовжує награвати свою «голубу симфонію», не помічаючи як його дудка гугнявить і лунає дикий дисонанс.

В самих поглядах, ідеалах Малахія тісно переплились Біблія і Маркс з його книгою «Капітал». Про це навіть говорить й саме ім’я головного персонажа, адже Малахій з давньоєврейської озн. «мій вісник, посланець» а прізвище Стаканчик М. Куліш можливо обрав за аналогією до назви теорії стакана, що була поширена в СРСР. Про це також говорить і уривок з п’єси, де Малахій собі уявляє тих нових реформованих людей. Там спів «Милость мира» перемішаний з «Інтернаціоналом».

Крім того, існує думка, що Малахій має прототипів, які належали до правлячих кіл тогочасної України

56.Збірка п.Тичини «Замість сонетів і октав».

В 1920 році виходить тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі "Замість сонетів і октав".

В циклі ліричної прози "Замість сонетів і октав" поет продовжує тему справжньої перемоги добра - в серцях людських: як передумови до пермоги над озвірілим злом в суспільстві. В цій збірці відбивається поступова зміна світогляду і переконань поета. Майже зовсім зникає музичність і милозвучність, яка була так чітко виражена в "Сонячних кларнетах". Натомість приходить розуміння світла, яке наче генерує межу, де кінчається матеріальне і починається невідоме нематеріальне - Дух. У збірці "Замість сонетів і октав" Тичина пише про сьогодення з усіма його протиріччями і складністю.Тичина закликає прислухатись до простого народу, до того, що реально, а не примарно потрібно йому, до того, що звучить у ці дні. Поет переконаний, що мистецтво повинно служити людям. Митець залежить від суспільства, він мобілізований своїм народом, бо то тільки "трава росте, де захоче".Роздумуючи про необхідність бути мобілізованим революцією, бути ідейним письменником П.Тичина ставить перед собою і сучасниками гостре і прямолінійне питання: "Хто скаже : що єсть контрреволюція ? ". Відповідь одна : контрреволюція - це коли митець забуває про народ, про його біль та надії.Проблема політичної визначеності стоїть перед кожним, навіть перед самим автором, який в кінці книжки запитає себе: "Хіба й собі поцілувать пантофлю папи ?", - тобто привселюдно заявити про те, з ким ти і проти кого, а не займати позицію невтручальника або очікувача.