25.Розвиток української поезії 20-30 рр. Літературні групи та угрупування.

1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українському духовному житті, це був час української інтелігенції.

Термiн "розстрiляне Вiдродження" вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiï та прози 20-30-х рр. За це десятилiття (1921-1931) украïнська культура спромоглася компенсувати трьохсотрiчне вiдставання й навiть переважити на теренi вiтчизни вплив iнших культур, росiйськоï зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Украïнi нараховувалося 5000 письменникiв). Це вiдродження було пов'язано з тим, що украïнськi митцi навiть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi свiтового поцiновування (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Украïною своєï державностi, з датою украïнiзацiï та рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905-1917 рр. 

Головними лiтературними об'єднаннями були "Ланка" (пiзнiше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спiлка письменникiв захiдноï Украïни", ЛОЧАФ (об'єднання армiï та флоту).Найвпливовiшим був "Гарт", який пiзнiше був перейменований на "ВАПЛIТЕ" ("Вiльну Академiю Пролетарськоï Лiтератури"). Саме ВАПЛIТЕ в особi Миколи Хвильового розпочало славетну лiтературну дискусiю 1925-1928 рр. перемогло в нiй, довiвши наявнiсть i необхiднiсть нацiональноï, специфiчноï украïнськоï лiтератури, орiєнтованоï на Європу, а не на Росiю. 

Коли Комунiстична партiя СРСР зрозумiла свою поразку, вона почала дiяти забороненими методами: репресiями, замовчуванням, нищiвною критикою, арештами, розстрiлами. Перед письменниками стояв вибiр: самогубство (Хвильовий), репресiï i концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (I. Багряний, В. Домонтович), емiграцiя (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання  програмових творiв на уславлення партiï (П. Тичина, М. Бажан). Бiльшiсть митцiв була репресована i розстрiляна. Трагiчна доля поколiння 20-30-х рокiв демонструє нам всю силу украïнського духу, його творчий потенцiал, необхiднiсть свого шляху й незалежностi вiд впливу iнших культур

26. Загальна характеристика творчості поетів-січовиків.

Яскравою сторінкою нашої минувшини є історія галицького стрілецтва.

Художнє явище, яке історики літератури означають як «стрілецька поезія та пісня», репрезентують насамперед В. Бобинський (1898—1938), О. Бабій (1897—1975), Р. Купчинський (1894—1978)та Юра Шкрумеляк. Пізніше літгрупа на західних землях України «Митуса» (1922) об'єднала вчорашніх поетів-січовиків Василя Бобинського, Олеся Бабія, Романа Купчинського та Юру Шкрумеляка.

Василь Бобинський –одним із перших серед українських поетів виступив у жанрі еротичної поезії. Це вінок сонетів «Ніч кохання». Його вірші, поеми, прозові твори, публіцистичні виступи, які ще за життя принесли автору широке визнання і були перекла­дені багатьма мовами світу. Твори В. Бобинського тих років, що друкувалися на сторінках газети «Буковина», журналу «Шляхи», похідних листків, стрі­лецьких рукописних журналів і альманахів, а згодом увійшли до збірки «В притворі храму» (1919), пройняті закликами захистити свою «сторононьку», «рідну землю», мріями про прихід людського добра, «справедливого ладу». Зіставлення першодруків ряду творів в публікацією їх у збірці «В притворі храму» свідчать про те, що видавці не тільки «підправляли» окремі слова, фрази, а й вилу­чали з творів рядки і цілі строфи (напр., у вірші «Розбилось серце вкрай», раніше називався «Відгуки вечора»). У значно «підчищених» редакціях надруковані в збірці й вірші «Буря», «Братам» та ін. Причиною тужливого поетового настрою в ряді віршів збірки були саме тогочасні суспільні умови. У 1923—1924 роках у видавництві «Молошний шлях» виходять друком дві поетичні книжки В. Бобинського — «Ніч кохання» і «Тайна танцю», до яких включено твори, написані в перші роки окупації панською Польщею західноукраїнських земель. Переваж­на більшість із них друкувалася на сторінках таких видань, як «Митуса», «Світ» та «Літературно-науковий вісник». У цих творах поетове суто інтимне, особисте переплелося з болями і радостями його земляків. Не поспіль темна барва і трагічні мотиви характерні для збір­ки «Тайна танцю». Так, у заголовному вірші книжки В. Бобин-ський ставить перед тогочасною поезією логічне запитання: «Грядеши. Камо?» А далі всім змістом збірки відповідав на нього: поет не має права відвертатись від контрастів життя, тремтіти перед «сліпою пітьмою», «ховатись у нетрі», коли «багрянить груди» кров братів. Лірика В. Вобинського І пол. 20-х pp., як бачимо, цікаве яви­ще і за змістом, і за формою. Молодий поет виявив себе справж­нім майстром інструментовки вірша, митцем, який звуками умів малювати образи й картини, відчутні майже фізично. Та й взагалі В. Вобинський — явище виняткове у нашій літературі. Впродовж усього життя він, природно, змінювався. Але все головне в ньому було вже з самого початку. Він рано зрозумів значення для та­ланту вимогливості до себе і це почуття проніс впродовж відмі-рених йому долею років.

Літературну спадщину В. Бобинського складають збірки «В притворі храму. Поезії. Книжечка перша» (1919), «Ніч кохання. Сонети» (1923), «Тайна танцю. Поезії. Книжка друга» (1924), «Поезії 1920—1928» (1930), «Слова в стіні. Вибрані поезії» (1932), численні публікації в періодиці, статті, рецензії, оповідання, уривки роману «Львів».

Бабій Олесь Йосипович — відомий український письменник та літературознавець; у лавах січових стрільців захищав, як і багато патріотично настроєних юнаків того часу, Західноукраїнську Народну Республіку від польських окупантів (згодом написав на цю тему поему «Гуцульський курінь» та повість «Перші стежі», 1937); був одним із фундаторів, разом із В. Бобинським та Ю. Шкрумеляком, групи поетів-символістів «Митуса» (1922). Здобувши вищу освіту в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі зі ступенем доктора філології, брав активну участь у літературно-мистецькому житті Львова як письменник і журналіст. Автор поетичних збірок «Ненависть і любов» (1921), «Поезії» (1923), «Прамати» (1923), «Під шум Прута» (1923), «За щастя оманою» (1930), «Перехрестя» (1930), «Остання офіра цісареві» (1937), «Пожнив'я» (1939), «Світ і людина» (1947); поем «Гуцульський курінь» (1927), «Жнива» (1946), «Повстанці» (1956); збірок малої прози «Шукаю людини» (1921), «Гнів» (1922); повістей «Перші стежки» (1937), «Дві сестри» (1938), «Останні» (1938); драматичних творів «Родинна тайна», «Воєнна любов», «Олена Степанівна» (1966); досліджень про творчість М. Шашкевича, Ю. Федьковича, Б. І. Антонича та інших письменників. Олесь Бабій пише два своїх патріотичних вірша “Привіт січовим стрільцям” та “На Київ”. Вірші стали визначальними у творчій долі Олеся Бабія, допомогли йому повірити у власні сили і можливості. Вони одразу були надруковані у газеті “Стрілецька думка”, яка видавалася у місті Старокостянтинові. Уже у 1934 році у статті “Поезія по цей бік барикади” Богдан – Ігор Антонич назвав Олеся Бабія “найздібнішим поетом” нового покоління письменників, у творчому доробку якого є твори “ непересічної вражаючої сили”. Олесь Бабій друкувався у львівських часописах “Діло” та “Українські вісті”. Високу оцінку його збіркам «Ненависть і любов» (1921) та «Поезії» (1923) дав В. Бобинський уже після того, як дороги їх розійшлися.

Роман Григорович Купчинський — український поет, прозаїк, журналіст, композитор, критик, громадський діяч. Псевдоніми і криптоніми: Гак Мусій; Чіпка Галант; Галактіон Чіпка; Доля Мирон; Мирон-Доля; Роман К.; Харко; Учасник; Зиз; Рома; Р. К.; Г. Ч.; М. Д.; Т. С. та ін. Теж воював у січових стрільцях, розповівши згодом про ці події в романі-трилогії «Заметіль» («Курилася доріженька», «Перед навалою», «У зворах Бескиду»); працював журналістом, зокрема в редакції газети «Діло». Великою популярністю користувалися пісні на його слова, а часто й з його музикою; багато з них сьогодні знову повертається до життя («Зажурились галичанки», «Човник хитається», «Накрила нічка...», «Їхав стрілець на війноньку» та ін.), у яких яскріє багатий діапазон настроїв — від героїчно-урочистого до гумористичного. За життя Р. Купчинський не видав жодної збірки поезій, і лише в 1983 р. український поет і критик з Нью-Йорка Б. Бойчук упорядкував і випустив книжку «Недоспівані пісні».

Згаданих вище поетів об'єднувала, принаймні, на початку їх творчого шляху, прихильність до символізму. У кожного з авторів вона мала свої особливості: якщо В. Бобинський прагнув переплавити в своєму стилі витонченість версифікації європейських поетів з українською фольклорною символікою, передати тонкі порухи підсвідомості, то О. Бабій був радше поетом споглядально-рефлективного плану, чиї вірші порушують проблеми людської цивілізації, життя і смерті, таємниці буття («Йде Прамати істніння від джерел незбагнутих і розносить нам вина у розбитому збанку»), у його творах зустрічається точна й несподівана метафора («Світ містерій в серцях наших творить Ніч безоку і любов сліпа»; «Місто горем задавлене, як Лаокоон»), а Р. Купчинський любить персоніфікувати природу, при цьому або психологізує пейзаж, або матеріалізує через природні явища власний психологічний стан, наприклад, у «Спеці».

На жаль, на повну силу не розкрився талант ні О. Бабія, ні талант Р. Купчинського. О. Бабій збивався на багатослів'я й декларативність у віршах кінця 20—30-х років, а Р. Купчинський майже перестав писати вірші. Те саме спостерігаємо і в інших поетів цієї групи: лиш коли-не-коли зблисне оригінальний образ у віршах Ю. Шкрумеляка, як, приміром, в «Авлевій жертві»; Л. Лепкий лишився автором кількох популярних пісень («Ой видно село...»), а М. Голубець, автор кількох збірок у стилі «Молодої музи» й віршів з воєнного часу, став відомий своїми дослідженнями з історії українського мистецтва. Як літературне явище стрілецька поезія є перехідною ланкою між символізмом початку століття й новим поколінням митців.

Ю́рій Андрі́йович Шкрумеля́к — український журналіст, поет, перекладач і дитячий письменник, січовий стрілець. Псевдоніми: Іван Сорокатий, Юра Ігорків, Ю. Підгірський, Смик, Гнотик, Олекса Залужний, Максим Цимбала. Збірки поезій «Сон Галича», «Юрза-Мурза», «Авелева жертва», кілька книжок повістей та оповідань. Із 1931 по 1939 рр. він редагував дитячий журнал «Дзвіночок», на якому виховувалось не одне покоління галичан. Водночас багато писав. Відомі повісті «Чета крилатих», «Вогні з полонини», «Високі гори і низини», низка казок та віршів для дітей, зокрема «Книжечка тонка від дядька Юрка». За більшовицького режиму вийшла збірка «Пісня про радісну осінь», але вона не принесла йому радості.

Дослідником творчості поетів-січовиків є Т. Ю. Салига і його його власна антологія стрілецької лірики «Стрілецька Голгофа».