1. Сучасні дослідники літературного процессу 20-30-тих років.

Термін "літературний процес" виник на рубежі 20—30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX—XX ст. У XIX ст. використовувалися терміни "літературна еволюція", "літературне життя".Терміном "літературний процес", відзначає В. Халізєв, "позначається літературне життя певної країни і епохи (у всій сукупності її явищ і фактів) і, по-друге, багатовіковий розвиток літератури в глобальному, всесвітньому масштабі. Літературний процес у другому значенні слова складає предмет порівняльно-історичного літературознавства".

До сучасних дослідників літ.процесу 20-30-х рр. належать:

Василь Васильович Ґабор— український письменник та літературознавець. Упорядник серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда». Член Асоціації українських письменників. Написав низку статей про закарпатського поета Івана Колоса та літературний процес 20—30-х рр., зокрема: «Пісня вівсяного колоса», «Спішу зустріти дні прозорі», «Поет Іван Колос і літературний процес на Закарпатті (за матеріалами преси 20—30-х рр.)»

Цікавий матеріал про західноукраїнську літературну пресу 20–30-х рр. ХХ ст. знаходимо в дослідженнях А.Животка, Ю.Тернопільського, у бібліографії української преси Є.Місила, в “Енциклопедії українознавства”.

Дослідниками літературного процесу 20-30-х років ХХ століття є: М.Ільницький, («Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років», «Література українського відродження: Напрями і течії в українській літературі 20-х — поч. 30-х рр. ХХ ст.»), Ю.Ковалів, М.Неврлий («Українська радянська поезія 20-х років. Мікропортрети в художніх стилях і напрямах.»), Т.Салига («Салига Т. Продовження: Літературно-критичні студії.» (Значна увага приділена дослідженню поезії 20-х років – творчості П.Карманського, В.Бобинського, Р.Купчинського, О.Бабія та інших), «Високе світло: Літературно-критичні студії.» (Автор малює загальну панораму українського поетичного процесу 20-30-х років у Галичині та українського еміграційного поетичного процесу в Західній Європі.), Ю.Шерех.

2. Поезія м. Рильського 1910-1932 рр. (Від «Білих островів» до «Знака Терезів»).

Перша збірка поезій Максима Рильського — "На білих островах" — побачила світ, коли її автору виповнилося п'ятнадцять літ. Сталося це 1910 року в Києві. У збірці юного М.Рильського домінує мінорна лірика, добута поетом "з сердечних глибин". Причина мінору — любовні поразки ліричного героя; болісний контраст Його щирості та Ії холодної насмішкуватості. Власне, перед читачем постає напівдитяче почуття, може, не так кохання, як рання закоханість із прикметним для неї перебільшеним трагізмом, висловлене в емоційно сильних "останніх" словах: "розпука", "одчай", "тяжка журба", "пекучі рани-муки", "плач", "сльози"...

Українська поезія перших років XX ст. була переповнена любовною лірикою заплаканих чоловіків У кількох віршах збірки "На білих островах" поет шукає відповіді на питання про феномен життя і смерті ("3 моїх думок"), намагається прозирнути крізь імлу майбутнього, щоб угадати свою долю ("Шлях"), розмірковує про сенс

самопожертви "за свій народ" ("Після похорону", "Борець") тощо.

Прикметні вірші з другої частини збірки, запитань собі самому поставлено чимало окреслені світлою осінньою меланхолією.

В час юності Рильського багато цікавились Гамсуном(дикий самітник), зачитувались його творами. Певним чином він повпливав на поета в вірші "На узліссі" вони настільки очевидні, що варто говорити навіть про цитати з "Пана". Тут є свій "лейтенант Глан" — "милий самотник" Максим, який разом із вірним псом живе у веселій лісовій хатині. Є апологія відлюдництва серед книжок і природи, підсилена поетизацією простих радощів буття... Композиція ідилії "На узліссі" зорієнтована на число чотири — відповідно до пір року, що видно вже з назви кожної частини — "Осінній сад", "Ясні простори", "Зимові візерунки", "Весняний стрій". Є також тут хвала Творцеві всесвіту, "божеським законам", за якими й відбувається ічне оновлення природи, здатне дарувати людині відчуття гармонії та краси.

Рік 1918-й узагалі варто виокремити, коли йдеться про світоглядну й естетичну еволюцію М.Рильського. Служачи у Сквирі, він активно співпрацював із журналом "Шлях", що позиціонував себе як орган незалежної думки. Він писав десяток віршів, кілька рецензій, нагадує, що молодим авторам бракує культури, освіченості. Який з'явився на хвилі емократичного й національного піднесення одразу після Лютневої революції 1917 р.

А 1922 р. побачила світ збірка М.Рильського "Синя далечінь", яка мовби ілюструвала ці його слова про власний "консерватизм літературний" і про тяжіння до "парнаської" досконалості форми. Були згадки античності.

Зламу в його внутрішньому житті 1923 року. У чому була суть того "зламу" і як він позначився на поезії автора "Синьої далечіні" і "Тринадцятої весни» Передусім — М.Рильський полемізує! Поета М.Рильський порівнює зі слідопитом-мисливцем, лікарем, суддею, його стиль — спокійний роздум, прикрашений інколи м'якою іронією чи й самоіронією

Збірку "Крізь бурю й сніг" М.Рильський завершив однойменною поемою. Ії можна було б назвати поемою подоланих сумнівів — якщо мати на увазі ту світоглядно-настроєву дистанцію, яка відмежовує ліричне "Я " на початку твору і в його фіналі.

Улюбленим жанром М.Рильського у другій половині 1920-х рр. стає поема. У збірці "Де сходяться дороги", як і в попередній, поем аж дві — "Сіно" та "Сашко".

Наприкінці 1920-х у М.Рильського раптом зазвучав мотив прощання з молодістю, а водночас побільшало інтимної лірики Наприкінці 1920-х М.Рильський уже мав репутацію Майстра. Цьому сприяла і його інтенсивна перекладацька діяльність. Свій творчий час він ділив між оригінальною поезією та "українізацією" зарубіжної класики.

1932 р. побачила світ збірка М.Рильського "Знак терезів" — перша після арешту й "сидіння" в Лук'янівській в'язниці. Поет заговорив у цій збірці здушеним голосом. Тепер він змушений був рахуватися з "цензором в собі" і писати "правильні" вірші.

3.Творча драма Володимира Сосюри (1898-1965).

Народився б січня 1898 року в Донбасі, станція Дебальцево.

Сосюра почав писати рано, але друкуватися пізно. У своїх спогадах він згадує, що в 1918 році Володимир Самійленко забракував був до друку вірш молодого козака армії УНР, тому першою надрукованою поезією Сосюри став хронологічно далеко не перший його вірш «Червона зима». Багато його творів осталось в архівах цензури і ЦК партії, ніколи не побачивши світу (напр., прекрасна поема «Махно», яку авторові цих рядків довелося почути із уст поета 1925 чи 1926 року під великим дубом в Уманському парку «Софіївка»; збірка поезій СЕРЦЕ, конфіскована зразу після друку, тощо). Великий організований голод і терор 1932—33 років, самогубство Хвильового і Скрипника, постійне чекання арешту й розстрілу довели були Сосюру до повного нервового розладнання. Після того, як він з балкону житлового будинку письменників у Харкові на всю вулицю читав свої варіяції до лермонтівського «Демона» — «Я чорний демон — дух вигнання...» — його взяли до психіятричної лікарні. Можливо, цим він урятувався від фізичного знищення.

Далі роки тяжкої «перебудови», тобто поетичного самогубства, і таким чином заслужена сталінська поетична премія 1948 року. Та в Сосюри на цьому не могло закінчитися. В часи війни Москва спонукала українських письменників писати в дусі Любови до України. Сосюра написав вірш «Любіть Україну», який показав, що десятиліття психічних тортур не знищили в Сосюрі ніжну душу лірика, ані вірного закоханого сина своєї трагічної вітчизни. Вірш згодом увійшов до збірки "Щоб сади шуміли".

«Червона зима» — це поема про громадянську війну в Україні, про поета та його участь у подіях тих років. Тому поема багато в чому автобіографічна. Ліричний герой, як і молодий В. Сосюра, добровільно пішов до лав українського війська, де перебував у складі 3-го гайдамацького полку, бо з дитинства захоплювався подвигами козаків-запорожців. Але коли військо Української Народної Республіки зазнало поразки, то В. Сосюра, як і більшість молодих бійців, перейшов до червоних.

Драма поета і драма особистості у поемі «Червона зима» — це рядки, які потрібно читати між рядками поеми. Поет вболіває і дуже переживає, що кров’ю українців зрошена вся земля, що життя багатьох українських хлопців, ровесників поета, обірвалось у вирі цієї братовбивчої війни, що Україна втратила багатьох її синів, серед яких і брат поета.Болить і щемить серце поета, і від того, що не всім, як йому, поталанило повернутися живим і здоровим до рідної хати.

Після самогубства Миколи Хвильового в українській підсовєтській літературі найцікавішою людською постаттю лишився, безперечно, Володимир Сосюра. Різниця між ними в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста і лишився жити далі з тягарем своєї двоїстости.

Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима»; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі.

З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся.

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922—1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.

У 1927—1929 pp. написав низку поем. Неупереджена критика вбачає в Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета.

За «націоналістичні ухили» у 1934р. поета виключають з партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки він майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Пізніше з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).