5. Лірика Тараса Шевченка періоду ув'язнення і заслання.

Провiдними мотивами поезiй перiоду заслання були: сум за рiдним краєм, самотнiсть, боротьба за волю, за звiльнення вiд самодержавства всiх народiв, якi жили в росiйськiй iмперiï. Поезiю перiоду заслання називають ще "невольничою поезiєю" Т. Шевчен­ка. Кожна з цих поезiй народилася з поетовоï печалi, з невимовноï журби i є частиною його серця. Однак мотив суму в творчостi цього перiоду- це не песимiзм, а певним чином сподiвання. I в цiлому оптимiзм Шевченка-невiльника бере гору над песимiзмом. Напр., у вірші «Лічу в неволі дні і ночі» Шевченко надіється, що побаче рідну Україну, зелені діброви тощо (Може, ще я подивлюся На мою Украïну.). Мало того, у багатьох творах, написаних у засланнi, поет гостро критикує ца­ризм. Поема "Царi" є найкращим тому свiдченням. Він говорить, що царі є людськими катами, вони знущаються над укр. народом, тому потрібно, щоб і над царями були кати («Бодай кати ïх постинали,отих царiв, катiв людських»). У своïх поезiях того перiоду поет правдиво показує i гнiвно засуджує крiпос­никiв, ïх безчинства, моральну розбещенiсть. Цей мотив звучить i в поезiï "I ви­рiс я на чужинi" (де засуджує панів, які знущаються над людьми, Багата природа України зображується на тлі страшенних злиднів людських, панщини. Все могло б бути добре, але панська неволя замучила бідних людей, від неї неможна нікуди втекти, тому поет бачить у людських обличчях безпросвітний смуток,тому він каже, що краще цього не бачити), i в поемi "Княжна". У вірші «Я не нездужаю» поет говорить про те, як в нього болить серце за неньку-Україну, говорить, що вся влада у панів і царя Миколи, тому добра нічого чекати. У вірші «Ісаія. Глава 35» Шевченко говорить про те, що лише коли настане Божий суд, люди зможуть спочинути, тоді всі будуть рівні; німим отверзуться уста, раби звеселіють; люди темнії, незрячі дива Господнії побачать.Одним iз кращих творiв перiоду заслання є поема "Варнак", де стихiйний протест селян проти панськоï кривди й наруги набуває особливоï сили. Отже, нi тiлеснi недуги поета (ревматизм, цинга, хвороба очей), нi муштра, яка завдавала великих мук, фiзичних страждань, не могли зломити його духу, його моральноï високостi. А поезiï цих рокiв свiдчать про те, що борець за прав­ду не схилив голови перед царем та його слугами. Незважаючи на тяжкi обстави­ни, Т. Шевченко писав поезiï, сповненi антикрiпосницьких, антицарських мо­тивiв, бо завжди i скрiзь поета хвилювала не стiльки своя власна доля, скiльки трагiчна доля простого люду.

5. Відображення національної ментальності у соціально-побутовій повісті і. Нечуя-Левицького « Кайдашева сімя». Сутність ідеї.

Тема «Кайдашевої сім’ї» — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва.Критика окремих вад суспільства, які спотворювали людські почуття, взаємини, інтереси і прагнення.Засудження егоїзму, жорстокості і дріб’язковості у стосунках з людьми, констатація духовного занепаду людини.

Духовна роз’єднаність — це те лихо, що отруює кожен день життя і батьків, і їхніх синів, і невісток. Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів. Автор об’єктивно заперечує соціалістичні уявлення простого люду до господарювання комуною. Недаремно Кайдаші сваряться за власність:за город, за грушу. В основі конфліктів між членами родини – власність. У літературознавстві радянської доби прийнято було наголошувати на тому, що сварки, змальовані І. Нечуєм-Левицьким, — це наслідок певних соціальних умов. З того робився соціологічно-політичний висновок: “так було до революції”. Проте автор “Кайдашевої сім’ї” на соціальних чинниках “війни” якраз і не акцентує! У творі йдеться швидше про недосконалість людської природи, про одвічні людські вади — нетерпимість, жадібність, заздрісність, егоїзм… Водночас Кайдашева сім’я — це модель цілої України. І річ не в прив’язках до певного історичного часу і до “соціальних умов”. Іван Нечуй-Левицький блискуче розкрив деякі “небажані” риси нашої національної вдачі, української ментальності, які належать не тільки середині ХІХ ст. У цьому сенсі “Кайдашева сім’я” може читатися як твір, у якому надзвичайно важливим є мотив національної самокритики.