Висновки до розділу 2

Угода про асоціацію є особливим видом угод договірній системі ЄС. Даний вид угод юридичною основною має положення ст. 217 ДФЄС. Тому при її укладанні з європейською країною угода про асоціацію може розглядатися як така, що готує країну-сторону угоди до вступу, але при цьому однозначного зобов’язання з боку ЄС про це даний тип угоди не містить. Всі країни Центрально-Східної Європи на шляху набуття членства в ЄС пройшли шляхом укладання угод про асоціацію. Ключове значення угод цього типу, навіть, якщо в них прямо не зазначено про перспективу членства, як в Угоді про асоціацію України з ЄС є те, що її укладання дозволяє з одного боку залучати до процесу її реалізації законодавство ЄС (acquis ЄС) яке безпосередньо стосується запровадження відносин асоціації, а з іншого – провести системне реформування всіх основних сфер функціонування країни-підписанта у напрямку наближення до сучасних європейських стандартів за допомогою і під контролем ЄС. Угоди про асоціацію передбачають створення особливих привілейованих відносин країни з ЄС за конкретними напрямами і надають країні-підписанту можливість у визначених угодою юридичних рамках брати участь у системі ЄС. Це означає певний ступінь залучення асоційованої країни до реалізації основних завдань ЄС.

Для України Угода про асоціацію України з ЄС є одним з найважливіших міжнародних документів за всю історію існування нашої держави. Її підписання і початок реалізації основних положень запустять процес кардинальних суспільно-економічних, політико-правових і інших серйозних перетворень у всіх сферах життя українського суспільства, які можуть і будуть супроводжуватися значними ускладненнями. Проте у разі їх належного виконання буде зроблено низку важливих кроків, які суттєво поглиблять інтеграцію України до європейської спільноти за всіма основними напрямами. Основна вага, безперечно припадає на інституційну, економічну і правову складові процесу перетворень. Положення всіх сімох частин Угоди, а також додатків і протоколів, які є її невід’ємною складовою, є тісно взаємопов’язаними. У якості результату їх реалізація їх змісту повинні запрацювати механізми ефективної двосторонньої взаємодії по всім основним напрямам, передбаченим цим документом – у правовій сфері, у сфері створення поглибленої та всеохоплюючої ЗВТ між Україною та ЄС, у сфері боротьби з корупцією, розвитку громадянського суспільства тощо.

Проте Угода про асоціацію має і більш глобальне значення для України, оскільки нарешті дасть можливість зробити вибір напряму всього подальшого розвитку і закріпити його у правовій формі. З підписанням цього документу повинна впасти та умовна, але досить відчутна стіна, яка відділяє Україну від іншого світу, фактично робить її країною «другого сорту», із неприйнятними для європейської спільноти стандартами.

РОЗДІЛ 3

ОСНОВНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА ПРОЦЕС ПІДПИСАННЯ АБО НЕ ПІДПИСАННЯ УКРАЇНОЮ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ З ЄС

3.1.Підходи до підписання Угоди різних політичних сил України і їх основні аргументи

Підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС без перебільшення є кроком, який визначає цивілізаційний вибір держави, зумовлює напрям її подальшого розвитку на багато років вперед. Доцільність підписання Угоди про асоціацію активно обговорювали як прихильники європейської інтеграції України, так і її опоненти. Більшість політичних сил беззастережно виступали за цей крок. Насамперед йдеться про сили, які протягом 2010-2013 рр. були опозиційними до влади.

Основні аргументи прихильників підписання Угоди полягали в тому, що: Європейський Союз – це найбільший у світі ринок, його обсяги майже в 10 разів перевищують російський, білоруський ті казахстанський ринки разом. Також у ЄС у три рази більше населення і у чотири рази вища купівельна спроможність окремо взятого жителя. Також у рамках Договору про ЗВТ з ЄС будуть лібералізовані ціни на 95% товарів. Позитивним є і приклад країн Центральної Європи, які довели, що відкритий доступ до ринку ЄС дає значний поштовх, як для малого, так і для великого бізнесу. Тільки за період з 1995 по 2003 роки, тобто після ратифікації Договору про Співдружність, але перед вступом до ЄС, експорт Польщі в ЄС виріс в 2,6 рази¹.

На користь підписання Угоди її прихильниками висувався і аргумент про те, що лібералізація цін у межах ЗВТ з ЄС має своєю метою глибоку і комплексну гармонізацію господарського права. Механізм перенесення законодавства ЄС, створення партнерських програм та інше допоможуть Україні модернізувати власне господарське право. Глава генерального департаменту з питань торгівлі Європейської комісії Філіп Куїссон прирівняв правовий статус відносин ЄС і України щодо впровадження ЗВТ до статусу Норвегії чи Швейцарії. До того ж, договір про ЗВТ з ЄС у разі підписання відкриє для українських підприємств вільний доступ на європейський ринок послуг і публічних торгів. З урахуванням того, що 1/3 економіки ЄС становить суспільний сектор, вітчизняні фірми можуть на рівних правах конкурувати в проведенні будівельних робіт, наданні транспортних послуг або надання товарів і послуг для державних і місцевих властей на території всього Європейського Союзу. І навіть якщо їм не вдасться стати головними підрядниками, то у них буде шанс стати цінними субпідрядниками, як це було спочатку з багатьма підприємствами з країн, які нещодавно стали членами ЄС¹.

Важливою перевагою для вітчизняних товаровиробників має стати й те, що після зміни вітчизняного законодавства, адміністративних процедур і деяких інституцій у відповідності із основними принципами і правилами ЄС, Союз почне розглядати українські інститути як свої власні, буде приймати їх рішення та постанови, тобто продукт, затверджений в Україні, буде прийматися в ЄС без будь-якого додаткового контролю. Також після підписання Угоди про асоціацію Україна стане більш привабливою для закордонних інвесторів. Інвестиції підвищать конкурентний рівень української промисловості, як це відбувалося у Польщі, країнах Балтики, в Румунії і Болгарії. Вільна торгівля між Україною та ЄС відкриє значні можливості для значно глибшої інтеграції, Україна зможе робити наголос у експорті на продукцію виробництва, а не на сировину². Натомість, РФ не спроможна надати Україні конкурентоспроможні технології, доступ до глобальної розподільної системи. Сама Росія є незначним експортером продуктів виробництва, звісно крім зброї.

В економічному плані також важливими були аргументи про те, що Договір про ЗВТ з ЄС спирається на правила Світової організації торгівлі (СОТ), натомість Митний союз, враховуючи, що Білорусь і Казахстан не є членами СОТ, на ці правила не спирається. З цього випливає, що торговельні суперечки всередині Митного союзу, а вони в будь-яких утвореннях трапляються досить часто, не будуть вирішуватися шляхом застосування міжнародних механізмів вирішення спорів¹.

Прихильники підписання Угоди про асоціацію визнавали, що у ЗВТ з ЄС все ж таки будуть деякі обмеження, але в сільському господарстві. Причому, коли Угоду про вільну торгівлю ЄС і України після п’яти років буде піддано перегляду, торговельні обмеження в сільськогосподарській сфері можна буде ліквідувати зі взаємною вигодою для кожної зі сторін. До того ж обмеження, які накладаються договором про Митний союз, можливо, навіть більші, ніж ті, які набудуть чинності після підписання Договору про ЗВТ у рамках ЄС².

Також прихильники підписання угоди про асоціацію з ЄС наголошували на тому, що Договір про ЗВТ з ЄС завдяки припливу інвестицій забезпечить створення нових місць роботи. Хоча вони також визнавали, що деякі робочі місця зникнуть через відкриття українського ринку в Європі і внаслідок зростання конкуренції. Проте, при цьому підкреслювалося, що новостворені робочі місця будуть дуже продуктивними і конкурентоспроможними, а зникнуть найменш конкурентоспроможні і малопродуктивні робочі місця, які вимагають багато енергії, сировини і роботи, і приносять незначний прибуток. До того ж, зникне недобросовісна конкуренция. Оскільки вітчизняні підприємства знайдуть безпечні засоби охорони від недобросовісної конкуренції (демпінг, нелегальні субсидії та інше)¹.

Важливою перевагою оголошувалося й те, що створюючи поглиблену і всеосяжну зону вільної торгівлі з ЄС, Україна може залишити в силі свої уявлення про вільну торгівлю з усіма іншими державами, також з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Контроль походження захищає від нелегального потрапляння товарів з території ЄС на інші ринки через територію України, що існує в усіх інших торговельних договорах у всьому світі. Тому ЗВТ з ЄС не може виправдати будь-які «санкції» щодо України з боку Росії, Білорусії та інших країн, з якими Україна має торгові договори².

Натомість, приєднання України до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном призведе до того, що ЗВТ з ЄС стане технічно нездійсненна. Якщо Україна стане частиною Митного союзу, вона практично не матиме власних договорів про вільну торгівлю.

Також приєднання до Митного союзу з державами, які не є членами СОТ, передбачає перегляд Україною договору про вступ до СОТ, який готувався протягом 15 років. Угоди про вільну торгівлю та Митний союз з державами, які не належать СОТ, позбавлені арбітражу цієї організації в разі якогось торгового конфлікту³.

Головною ж перевагою прихильники підписання Угоди про асоціацію з ЄС називали те, що успішна реалізація положень цього документу відкриє дорогу для переговорного процесу щодо членства України в ЄС, її залучення

до Шенгенської зони¹.

Що стосується партії влади і власне В. Януковича, то з перших днів свого президентства він неодноразово заявляв, що європейська інтеграція та укладення Угоди про асоціацію з ЄС є стратегічним пріоритетом України. Виражав упевненість в тому, що сама ідея і близькість асоціації із ЄС є дуже важливим стимулом для внутрішніх державних перетворень. Зазначав, що «Мова йде не про самоцілі або штучну вимогу, а про природну потребу, яку ми усвідомлюємо як справжня європейська держава»².

Подібним чином висловлювалися і інші представники Партії Регіонів. Так, народний депутат, член парламентської фракції ПР, голова постійної парламентської делегації в ПАРЄ Іван Попеску виражав упевненість у тому, що підписання Угоди про асоціацію може відбутися в листопаді 2013 року, зазначав, що «У нас є політична воля, щоб підписати ці угоди під час саміту у Вільнюсі в листопаді цього року. Якщо порівняти ситуацію, яка була ще на початку осені під час виборчої кампанії, то вона суттєво змінилася, оскільки ми вже не просто отримали чіткий сигнал, що ми підпишемо ці угоди найближчим часом, але й отримали часові рамки. Тобто, у нас є конкретні сигнали і ми, в принципі, готові це все виконати»³.

В. Янукович увів в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 12 березня 2013 року «Про невідкладні заходи щодо європейської інтеграції України». Зокрема, він доручив Секретареві Ради національної безпеки і оборони України забезпечувати узгодженість діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері європейської інтеграції України та взаємодію з інституціями Європейського Союзу. Контроль за виконанням рішення Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента, було покладено на Секретаря Ради національної безпеки і оборони України¹.

18 вересня 2013 р. Кабінет Міністрів України на своєму засіданні схвалив текст Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. Прем’єр-міністр Микола Азаров назвав це рішення доленосним для майбутнього країни і додав, що Україна очікує важкий період реформування та модернізації економіки відповідно до європейських стандартів. Також Азаров підкреслив, що проект Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом не містить норм, які б перешкоджали розширенню співробітництва України з Митним союзом і країнами СНД².

 Проте вже з жовтня 2013 року українська влада змінює риторику. В. Янукович і інші представники влади та Партії регіонів почали робити заяви про те, що підписання угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з Європейським Союзом створює ризики для українських товаровиробники. В. Янукович, зокрема, зазначив, що «Коли ми торкнулися цього питання, ми побачили сторони цієї угоди в галузі економіки України, які є вразливими і які обов’язково постраждають – це аграрний сектор і сільське господарство. Європа має дотацію, яка складає близько 30 %, на різні товари по-різному. на Україні ця дотація набагато менше, десь на рівні 1,5 %. Що станеться з українськими товарами? Вони будуть неконкурентоспроможними»³.

В. Янукович зазначив, що для того щоб українські товаровиробники мали такі ж умови, як і європейські, вони повинні були б отримувати дотацію близько 13-14 мільярдів євро щороку, проте виділення таких дотацій для українського АПК не обговорювалося. Також він підкреслив, що угода могла б завдати шкоди галузі машинобудування, оскільки більшість її продукції експортується в країни СНД, військово-промисловий комплекс України також зазнав би збитків. Вітчизняні товаровиробники та профспілки висловили стурбованість через ризики, які могли б виникнути у разі підписання угоди. Він зазначив, що «угода для нас була невигідною, вона для нас була вкрай небезпечною»¹.

21 листопада, Кабінет міністрів України розпорядився призупинити процес підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. М. Азаров, який на той час обіймав посаду прем’єр-міністра України, остаточним аргументом на користь рішення призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію України з ЄС назвав вкрай жорсткі умови надання нашій державі кредиту Міжнародним валютним фондом. Він, зокрема, заявив, виступаючи 23 листопада 2013 р. у Верховній Раді в ході години запитань до уряду, що останньою краплею стала позиція МВФ, викладена в листі від 20 листопада. М. Азаров Прем’єр підкреслив, що Україна не отримала від своїх європейських партнерів реалістичних відповідей про те, як Україні може бути компенсована втрата від закриття ринків країн Митного Союзу².

Український уряд не влаштувало те, що МВФ запропонував Україні надати кредит у розмірі, необхідному для погашення боргів України перед самим фондом, висунувши при цьому досить жорсткі умови. Тобто, мова йшла фактично про рефінансування кредиту самого МВФ, отриманого Україною за програмою stand by 2008-го і 2010 років.

Український Уряд також не бажав приймати умови щодо: підвищення тарифів на газ та опалення для населення приблизно на 40 %; зобов’язання заморожування базової заробітної плати, мінімальної заробітної плати, загальну заробітну плату на поточному рівні; істотне скорочення витрат на бюджетні цілі, зниження субсидій в енергетиці; поступове згортання звільнення від ПДВ для сільського господарства та інших галузей¹. Надалі влада дотримувалася саме такої позиції.

Проте, влада наполягала на тому, що процес підписання Угоди про асоціацію з ЄС саме призупинено. В. Янукович, виступаючи перед учасниками пленарного засідання Вільнюського саміту 29 листопада 2013 р. заявив про те, що європейський вибір залишається для України стратегічним напрямом подальшого цивілізаційного розвитку, зміцнення місця й ролі країни в сучасному конкурентному світі. А вимушена пауза в процесі укладання угоди не означає припинення вкрай необхідних для неї євроінтеграційних реформ².

Але, говорячи про необхідність існування передумов, які забезпечать отримання максимальних результатів від імплементації документа, В. Янукович наголосив на важливості здійснення програми спільних заходів, спрямованих на адаптацію економіки України до нових реалій. Серед них він назвав спільну роботу над програмою економічної допомоги Україні, яка дасть їй змогу здійснити підготовку до підписання угоди; розблокування програм бюджетної секторальної підтримки ЄС; дієву допомогу міжнародних фінансових інституцій (зокрема, Міжнародного валютного фонду та Світового банку); необхідність перегляду Євросоюзом торговельних обмежень щодо окремих позицій українського експорту; активну участь ЄС та міжнародних фінансових інституцій у модернізації української газотранспортної системи як ключового елементу європейської енергетичної мережі, а також забезпечення всіма належними засобами та механізмами Європейського Союзу енергетичної незалежності України; розроблення узгодженого плану дій із метою усунення суперечностей та врегулювання проблем у рамках торговельно-­економічного співробітництва з Росією та іншими членами Митного союзу, що пов’язуються зі створенням зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, на основі започаткування відповідної співпраці у форматі Україна – ЄС – Росія¹.

Отже, спільним у позиціях основних політичних сил України щодо підписання Угоди про асоціацію було розуміння того, що це стане дійсно моментом істини для всієї держави, визначить її цивілізаційний вибір, визначить вектор подальшого розвитку на десятиріччя наперед. Позиція опозиційних сил щодо підписання Угоди про асоціацію була послідовною, від самого початку переговорів і до Вільнюського саміту. Натомість провладні сили, зокрема, Партія Регіонів спочатку висловлювалася на підтримку цього кроку на шляху євро інтеграції, але напередодні підписання різко змінила свою позицію, робила заяви про неприпустимість підписання Угоди на тих умовах, які були намічені із самого початку. Головними аргументами проти підписання Угоди про асоціацію були посилання на економічну недоцільність такого кроку і особливо – на жорсткі вимоги МВФ.

3.2.Зовнішньополітичні чинники, які перешкоджають підписанню Угоди про асоціацію з ЄС

На процес підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС впливає низка чинників зовнішньополітичного характеру. Насамперед, необхідно зауважити, що протягом 2011-2012 років ЄС практично не здійснював зі своєї сторони активних кроків до прискорення процесу підписання з Україною Угоди про асоціацію. Брюссель був зосереджений на внутрішніх перетвореннях у структурі ЄС, не вирішення проблем, які виникли зі вступом до спільноти нових членів, зокрема Румунії та Болгарії, економіка яких виявилася дуже слабкою, і які фактично стали найбіднішими країнами ЄС, що спричинило потребу у додаткових витратах¹.

Вимагали уваги і проблеми, спричинені фінансово-економічною кризою в зоні євро. Так з боку спільноти потребували зусиль кроки щодо запитання падіння рівня торговельного обороту, виробництва в промисловості і сфері послуг, особливо загострилися проблеми в таких країнах-членах, як Греція та Іспанія. Також внаслідок світової економічної кризи у євро зоні загострилася проблема боргової кризи, яка була зумовлена надмірним і тривалим зростанням боргів за весь період євроінтеграції. Внаслідок цього боргове навантаження на економіку по відношенню до ВВП в євроспільноті постійно зростало, нині всі країни єврозони, крім Естонії, переобтяжені великими боргами².

Найгостріша ситуація з державними боргами в країнах ЦСЄ. Їх борги почали інтенсивно зростати одразу з початком ринкової трансформації економіки (з 12% до 35%). Після вступу країн ЦСЄ до ЄС ріст державних боргів до ВВП суттєво зупинився. Однак з початком кризи державні борги до ВВП в цих країнах знову різко зросли – з 38% до 49%. В окремих країнах, зокрема в Угорщині рівень державної заборгованості до ВВП (80%) вже перевищив Маастрихтський критерій (60%)¹. Таким чином, протягом 2011-2013 років ЄС значною мірою був зосереджений на вирішенні власних проблем, що опосередковано впливало на розвиток процесу підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

На цьому фоні в Україні відбувалося зростання рівня корупції і посилення авторитарних тенденцій у сфері державного управління і політичного життя. Це спричинило кризу довіри з боку ЄС. Зокрема, президенти 14 європейських країн відмовилися брати участь у Ялтинському саміті лідерів держав Центральної Європи, який мав відбутися 11-12 травня 2012 р. Через це саміт було перенесено на невизначений термін. У тому ж 2012 році, на початку травня, керівники Австрії, Нідерландів та Іспанії прийняли вирішили бойкотувати чемпіонат Євро-2012 в Україні, голова Єврокомісії Ж.Баррозу повідомляв і про наміри відмовитися від участі у заходах фінальної частини чемпіонату в Україні².

Президент впливової Європейської народної партії В.Мартенс 26 квітня 2012 р. заявляв, що з урахуванням ескалації політичних репресій в Україні, інституції ЄС мають сформулювати та реалізувати пакет конкретних і рішучих заходів проти українського режиму³. Отже, напередодні підписання Угоди про асоціацію стан відносин ЄС з Україною не можна було охарактеризувати як повністю задовільний, у 2012-на початку 2013 років можна було навіть зауважити загрозу запровадження до України санкцій з боку ЄС, які фактично були викликані діями української влади.

Наступним зовнішньополітичним фактором, який мав негативну дію на процес підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС є вплив Російської Федерації. Протягом всього періоду незалежності України відносини з РФ залишалися для неї стратегічно важливим напрямом зовнішньої політики. Від початку передування на посаді президента України В. Януковича українсько-російські відносин на всіх рівнях значно активізувалися. Зі зміною українського політичного керівництво в черговий раз суттєво змінився характер політико-дипломатичного діалогу. Змінився і загальний тон інформаційного супроводу двосторонніх відносин.

В цей час було розблоковано повномасштабну роботу Українсько-Російської міждержавної комісії. Під час зустрічей на вищому рівні було підписано ряд міждержавних, міжурядових і міжвідомчих угод у різних сферах. Зокрема, було вирішено проблему, яка тривалий час ускладнювала українсько-російські відносини, – була підписана Угода про демаркацію українсько-російського державного кордону¹. Проте, досить швидко загострилися газові питання.

Не можна випускати з уваги, що покращення відносин України з РФ було досягнуто значною мірою внаслідок досить серйозних однобічних поступок з української сторони. Зокрема можна назвати офіційну відмову Києва від перспектив вступу до НАТО; подовження строку перебування ЧФ РФ у Криму; вилучення з порядку денного двосторонніх відносин проблеми забезпечення національно-культурних потреб українців у РФ; розширення присутності та посилення впливу РФ у ключових галузях національної економіки тощо².

Проте, на практиці такі поступки української влади не призвели до зміни підходу російської політичної верхівки до України. Наша держава розглядалася виключно як об’єкт російських геополітичних інтересів. Відповідно, Україна сприймалася і як зручний і навіть певною мірою необхідний член інтеграційних об’єднань під егідою РФ на пострадянському просторі. Фахівці зауважують, що поступки Києва лише посилили активність Росії на українському напрямі¹.

Фактично напрям, за яким розвивалися відносини між Україною та РФ свідчив про наміри Москви здійснити реінтеграцію пострадянського простору за власним сценарієм. Особливо активними були намагання Російської сторони залучити Україну до повномасштабної участі у Митному союзі. На думку фахівців, така модель інтеграції фактично зводила нанівець багаторічні зусилля України на європейському напрямку, робила країну «молодшим партнером» у проросійському об’єднанні і суттєво обмежувала зовнішньополітичну самостійність нашої держави².

Власне саме на розвиток стратегічного партнерства між Україною та Росією було спрямовано і Угоду між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Адже, цим документом було передбачено суттєве подовження терміну перебування ЧФ РФ у Криму до 2042 р., тобто на 25 років. Угода про ЧФ РФ є серйозною, навіть стратегічною геополітичною поступкою з боку України. Яка натомість отримала від РФ низку економічних преференцій, зокрема зниження цін на паливо.

Для більш повного контролю над Україною РФ посилювала контроль над ключовими секторами української економіки. Було укладено низку важливих угод в енергетичній сфері, у галузі авіабудування, суднобудування і в деяких інших важливих для кожної держави сферах. Так, між ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України» у 2010 р. були досягнуті домовленості про створення двох СП: з видобутку газу вугільних пластів на території України та з розробки структури площе Паласа на шельфі Чорного моря, а також підписано Меморандум між Міненерговугілля України, НАК «Нафтогаз України», Міністерством енергетики РФ та компанією ТНК-ВР про пошук і розробку родовищ газу щільних колекторів. Крім того, Міненерговугілля у 2011 р. погодило укладання договору про спільну діяльність між ДАТ «Чорноморнафтогаз» і ВАТ «Лукойл» з розробки Суботінського, Одеського та Безіменного родовищ на Чорноморському шельфі¹. Необхідно зазначити, що з огляду на «вагові категорії» сторін цих угод фактично йдеться про встановлення російського у ключових секторах національної економіки України.

На підставі цих та інших загальновідомих даних можна стверджувати про здійснення РФ скоординованої, жорсткої і навіть наступальної політики щодо України, для того, щоб посилити свій вплив, зміцнити «проросійську складову» у внутрішньо- і в зовнішньополітичних процесах. Саме з цією протягом 2010-2013 років, і особливо – напередодні підписання Угоди про асоціацію, відбувалося використання політико-дипломатичного і енергетичного тиску, підтримувалися проросійські настрої серед значної частини політикуму і громадян України. Суттєво посилився і вплив на європейських партнерів України, насамперед на країни так званої «старої Європи» – Німеччину, Францію та інші.

Основним важелем впливу, який використовує РФ у відносинах з ЄС є постачання енергоносіїв. Правова база взаємовідносин ЄС і РФ в енергетиці закладена підписаною в 1994 р. Угодою про партнерство та співробітництво між Росією та ЄС (УПС). Упродовж останніх 10 років реальним механізмом, спрямованим на виконання положень Угоди в енергетичній сфері був Енергетичний діалог Росія-ЄС (ЕДРЄ), започаткований на Спільному саміті 2000 р. в Парижі. Діалог відбувається через роботу тематичних груп і груп високого рівня, а також Постійної ради партнерства Росії і ЄС на рівні міністрів енергетики. Головною метою ЕДРЄ є забезпечення взаємної енергетичної безпеки та розширення взаємовигідного співробітництва між бізнес-структурами. Для її досягнення сторони, зокрема, розробили ключові елементи механізму раннього попередження можливого переривання поставок енергії¹.

Наразі ЕДРЄ здійснюється у рамках трьох тематичних груп: з енергостратегії, прогнозів і сценаріїв; розвитку ринків та інфраструктури; енергоефективності. Останнім часом помітну увагу сторони надають можливостям реалізації спільних проектів з будівництва потужностей на ВДЕ та розробці «дорожньої карти» співробітництва Росія-ЄС до 2050 р. з акцентом на питаннях енергетичної безпеки. Проте, необхідно зазначити, що за допомогою механізму ЕДРЄ на практиці реалізувати потенціал відносин між РФ і ЄС у енергетичній сфері не вдалося. Ці відносини набувають все більш формального характеру, бюрократичного характеру, а вирішення важливих практичних питань практично не відбувається. Основну причину такого розвитку співробітництва фахівці вбачають в тому, що поглиблення інтеграції всередині ЄС не збігається з інтересами Росії, яка навпаки прагне вирішувати максимально більше питань у двосторонньому форматі, тобто безпосередньо у ході переговорів з кожною окремою країною ЄС².

Саме цей напрям російської політики визначився досить чітко після затвердження у 2009 р. Європарламентом і Радою Європи пакета документів, яки встановлюють головні принципи третього етапу реформування ринків електроенергії і природного газу ЄС, так званий «Третій Енергетичний пакет»¹.

Цей документ містить принцип обмеження інвестицій в енергетичну інфраструктуру ЄС з боку компаній-монополістів, які не забезпечили відокремлення функцій видобутку, транспортування та постачання. Саме тому він власне є досить серйозною загрозою для втілення довгострокової стратегії РФ щодо придбання енергетичних активів ЄС, а також щодо будівництва нових газопроводів з метою зниження транзитної залежності від суміжних країн.

Хоча загалом затвердження Третього пакета значно загострило протиріччя у двосторонніх відносинах між ЄС і РФ, але остаточно не завадило Росії продовжувати співпрацю з окремими країнами ЄС у сфері реалізації проекту «Південний потік». І власне саме цей проект останнім часом є для Росії стратегічним пріоритетом². Такий стан справ демонструє неузгодженість проведення єдиної енергетичної політики ЄС з боку окремих країн. І саме цю обставину використовує РФ.

Загалом, відносини Росії і ЄС мають складний і часто навіть конфліктний характер. Це зумовлено низкою чинників. Зокрема тим, що РФ здійснює активну політико-економічну експансію на просторі СНД для утворення блоку пострадянських країн під власним керівництвом. Це розглядається Росією як противага впливу ЄС на європейському континенті. Відповідно, розширення ЄС на Схід, ініціатива «Східне партнерство» та і взагалі вся Східна політика ЄС Москвою розглядається у якості прямої загрози національним інтересам РФ. Можна стверджувати, що РФ і ЄС перебувають у стані геополітичної конкуренції, яка має у своєму підґрунті кардинальні розбіжності у основних цінностях і в цілях розвитку.

З огляду на викладене, можна побачити, що становище України є невигідним. Держава опинилася на стику геополітичних інтересів двох набагато впливовіших за неї акторів міжнародних відносин – ЄС і РФ. Стосунки між ЄС та Росією є конкурентними і тому складними. Тому і Україні настільки важко вибудовувати взаємовідносини з ними. Найгірше для держави в тому, що кожна зі сторін сприймає її під кутом зору відносин із іншою стороною, і у своїх планах і діях Україну бачить не як самостійного суб’єкта міжнародних відносин, а скоріше як фактор впливу на суперника. Тому власні національні інтереси України до уваги не приймаються. Особливо чітко це проявилося, коли напередодні підписання Угоди про асоціацію Україна опинилася перед вибором, який без перебільшення можна назвати ультимативним: Зона вільної торгівлі чи Митний Союз. І жодна зі сторін, які стояли за цими інтеграційними проектами не бажала йти ні на найменші поступки.

Отже, у якості основних зовнішньополітичних перешкод на шляху підписання Угоди про асоціацію України з ЄС слід вказати певне зниження уваги до України з боку ЄС, яке зумовлене зниженням довіри до чинної на той час влади, а також внутрішніми проблемами самого Союзу, в тому числі наслідками розширення і триваючою фінансово-економічною кризою. Наступним потужним зовнішньополітичним чинником є спротив Російської Федерації. Протягом останніх двадцяти років Росія і Україна мали відмінні геополітичні курси, різний цивілізаційний вибір. Двосторонні відносини між ними мали і мають асиметричний характер, РФ насамперед виходить з власних інтересів, а інтереси України є або другорядними, або взагалі не враховуються. Україна діяла у відносинах з РФ в режимі поступок, натомість російська політика щодо України має стратегічну меті у чітко визначені тактичні цілі, є добре скоординованою. Вона спрямована на залучення України до російського плану реінтеграції пострадянського простору. І європейська інтеграція України, важливим кроком на шляху до якої є підписання Угоди про асоціацію України з ЄС жодним чином не вписується в плани східного сусіда. Тому Російська Федерація чинить серйозний тиск і на країни-члени ЄС, зокрема через такий потужний фактор, як постачання у Європейський Союз енергоносіїв.