Висновки до розділу 1

Отже, дослідження процесу європейської інтеграції України залучає увагу багатьох сучасних дослідників. На теперішній час створено ґрунтовну наукову базу щодо обґрунтування необхідності європейського вибору нашої держави, визначено основні геополітичні, міжнародно-правові, внутрішньополітичні і культурно-цивілізаційні чинники цього процесу. Докладно досліджено основні етапі, які пройдені Україною на шляху до Європейської інтеграції – від укладання у 1994 році Угоди про партнерство і співробітництво України з ЄС до сучасного етапу, головною подією якого є підготовка та підписання Угоди про асоціацію України з ЄС протягом 2007 – 2014 років.

Для дослідження міжнародних відносин на теперішній час розроблено значну кількість методів, до найбільш поширених слід зарахувати загальнонаукові методи: спостереження, вивчення документів, системний підхід (системна теорія і системний аналіз) та моделювання. Також застосовуються прикладні міждисциплінарні методи: контент-аналіз, івент-аналіз та інші. Серед приватних методик найбільш використовуваними є методики збору і первинної обробки даних. На практиці відмінність між аналітичними, прикладними і приватними методами має досить відносний характер: одні й ті ж методи можуть застосовуватися і у якості як загальнонаукових підходів, і в якості конкретних методик, найкращий результат досягається при комплексному використанні різних методів і технік дослідження.

Розділ 2 угода про асоціацію з єс і наслідки її підписання чи непідписання для україни

2.1.Досвід укладання угод про асоціацію країнами, які стали членами єс

Європейський Союз Римським договором наділений повноваженнями створювати асоціації, укладати відповідні договори у сфері спільної торговельної політики. Це – двосторонні і багатосторонні угоди з третіми країнами. Важлива особливість таких угод полягає в тому, що договірні положення можуть мати певні правові наслідки не лише для сторін – ЄС і третіх країн як суб’єктів міжнародного права, а також і для суб’єктів внутрішнього права як третіх країн, які виступають сторонами угоди, так і для суб’єктів внутрішнього права держав-членів самого ЄС.

Більшість угод, які укладаються ЄС з третіми країнами є двосторонніми. Загальна правоздатність Союзу щодо укладання міжнародних угод визначена у ст. 216 Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС), в якій закріплено положення, що «Союз може укладати угоди з однією або більше третіми країнами чи міжнародними організаціями, коли це передбачають Договори, а також у тих випадках, коли укладання угоди або є необхідним для досягнення в рамках політики Союзу однієї із цілей, зазначених у Договорах, або передбачено в юридично обов’язковому акті Союзу чи здатне впливати на спільні правила або змінювати їх дію. Угоди, укладені Союзом, мають обов’язкову силу для інститутів Союзу і для держав-членів»¹.

Власне термін «асоціація» у праві міжнародних організацій означає залучення певної держави до об’єднання держав, яке в будь-якому випадку за обсягом прав та обов’язків є вужчим від повноправного членства².

У праві ЄС дослідники виділяють дві основні форми встановлення відносин асоціації:

1) асоціація із заморськими країнами – суверенними територіями відповідно до частини четвертої ДФЄС;

2) запровадження асоціації відповідно до статті 217 ДФЄС¹.

Так, на основі частини четвертої Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС) ЄС запроваджує відносини асоціації з неєвропейськими країнами і суверенними територіями, які підтримують, в силу обставин, що склались історично, з переліченими у цій статті державами-членами, зокрема з Данією, Францією, Нідерландами та Сполученим Королівством, особливі стосунки. Йдеться, зокрема, про такі країни і суверенні території як Гренландія, Нова Каледонія, Французька Полінезія, Французькі Південні та Антарктичні території, Острови Уолліс та Футуна, Майотта, Сен-П’ер і Мікелон, Аруба, Нідерландські Антильські острови, Кайманові острови, Фолклендські острови, Південна Джорджія та Південні Сандвічеві острови та ін. Метою такої асоціації є сприяння економічному і соціальному розвитку цих країн і суверенних територій, та встановлення тісних економічних відносин між ними і усім Союзом. Найважливішими елементами співпраці в таких угодах є односторонні митні преференції, сприяння експорту, фінансова допомога і недискримінація у регулюванні свободи підприємницької діяльності і надання послуг².

Стаття 217 ДФЄС (колишня Ст. 310 Договору про заснування Європейської Спільноти), означає, що Європейський союз може укладати угоди з однією або більше третіми країнами або міжнародними організаціями, що запроваджують асоціацію, включаючи взаємні права та обов’язки, спільні дії та спеціальні процедури. Ця стаття містить норму, що визначає власну предметну сферу регулювання і уможливлює більш гнучкі, менші за обсягом, особливі відносини з ЄС, аніж ті, які передбачає вступ. В будь-якому разі, предметна сфера, що може регулюватись угодами про асоціацію, є доволі складним питанням, та, як свідчить практика, залежить від конкретної угоди. Щодо угод про асоціацію, укладених відповідно до статті 217 ДФЄС, виділяють два основні типи: асоціація європейських країн розглядається переважно в контексті приготування до вступу та асоціація з неєвропейськими країнами, що розглядається, в основному, у контексті політики ЄС, спрямованої на розвиток цих країн¹.

Але загалом розгляд міжнародних угод про створення асоціацій, які ЄС укладає з третіми країнами, – зауважує О. I. Шнирков, – свідчить про те, що такий вид угоди застосовується тільки тоді, коли передбачається встановити спеціальні відносини між сторонами. ЄС уклав угоди про асоціацію майже з усіма європейськими державами. Це угоди про європейський економічний простір, угоди про стабілізацію та асоціацію, європейські угоди. Угоди про асоціацію укладені і з більшістю середземноморських країн².

На підставі узагальнення положень і наслідків укладених ЄС угод про асоціацію дослідники виділяють три їх основні види:

1) Угоди про асоціацію з метою підготовки асоційованої країни до вступу в ЄС: у 1960-ті роки такі угоди уклади Греція та Туреччина; у 1970-ті роки – Мальта та Кіпр; у 1990-ті роки – Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія; у 2000-ні роки – Албанія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Хорватія;

20 Угоди про асоціацію з неєвропейськими країнами з метою надання допомоги у їх розвитку: Угоди про партнерство з африканськими, карибськими та тихоокеанськими державами (укладені протягом 1960-2000 рр.), з середземноморськими країнами – Алжиром, Марокко, Тунісом, Єгиптом, Сирією, Ліваном, Ізраїлем (укладені протягом 1990-2000 рр.), з Південно-Африканською Республікою (1999 р.) та Чилі (2002 р.).

3) Угоди про асоціацію, як альтернатива членству в ЄС: Угода про європейський економічний простір (1992 р.) з Австрією, Ісландією, Ліхтенштейном, Норвегією, Фінляндією і Швецією¹.

При цьому кінцеві цілі угод про асоціацію з різними групами країн є відмінними. І як видно з наведеного власне угоди про асоціацію з європейськими країнами або безпосередньо спрямовані на їх підготовку до вступу в ЄС, або укладаються з країнами, які ще не готові до вступу чи взагалі не мають наміру стати членом ЄС, але прагнуть мати преференційні відносини з європейськими інтеграційними об’єднаннями².

Прикладом угод останньої групи, які є альтернативою вступу до ЄС є угоди про асоціацію з країнами Середземномор’я. Ці країни і ЄС виразили чіткі наміри встановити преференційні зв’язки, але як неєвропейські країни, вони не можуть на даний час претендувати на членство в ЄС. У іспанському м. Барселоні в листопаді 1995 р. було підписано декларацію стосовно нового євро-середземноморського партнерства між ЄС і дванадцятьма країнами Середземномор’я. Цей документ утворив чіткі правові рамки для політичного, економічного, культурного та соціального співробітництва між ЄС та середземноморськими країнами. Саме з огляду на визначені Декларацією рамки ЄС уклав низку так званих євро-середземноморських угод про асоціацію. Зокрема вже діють двосторонні угоди про асоціацію з Тунісом від 1995 р., Ізраїлем від 1996 р., Марокко від 1996 р., Палестинською владою на Західному березі та у смузі Газа від 1997 р. та ін. Тривають переговори з іншими кранами цбого регіону.

Ще одним різновидом угод про асоціацію є договори про співробітництво заради сприяння розвитку з країнами Африки, Карибського басейну і Тихоокеанського регіону (АКТ). Але щодо цих договорів термін «асоціація» не використовується, він у деяких з цих країн вважається символом колоніальної залежності від держав-членів ЄС у минулому. Остання за часом угода про партнерство між ЄС та сімдесятьма сімома країнами АКТ укладена 23 червня 2000 р. в м. Котону (Дагомея) строком на 20 років. На відміну від попередніх угод, які більшою мірою були спрямовані на сприяння розвитку в економічній сфері, у цей договір включено положення про встановлення політичного діалогу між ЄС та кожним партнером. Також даний документ передбачає запровадження санкцій за порушення прав людини та корупцію, передбачені також заходи спрямовані на залучення до співробітництва громадянського суспільства, приватного сектора та профспілок кожної з країн, які підписали цей документ¹.

Відносини на основі асоціації ЄС має з Гренландією, яка після референдуму 1982 р. вийшла з ЄС. Положення щодо особливого статусу Гренландії закріплені у Протоколі про спеціальні домовленості щодо Гренландії, який є додатком до Договору про функціонування ЄС. Створення асоціації передбачається також угодою про співробітництво між ЄС та Чилі².

Угоду про асоціацію із ЄС має і Туреччина, яка нині офіційно має статус країни-кандидата на вступ до ЄС. Угоду про асоціацію Туреччини із ЄС було підписано однією з перших з європейськими країнами – ще у 1964 році. Лише через тридцять один рік – у 1995 році цю Угоду було поглиблено до формату до Угоди про створення митного союзу³.

Угода про асоціацію Туреччини з ЄС містить преамбулу і 33 статті. Нею передбачено співробітництво сторін по широкому спектру питань. Основна увага приділяється двосторонній співпраці у економічній сфері, зокрема забезпеченню вільного пересування товарів, осіб, послуг і капіталів. Пріоритетним у співпраці між Туреччиною та ЄС на перспективу визначено побудову тісних економічних відносин аж до вступу Туреччини до ЄС. Також, крім економічного співробітництва Угода включає положення щодо налагодження політичного діалогу і щодо визначення організаційної структури асоціації¹.

У контексті дослідження Угоди про асоціацію України з ЄС особливу увагу привертають відносини ЄС із країнами Центрально-Східної Європи, які нещодавно стали членами ЄС. На початковому етапі процесу приєднання до ЄС ними були укладені так звані «Європейські угоди» (Europe Agreement) із ЄС. Цими угодами встановлювалися саме відносини асоціації (establishing an association) між даними країнами і ЄС. Проте в цих Угодах, на відміну від українського варіанту, було визначено перспективи повної інтеграції.

Прикладами є Європейські Угоди, які були практично одночасно укладені з ЄС Чехословаччиною, Угорщиною та Польщею. Їх підписання відбулося у 1991 р. і по суті, започаткувало політичний діалог щодо їх інтеграцію до об’єднаної Європи.

Важливим фактором було те, що інтеграція кожної з асоційованих країн до внутрішнього ринку ЄС насамперед передбачає досить складний процесу адаптації законодавства, а також загальної системи регулювання і методів сертифікації країни до стандартів ЄСівського законодавства. Ключовим моментом цього процесу, – зауважує Ю. Гаряча, – є не просто процес адаптації законодавства, а й створення нової інфраструктури, в рамках якої законодавство може ефективно функціонувати². Тобто, для країн, які уклали Європейські угоди, основна мета полягала у створенні інституційної системи, в розбудові структур та адміністративних механізмів, які були необхідні для ефективної імплементації адаптованого законодавства.

Так, у Польщі 24 лютого 1994 р. для виконання цих завдань була створена спеціальна структура – Комісія експертів з гармонізації польського права з правом ЄС. На неї покладалася розробка довгострокової програми адаптації польського законодавства до acquis communautaire. Із самого початку роботи були визначені двадцять три основні пріоритетні сфери адаптації законодавства. Пізніше були розроблені окремі конкретні плани внесення змін до чинного на той час польського законодавства. Також були створені плани, які стосувалися розроблення нових законів з відповідним обґрунтуванням в зазначених сферах. За результатами цієї роботи були складені звіти, які створили основи для подальшої розробки заходів з гармонізації законодавства¹.

Досвід Польщі і інших країн ЦСЄ показав, наскільки складним і динамічним є процес адаптації національного законодавства до acquis communautaire. У ході реалізації положень Європейських угод вносилися численні зміни і уточнення, оскільки процес адаптації не міг бути чітко обмежений попередньо визначеними конкретними сферами адаптації та актами законодавства ЄС. Це було спричинено тим, що власне поняття acquis communautaire включає не тільки суто нормативно-правові акти ЄС, такі, як регламенти, директиви, рішення, резолюції тощо, але і загальні принципи права ЄС, рішення Європейського Суду, спільні стратегії, спільні дії та спільні позиції в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки².

У процесі роботи над реалізацією положень Угоди про асоціацію Польщі з ЄС виникла необхідність у створенні окремої інституції, відповідальної за процес європейської інтеграції країни. Її було створено 8 серпня 1996 р. рішенням Польського Сейму. Ця структура отримала назву Комітет європейської інтеграції (КЄІ), до її складу входило до 400 осіб. Польський КЄІ отримав статус урядового органу і широкі повноваження у сфері планування та координація політики інтеграції Польщі до ЄС, програмування та координація дій щодо пристосування країни до європейських стандартів. Однією з функцій цього високопрофесійного центрального органу виконавчої влади також була підготовка експертних висновків щодо відповідності проектів нормативно-правових актів, що розроблялись галузевими міністерствами, acquis communautaire¹.

У 1998 р. КЄІ дослідив рівень відповідності національного права acquis communautaire. Саме за результатами цього звіту було чітко визначено перелік основних питань (відповідно до законодавства ЄС) для переговорів про вступ Польщі до ЄС. Це були: вільний рух товарів, послуг, осіб та капіталу, право компаній, політика у сфері конкуренції, сільське господарство, риболовля, транспортна політика, оподаткування, економічний і валютний союз, статистика, соціальна політика і занятість, енергетика, промислова політика, малі і середні підприємства, наука і дослідження, освіта і навчання, телекомунікації і інформаційні технології, культура і аудіовізуальна політика, регіональна політика, захист довкілля, захист споживача і охорона здоров’я, спільна зовнішня і безпекова політика, митний союз, зовнішні відносини, співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ, фінансовий контроль, фінанси і бюджет².

Польський КЄІ затверджував надані профільними міністерствами робочі графіки щодо адаптації законодавства; у рамках КЄІ проводилися численні зустрічі і консультації, присвячені вирішенню конкретних проблем, які виникали у ході імплементації законодавства ЄС. Це сприяло вчасному виявленню проблемних сфер і ефективному реагуванню на проблеми, а також дало можливість КЄІ здійснювати загальну координацію всього процесу адаптації¹.

На нашу думку, саме поєднання зазначених функцій у рамках єдиного державного органу із досить широкими повноваженнями і швидка практична реалізація всіх напрацювань створили умови для ефективності всього процесу, сприяли досить швидкій адаптації польського законодавства до acquis communautaire. Звісно, багато важило те, що у Європейській договір було включено положення про наступний вступ Польщі до ЄС, а також те, що і серед населення, і серед польської еліти існувала широка підтримка євро інтеграційного процесу.

Україна, на даний час, відміну від Польщі, Угорщини, Чехії та інших країн ЦСЄ не отримала перспективи членства в ЄС, точніше закріплення цього положення в Угоді про асоціацію. Можливо, ефективність кроків на шляху адаптації вітчизняного законодавства знизило те, що, на відміну від Польщі, в Україні відповідальність за розробку та координацію державної політики у сфері євро інтеграції і зокрема адаптації законодавства, було покладено одночасно на декілька структур, серед яких Бюро європейської та євроатлантичної координації при Секретаріаті Кабінету Міністрів України, Міністерство юстиції та утворений при ньому Державний департамент з питань адаптації законодавства. Це, на нашу думку, спричинило розпорошення зусиль, до того ж, не було законодавчо регламентовано чіткого розподілу їх функцій, не зовсім чіткими виявилися, відповідно, і повноваження.

Можна цілком погодитися із Ю. Гарячею, що саме дублювання цих повноважень спричинило неможливість належного виконання завдань, які актуальні на даний час та які постануть після набрання чинності Угодою про асоціацію, що, в свою чергу уповільнить темпи інтеграції¹.

Натомість, польський підхід до розбудови організаційної структури і розподілу функцій з адаптації національного законодавства до законодавства ЄС, як показав час, був дуже ефективним. Він створив умови, які виключали дублювання функцій, конкуренцію між кількома державними структурами. Це дало можливість зосередити зусилля і акумулювати досвід з євроінтеграції в рамках одного державного органу і стало основною умовою успіху євроінтеграційного процесу.

Другим важливим блоком проблем для Польщі, Чехії, Угорщини та інших країн ЦСЇ, як до речі нині для України, був економічний блок, а саме – створення Зони вільної торгівлі (ЗВТ) і визначення її основних параметрів. Угоди про ЗВТ, окрім заходів, покликаних сприяти двосторонній торгівлі товарами, містять положення, якими регулюються і інші сторони співробітництва. Це такі положення, як сприяння конкуренції, розгортання економічного співробітництва, регулювання прав заснування і управління потоками капіталу, положення щодо фінансового співробітництва. Також Угоди про ЗВТ включають окремі пункти неекономічного характеру, зокрема щодо культурного співробітництва, регулювання міграційних процесів тощо. Є і положення, які мають перехідний характер, тобто вони безпосередньо не спрямовані на економічне зростання, але їх реалізація опосередковано покликана сприяти досягненню цієї мети. Це, наприклад, співробітництво у сферах стандартизації, науки, розвитку громадянського суспільства тощо¹.

Польща стала першою з країн ЦСЄ, яка утворила з ЄС зону вільної торгівлі з ЄС. Положення польської угоди про ЗВТ з ЄС практично в усіх сферах були спрямовані на наближення стандартів, адаптацію відповідних норм законодавства, способів ведення бізнесу, приведення конкурентного середовища Польщі у відповідність до стандартів ЄС. У вигляді окремих пунктів були виділені положення про погодження правил стандартизації до правил ЄС, як до речі і положення про співробітництво у сфері сільського господарства, співпраця у фінансовому і в банківському секторі, положення які стосувалися налагодження технологічного співробітництво тощо².

Необхідно підкреслити, що Угоді Польщі з ЄС була складена таким чином, щоб реально забезпечити вступ Польщі до Європейського Співтовариства. Цікавою особливістю цієї Угоди є те, що вона, серед іншого, охоплює усі сфери національної економічної політики, як-то грошово-кредитна політика, спрямована на наближення до європейської, економічна політика у сфері малого і середнього бізнесу (МСБ), як база для економічного розвитку. Особливу увагу було приділено включенню телекомунікацій, транспортних систем і енергетичних мереж Польщі в європейські системи. Програми регіонального розвитку, спрямовані на збалансований економічний розвиток Польщі та програми транскордонної регіональної співпраці з країнами ЄС також є одним із ключових пунктів Угоди між ЄС і Польщею. Крім того, співробітництво у сфері охорони навколишнього середовища також спрямоване на врахування спільних інтересів країни і ЄС³.

У якості важливої особливості цієї угоди фахівці відзначають те, що вона була чітко спрямована на розвиток конкретних сильних сторін економіки і інших сфер Польщі. Так, положення щодо розвитку співробітництва в галузі сільського господарства містили не тільки вимоги щодо узгодження стандартів і норм зі стандартами ЄС, а й пункти щодо співпраці у сфері модернізації обладнання і розбудови інфраструктури, з метою підвищення якості польської сільськогосподарської продукції¹.

Окрема увага в польській угоді приділялася проблемі трудової міграції. Взагалі це питання навіть двічі піднімається в Угоді: у розділі «Рух робочої сили» і потім у розділі «Право заснування та надання послуг». Положеннями угоди було визначено, що легально зайняті працівники будуть розглядатися як місцеве населення, з усіма наслідками, які з цього випливають, в тому числі родинна допомога, пенсії тощо². Ці положення Угоди про ЗВТ між Польщею і ЄС є особливо важливими і для нашої держави, з огляду на кількість українських заробітчан у країнах ЄС.

Також Угода про ЗВТ ЄС-Польща передбачала удосконалення митних процедур шляхом використання єдиного адміністративного документу та підвищення гласності процедур надання допомоги і пов’язаних з торгівлею нетарифних заходів. Угода також надала Польщі прерогативу використовувати фінансові ресурси G-24 і ЄІБ, за умови, що в неї буде для цього достатньо причин. В той же час Польща отримала право реалізувати заходи, необхідні для корегування платіжного балансу в рамках ГАТТ і МВФ, як і Україна.

Узагальнюючи, можна зробити висновок, що поняття асоціації, залежно від конкретного формату стосунків, який обрано ЄС і другою стороною, може мати різне змістовне наповнення. Тобто поняття «Угода про асоціацію» на практиці є досить широким і всеохоплюючим, визначальну роль у кожній з угод, які вже діють чи плануються до підписання відіграє конкретний зміст положень угоди, яка укладається між ЄС та країною-партнером. Аналіз досвіду країн ЦСЄ, зокрема Польщі, щодо укладання Угод про асоціацію з ЄС відрізняється від українського тим, що із самого початку відповідні угоди і конкретні положення, які в них містилися, були спрямовані на процес приєднання країни до ЄС. Центральними напрямами роботи були визначені адаптація законодавства і створення ЗВТ, у рамках якої паралельно вирішувалися і інші питання налагодження економічного і позаекономічного співробітництва. Польща продемонструвала приклад ефективної адаптації національного законодавства, який здійснювався через єдиний державний орган – Комітет європейської інтеграції. Основні положення Угоди про ЗВТ між ЄС та Польщею були розроблені з урахуванням сильних сторін польської економіки, були безпосередньо спрямовані на включення у найближчому майбутньому економіки Польщі до економіки ЄС.