2.3.Обмеження лікарської таємниці

Необхідність забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян обумовлює важливість комплексного вивчення інститут лікарської таємниці. Це стосується як максимально можливого її захисту, так і пошуку в необхідних випадків способів правомірного розголошення конфіденційної інформації, що лежить в основі лікарської таємниці. У контексті адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці, доцільно звернутися до проблематики обмеження лікарської таємниці. Інститут обмеження лікарської таємниці є дотичним до інституту обмеження прав людини.

Говорячи про обмеження прав людини, нам необхідно усвідомлювати, що мова йде як про правомірні обмеження, так і про протиправні. Правомірні обмеження лікарської таємниці прямо передбачені чинним законодавством або виходять з загальних принципів правового регулювання [37,76].

Як зазначає А. Кубко, Цивільний кодекс України передбачив низку гарантій особистих немайнових прав фізичної особи, а також розширив обсяг уже відомих цивільному законодавству прав і свобод (передусім відносно майнових, зобов’язальних, виняткових прав) і ввів додаткові юридичні засоби їх забезпечення. Водночас за умови розширення законодавчого визначення прав особи, надання таким правам на нормативному рівні ефективних механізмів реалізації і захисту великої актуальності набуло питання обмеження цивільних прав [76]. Ця проблема має не тільки доктринальну, але і практичну підставу. Можна з упевненістю констатувати, що більшість спірних моментів, які виникають на всіх стадіях цивільно-правових відносин, незалежно від кола учасників, характеру таких правовідносин або інституційної приналежності, так або інакше пов’язані з визначенням допустимих меж здійснення цивільних прав як у загальному плані щодо відповідної моделі відносин, так і в кожному конкретному випадку з урахуванням фактичних обставин. Варто погодитися з зазначеним автором, оскільки мова йде не тільки про наукову, а й про практичну цінність досліджень,пов’язаних із обмеженням прав людини на збереження в таємниці медичної інформації, що її торкається.

Деякі автори вживають термін «межі лікарської таємниці», розглядаючи при цьому і питання правомірного розголошення лікарської таємниці, і питання її обмеження. Водночас, доцільніше розглядати вказані терміни роздільно, оскільки у першому випадку (правомірне розголошення лікарської таємниці) мова йде про право суб’єкта збереження лікарської таємниці розголошувати конфіденційну медичну інформацію без узгодження з особою, котрої вказана інформація торкається. Тобто в основі-наявність певної заборони розголошувати конфіденційну медичну інформацію (оскільки сама інформація є об’єктом лікарської таємниці) у поєднанні з певними законодавчо визначеними випадками можливого відхилення від необхідності її збереження. У другому випадку ми маємо справу з об’єктивною недоцільністю (зазвичай суспільного характеру) внесення певної інформації особистого чи медичного характеру до інституту лікарської таємниці. Тобто ця інформація не може і не повинна бути об’єктом лікарської таємниці.

Під обмеженням лікарської таємниці необхідно розуміти правовий режим існування медичної інформації стосовно особи, за якого інформація не є об’єктом лікарської таємниці, тож, відповідно, її оприлюднення завжди має правомірний характер.

А.І.Марущак вказує на характерні особливості обмеження лікарської таємниці таким чином : «Не буде визнаватися незаконним збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу, яке здійснюється в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До них, зокрема, належать збирання, зберігання, використання або поширення інформації про особу: в процесі розслідування кримінальної справи; у ході оперативно-розшукової інформації чи розвідувальної діяльності; для перевірки фактичних даних про організовану злочинність, у разі введення воєнного чи надзвичайного стану. Певні відомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної чи цивільно-правової відповідальності; у зв’язку із здійсненням військового обліку військовозобов’язаних; обліку осіб, які є збудниками інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань; осіб, звільнених з місць позбавлення волі; паспортного обліку та обліку, що здійснюється в межах дозвільної системи тощо» [63].

З метою більш ґрунтовного та всебічного адміністративно-правового дослідження обмеження лікарської таємниці, необхідно зупинитися на аналізі наступних правових аспектів:

- практика діяльності військових формувань та обмеження лікарської таємниці;

- сімейне законодавство та доцільність обмеження в ньому лікарської таємниці.

Першоосновою правового змісту у вирішенні питання про обмеження лікарської таємниці є норми Конституції України. Так, ч.2 ст.32 та ч.3.ст.34 Конституції України передбачають, що лікарська таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, а також з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [71].

Військові формування (при широкому тлумаченні до них відносяться і представники СБУ, МВС, Міністерства оборони тощо) призначені для виконання специфічних, але необхідних для держави і суспільства завдань. Військовослужбовці мають низку особливостей праці, зокрема, їхня робота пов’язана з високим рівнем напруги (постійний контакт із вогнепальною зброєю, контакти з особами, які скоїли злочини, охорона особливо важливих стратегічних об’єктів, серед яких можна назвати наступні: військові заводи, атомні станції, зали судових засідань та інші).

Наявність цих зазначених особливостей щодо проходження військової служби висуває підвищені вимоги до особи військовослужбовця, що в поєднанні зі зниженими можливостями особистісної адаптації, які зумовлені дією факторів психічної травматизації, створює передумови для розвитку стану психічної дезадаптації. Незважаючи на високий рівень аутоагресивних і суїцидальних дій серед військо службовців України, ця проблема залишається поза увагою дослідників.

Саме тому, враховуючи можливість виникнення проблемних загальносуспільних ситуацій (а варто пам’ятати, що військовослужбовці - це люди зі зброєю, котру вони потенційно можуть застосувати у будь-який час), стосовно таких категорій громадян повинне мати місце обмеження лікарської таємниці. Про особливості порушення стану здоров’я такої людини суспільно повинно знати раніше, аніж будуть мати негативні прояви його діяльності, пов’язані зі станом здоров’я.

Саме тому рівень соціального забезпечення таких категорій громадян потенційно вищий, ніж у середньостатистичного працівника.

Можна виокремити наступні фактори того, що стосовно військовослужбовців доцільно законодавчо визначити обмеження права на збереження в таємниці лікарської інформації. Серед таких факторів можна назвати:

- особливості діяльності таких категорій працівників, котрі пов’язані з експлуатацією ними джерел підвищеної небезпеки;

- особливості діяльності таких категорій працівників, пов’язані з завданнями, що перед ними стоять.

Отримуючи більш високий рівень соціального забезпечення, маючи певні пільги і переваги, особи, що працюють в системі Міністерства оборони, СБУ, МВС повинні розуміти, що їхній правовий статус матиме і певні обмеження. Так, це стосується і лікарської таємниці. У цьому випадку мова йде не про формальну сторону (інформація про стан здоров’я є власністю самої особи, котра і має право вирішувати підлягає така інформація розголошенню чи ні), а про пріоритетність загальносуспільних інтересів над приватними у цьому випадку. Суспільство повинне мати інформацію про стан здоров’я такої категорії осіб, тому що саме суспільство делегує цим особам повноваження, реалізація яких можлива лише у випадках належного стану здоров’я.

Для прикладу візьмемо військових лікарів та інший молодший медичний персонал. Авіаційні лікарі та інший молодший медичний персонал систематично здійснюють контроль і перевірку стану здоров’я льотного складу. Частина цілей цього контролю у лікаря і льотчика збігаються (у частині профілактики захворювання), але для безпеки польотів важливе значення має виявлення у льотчиків хвороб, що перешкоджають якісному та безпечному проведенню польотів. Ось тут і відбувається конфлікт інтересів льотчика (котрий намагається приховати хворобу) і лікаря (котрий, зобов’язаний повідомити про існуючу проблему). Адже для безпеки польотів важливе значення має виявлення у льотчиків хвороб, що перешкоджають йому виконувати свою роботу. А оскільки таке виявлення хвороб веде до усунення від роботи, то особи льотного складу іноді прагнуть приховати хвороби як від медиків, так і від свого керівництва. Однак, льотчикам варто пам’ятати, що проблематика лікарської таємниці для неї має обмежений характер. І мова про збереження лікарської таємниці в даному випадку не йде. Лікар зобов’язаний повідомити, що льотчик не може виконувати свої службові обов’язки у зв’язку з станом здоров’я. Адже у випадку неготовності до польоту (підвищений тиск, перевтома, гостре захворювання, погіршення зору), така особа у випадку допуску її до польоту потенційно завдасть більше шкоди, аніж розголошення лікарської таємниці щодо льотчика.

Щодо сімейного законодавства та доцільності обмеження в ньому лікарської таємниці, слід вказати, що загальні засади регулювання правового регулювання питань, пов’язаних зі шлюбом, свідчать про те, що завданнями сімейного законодавства є визначення засад шлюбу, особистих немайнових і майнових прав та обов’язків подружжя, підстав виникнення, змісту особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою:

- зміцненню сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

- утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї;

- забезпеченні кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Стаття 30 Сімейного кодексу України передбачає наступне:

- наречені зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я;

- держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених;

- порядок здійснення медичного обстеження наречених встановлює Кабінет Міністрів України;

- результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим;

- приховування відомостей про стан здоров’я одним із наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним [156].

Важливими та потребуючими аналізу видаються декілька положень указаної статті.

По-перше, це обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. Тобто, особа, що вступає до шлюбу має спеціальний правовий статус, що торкається обов’язку розголосити лікарську таємницю. Тобто, дану ситуацію можна вважати обмеженням лікарської таємниці.

По-друге, приховування відомостей про стан здоров’я одним із наречених може бути підставою для визнання шлюбу недійсним. Іншими словами, це додатково посилює властивості обмеження лікарської таємниці.

На рівні підзаконного нормативно-правового акту Кабінет Міністрів України у 2002 році видав постанову «Про затвердження Порядку здійснення добровільного медичного обстеження наречених», сутність якої зводиться до регулювання питань проведення медичного обстеження осіб, котрі вступають у шлюб. Основними позиціями, що мають стосунок до обмеження лікарської таємниці в сімейному законодавстві, є наступні:

- медичне обстеження наречених проводиться тільки за їх бажанням;

- медичне обстеження осіб за направленням державних органів реєстрації актів цивільного стану здійснюється в акредитованих лікувально-профілактичних закладах;

- відомості про результати медичного обстеження повідомляються лише особам, які пройшли обстеження, і заносяться до медичних карток [126].

Основним елементом важливості обмеження лікарської таємниці для осіб,які вступають у шлюб,є піклування про майбутні покоління і запобігання передання та появи генетичних хвороб,а також безпека самого майбутнього подружжя.

Розділ 3.

Відповідальність за розголошення лікарської таємниці

Розголошення відомостей, що складають медичну таємницю, є невиконанням юридичного обов'язку медичної установи і являє собою протиправну дію, якою порушуються права людини на охорону таємниці особистого життя. У разі незаконного розголошення лікарської таємниці суб’єктом збереження, на нього чекаю юридична відповідальність.

Юридична відповідальність — це застосування в особливому процесуальному порядку до особи, яка вчинила правопорушення, засобів державного примусу, передбачених санкцією правової норми.

Метою юридичної відповідальності є:

- охорона існуючого правопорядку;

- захист прав, свобод та законних інтересів осіб від незаконного посягання;

- виховний вплив на правопорушника, тобто на його свідомість з метою недопущення повторного вчинення правопорушення;

- профілактика правопорушень, тобто вплив на інших осіб для запобігання правопорушень з їхнього боку.

Мета юридичної відповідальності конкретизується у її функціях.

Серед функцій юридичної відповідальності можна виокремити наступні:

- каральна (штрафна, репресивна), яка полягає у негативній реакції держави на вчинене правопорушення та покаранні винної особи, спричиненні їй особистих, майнових або організаційних обтяжень, що виражаються у настанні негативних наслідків для правопорушника;

- компенсаційна, яка полягає в забезпеченні порушеного інтересу і поновленні порушених протиправною поведінкою суспільних відносин, стягненні заподіяного збитку з правопорушника, компенсації матеріальної та моральної шкоди;

- превентивна, яка полягає у підвищенні рівня правової свідомості та правової культури громадян, вихованні у них поваги до права та потреби правомірної поведінки, перевихованні правопорушників та формуванні мотивів, що спонукають їх дотримуватися законів, поважати права і інтереси інших осіб.

Також, необхідно зазначити умови за яких юридична відповідальність на наступатиме. Серед них можна виділити наступні:

- неосудність особи;

- відсутність у діянні складу правопорушення;

- збіг строків давності притягнення до відповідальності;

- наявність умов, що виключають суспільну небезпечність (шкідливість) діяння. Серед таких умов: необхідна оборона, крайня необхідність, фізичний чи психологічний примус, виконання наказу чи розпорядження).

Розрізняють такі види юридичної відповідальності:

- кримінальна відповідальність;

- адміністративна відповідальність;

- цивільна відповідальність;

- матеріальна відповідальність;

- фінансова відповідальність;

- конституційна відповідальність;

- міжнародно-правова відповідальність.

За незаконне розголошення лікарської можливі такі види юридичної відповідальності:

- дисциплінарна;

- кримінальна;

- цивільна.

У разі розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю та для притягнення винних до відповідальності, особі, щодо якої сталося таке розголошення необхідно вчинити наступні дії:

- подати скаргу керівнику установи, співробітник якого розголосив відомості, що становлять лікарську таємницю, з вимогою застосування до такого співробітника заходів дисциплінарного стягнення;

- в порядку цивільного судочинства пред'явити позов про відшкодування моральної шкоди до установи, співробітник якої розголосив відомості, що становлять лікарську таємницю;

- подати у відділення міліції чи прокурору заяву з вимогою порушити кримінальну справу за фактом розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю.

Дисциплінарна відповідальність застосовується за порушення трудової, навчальної, службової, військової дисципліни.

Під дисциплінарною відповідальністю відповідно до діючого законодавства України варто розуміти винне порушення трудової дисципліни й службових обов'язків. Такі порушення можуть бути виражені як у діях, так і в бездіяльності, допускатися як свідомо, так і по необережності.

Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарна провина, сутність якого складається в невиконанні або неналежному виконанні працівником покладених на нього трудових або службових обов'язків

Дисциплінарна відповідальність характеризується наступними ознаками:

- її підставою є дисциплінарна провина;

- за таку провину передбачене накладення дисциплінарного стягнення;

- стягнення накладає уповноваженим на те органом (посадовою особою) у порядку підпорядкованості.

Основні заходи цього виду відповідальності — догана і звільнення.

Окрему увагу хочу приділити кримінальній відповідальності. Відповідно до чинного законодавства України кримінальну відповідальність несе особа у разі вчинення протиправного винного діяння, що передбачено Кримінальним кодексом України і є відповідно злочином.

Діючим законодавством, а саме статтями 132 та 145 Кримінального кодексу України встановлена відповідальність суб’єктів збереження лікарської таємниці за розголошення цієї інформації.

У ст. 145 КК України передбачена кримінальна відповідальність за незаконне розголошення лікарської таємниці, причому, незважаючи на те, що термін «лікарська таємниця» склався історично, представляється необхідним внести термінологічне уточнення в диспозицію статті (назвавши таємницю «медичною»), оскільки суб'єктом даного злочину може бути не тільки лікар, а й інший медпрацівник, якому відомості, що складають медичну таємницю, стали відомі в зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків. Спеціальний випадок розголошення медичної таємниці передбачений також у ст. 132 КК України «Розголошення інформації про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковною інфекційною хворобою».

Тобто Кримінальним кодексом встановлено 2 випадки за яких при розголошені лікарської таємниці можна притягнути винного до відповідальності.

Випадок перший передбачений статтею 132 Кримінального кодексу України «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби».

Дана стаття передбачає, що «розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків, карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого». Об'єктом цього злочину є встановлений порядок надання інформації про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, права і свободи громадян.

Об'єктивна сторона злочину полягає у розголошенні відомостей про:

- проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД);

- його результати.

Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законом, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

Розголошення відомостей означає, що особа, яка зобов'язана зберігати відповідну інформацію в таємниці, незаконно ознайомлює з нею сторонніх осіб або своєю поведінкою створює умови, які надають стороннім особам можливість ознайомитись з відповідними відомостями.

Способи розголошення відомостей можуть бути різними і на кваліфікацію вчиненого за ст. 132 не впливають, це можуть бути:

- повідомлення у розмовах, наукових статтях, виступах, лекціях;

- повідомлення у засобах масової інформації;

- надання сторонній особі документів, що містять відповідні відомості;

- недбале зберігання чи втрата таких документів.

Суб’єктом злочину може бути:

- службова особа медичного закладу;

- допоміжний працівник медичного закладу;

- медичний працівник.

Якщо відомості про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби розголошені особою, яка не зазначена в диспозиції ст. 132 (скажімо, суддею, працівником прокуратури тощо), вона за наявності підстав може бути притягнута до відповідальності за ст. 145 Кримінального кодексу України «Незаконне розголошення лікарської таємниці».

Стаття 145 Кримінального кодексу України передбачає такий злочин як «Незаконне розголошення лікарської таємниці».

Стаття 145 визначає, що: «умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років».

Об’єктом цього злочину є збереження лікарської таємниці.

Предметом - сама лікарська таємниця.

Суб’єктом вчинення цього злочину можуть бути:

- лікарі;

- інші медичні працівники;

- особи, які не є медичними працівниками, але яким інформація, що становить лікарську таємницю стала відома у зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків.

За розголошення лікарської таємниці може наступити і цивільна відповідальність. Варто зазначити, що притягнення особи до цивільної відповідальності не виключає можливості притягнення цієї ж особи до кримінальної відповідальності.

Цивільна відповідальність - одна з форм юридичної відповідальності, суть якої полягає у примусовому впливі на порушника цивільних прав і обов'язків шляхом застосування щодо нього санкцій, які тягнуть за собою додаткові невигідні майнові наслідки.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є:

- наявність протиправної поведінки (може виражатися як в дії, так і в бездіяльності особи);

- шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

- причинного зв’язку між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою;

- вини особи, яка заподіяла шкоду.

Протиправність - це наявність певного відхилення від правил (норм) надання медичної допомоги, порушення суб'єктивного права пацієнта. Протиправність може виражатись як у дії, так і в бездіяльності.

Шкода - це матеріальні збитки, які виражаються у зменшенні майна потерпілого пацієнта і (або) зменшенні його нематеріального блага (життя, здоров'я).

Різновидами шкоди є:

- майнова шкода (реальні втрати, неотримані доходи, витрати на харчування, лікування, догляд тощо);

- моральна шкода (фізичні та моральні страждання).

Майнова шкода визначається в результаті підрахунків втраченого заробітку, витрат на лікування, додаткове харчування, придбання ліків, догляд і таке ін.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода полягає:

- у фізичному болю і стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

- у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

- у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

- у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної чи юридичної особи;

- в моральних переживаннях у зв'язку з втратою родичів;

- розкриттям лікарської таємниці;

- поширенням неправдивих свідчень, які порочать честь, гідність або репутацію громадянина.

Стаття 23 Цивільного кодексу України («Відшкодування моральної шкоди») гарантує особі право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

Важливими є умови компенсації моральної шкоди у сфері медичної діяльності.

Серед таких умов можна виокремити:

- реальна наявність порушення або посягання на особисті немайнові права пацієнта;

- наявність вини у діях медичного працівника;

- пацієнт повинен представити докази наявності фізичних і (або) моральних страждань.

Варто зазначити, що моральна шкода компенсується незалежно від матеріальної шкоди.

Причинний зв'язок між протиправністю діяння та настанням шкідливих наслідків як третя умова настання цивільно-правової відповідальності у сфері медичної діяльності полягає у встановленні реального зв'язку між діями лікаря і настанням негативних наслідків.

Четверта умова - вина заподіювана шкоди.

Лікувальна установа визнається винною, якщо встановлено вину її працівників у заподіянні шкоди здоров'ю пацієнта.

Вина може бути виражена у формі умислу або необережності.

Про умисел мова йде у випадках, коли медичний працівник усвідомлював протиправність дій, які здійснював, і бажав настання пов'язаного з цими діями результату.

Необережна форма вини полягає у тому, що медичний працівник:

- передбачив настання шкідливих наслідків, але самовпевнено сподівався на їх відвернення;

- не передбачав настання шкідливих наслідків, хоча за необхідної уважності та завбачливості повинен був і міг передбачити ці наслідки.

Згідно з цивільним законодавством діє принцип презумпції вини заподіювана шкоди при наданні медичної допомоги, тому відсутність вини доводиться особою, яка вчинила правопорушення.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини.

Серед характерних способів захисту права на медичну таємницю можна назвати:

- позови про відшкодування майнової шкоди;

- компенсації немайнової (моральної) шкоди;

- про усунення перешкод у передачі інформації уповноваженим особам.

Особа, якій незаконним розголошенням лікарської таємниці була спричинена шкода має право подати позов про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.

Що стосується судової практики, то на жаль, українські правники не можуть пишатися значною судовою практикою у сфері захисту лікарської таємниці, однак це не означає, що за порушення лікарської таємниці та незаконне розголошення конфіденційної медичної інформації неможливо отримати відшкодування.

Розділ 4.

Способи вдосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні

Варто сказати про необхідність пошуку способів покращення адміністративно-правового забезпечення лікарського таємниці. Обставинами, які актуалізують вирішення вказаного питання та свідчать про складність і низьку ефективність типових підходів, є такі:

- необхідність пошуку оптимального балансу між приватним і публічним у правовому регулюванні інституту лікарської таємниці;

- доцільність урахування необхідності розповсюдження правових норм, які регулюють суспільні відносини у царині збереження лікарської таємниці, не тільки медичних працівників;

- обґрунтованість урахування необхідності розповсюдження правових норм, які регулюють суспільні відносини у царині збереження лікарської таємниці, не тільки медичних працівників;

- важливість урахування сучасного передового європейського досвіду та українських правових та медичних традицій;

- дещо відмінні погляди юристів і медичних працівників стосовно сутності і напрямків правого забезпечення лікарської таємниці;

- пріоритетність прав, свобод і законних інтересів людини, яка є (була) пацієнтом.

Доцільним буде зупинитися на наступних аспектах:

- сучасні наукові медичні дослідження та збереження при цьому лікарської таємниці;

- лікарняний лист, як юридичний документ, що потенційно може розкривати конфіденційну медичну інформацію про особу;

- результати медичних аналізів, як медичний документ, що потенційно може розкривати конфіденційну медичну інформацію про особу.

Сучасний прогрес медицини неможливий без здійснення наукових досліджень. Це стосується як суто медичних напрямків, так і фармацевтики-галузі досліджень, що опікується проблемами пошуку нових лікарських засобів.

У житті громадян нерідко існують достатньо серйозні підстави для збереження в таємниці відомостей про стан здоров’я і про факти їх звернення по медичну допомогу. Чинне українське законодавство, а саме Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» визначає, що розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід’ємної частини національної культури та освіти, створення умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової та науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики в забезпеченні виконання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших інтересів. Тобто даний закон вказує, що досягнення вітчизняної та світової науки повинні використовуватися для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб людини та суспільства.

Стаття 45 Основ законодавства України про охорону здоров’я свідчить, що застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової обгрунотованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування експерименту, повної інформованої та вільної згоди повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка підлягає експерименту, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідницького експерименту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду. Порядок проведення медико-біологічних експериментів регулюється законодавчими актами України.

Аналіз даної статті дає змогу зробити наступні узагальнення:

- суспільна користь експерименту;

- його наукова обґрунтованість;

- перевага успіху над негативними наслідками;

- гласність застосування експерименту;

- інформована добровільна згода об’єкту експерименту;

- збереження у необхідних випадках лікарської таємниці.

Виникає низка проблемних питань. По-перше, що означає гласність застосування експерименту? Реалізація на практиці даного принципу передбачає реальну можливість громадян знати про те, яким чином у державі готуються та приймаються управлінські рішення. Проявами принципу гласності є:

- відкритість і прозорість державних органів (посадових осіб) при здійсненні їхніх повноважень;

- кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуду, а також право на їх поширення;

- суттєва роль засобів масової інформації в оприлюдненні державних управлінських рішень.

Однак тут іде мова не про гласність в широкому розумінні. Гласність має бути стосовно самого експерименту, а не взагалі, та, безумовно, не стосовно його учасників.

До змісту інформованої згоди необхідно внести положення щодо по-перше, обов’язкової письмової форми, по-друге, можливості розголошення лікарської таємниці лише за умови згоди учасника експерименту.

Шодо збереження в необхідних випадках лікарської таємниці при проведенні медико-біологічних експериментів та досліджень, то вони мають бути чітко сформовані. Винятком із принципу збереження лікарської таємниці за проведення медичного експерименту можуть бути:

- погіршення стану здоров’я учасника експерименту з метою повідомлення родичів;

- інформування працівників органів дізнання і слідства, прокурора і суду щодо запиту у зв’язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом.

Розкриття інформації для наукових цілей є більш спірним. У ряді випадків із зібраних даних може бути зібрана інформація про конкретного пацієнта. Якщо пацієнт дає свою згоду на участь в науковому експерименті, це може означати, що він згоден на використання інформації про нього, зібраної в процесі експерименту.

Слід указати, що на сьогоднішній день проблематика забезпечення збереження конфіденційної медичної інформації стосовно участі людини в медичному експерименті чи інших наукових медичних дослідженнях набуває підвищеної гостроти.

Лікарняний лист як юридичний документ, що потенційно розкриває факт захворювання особи. Ми повинні говорити, що лікарняний лист виконує багато юридично значущих функцій, зокрема:

- юридично посвідчує факт наявності хвороби людини;

- надає можливість легальної відсутності на робочому місці;

- спричиняє необхідність для роботодавця сплачувати певну заробітну плату на час дії лікарняного листа.

Порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність, визначаючи наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян» від 13 листопада 2001 р. №455.

Право видачі листків непрацездатності мають:

- лікуючі лікарі державних і комунальних закладів охорони здоров’я;

- лікуючі лікарі туберкульозних санаторіїв;

- фельдшери у місцевостях, де відсутній лікар, а також на плаваючих суднах.

З адміністративно-правовим забезпеченням збереження лікарської таємниці за видачі листків тимчасової непрацездатності пов’язаний сам зміст лікарського листа. Інструкція про порядок заповнення листка непрацездатності свідчить, що у графі «Діагноз первинний» лікар указує первинний діагноз у перший день видачі листка непрацездатності. У графі «діагноз остаточний» лікар указує остаточний діагноз, а в графі «шифр МКХ-10» - шифр діагнозу відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб і споріднених проблем охорони здоров’я десятого перегляду, прийнятою 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони здоров’я 1 січня 1993 р. Діагноз первинний, діагноз остаточний та шифр МКХ-10 зазначають лише за письмовою згодою хворого. В іншому випадку первинний та остаточний діагнози і шифр МКХ-10 не вказуються.

Якщо за письмовим погодженням із завідувачем відділення з деонтологічних міркувань лікар у листі непрацездатності змінює формулювання діагнозу та шифру МКХ-10 фактичного захворювання, то він зобов’язаний зробити в медичній картці стаціонарного чи амбулаторного хворого запис, який обґрунтовує зміну діагнозу та шифру МКХ-10.

Слід указати, що в нашій країні тривалий час уважалося, що розміщення у листку тимчасової непрацездатності не діагнозу захворювання, а лише коду Міжнародної класифікації хвороб є проявом правомірної поведінки медичних працівників стосовно пацієнта і поважного ставлення до збереження в таємниці конфіденційної медичної інформації. Проте з часом, коли рівень інформатизації суспільства виріс, коли стали доступними комп’ютерна мережа Інтернет і можливість у цьому зв’язку отримувати великі масиві інформації, навіть вузькопрофесійної, стало зрозумілим, що таких заборон замало. За мінімального рівня зацікавленості стало можливим дізнатися, яке ж захворювання криється за шифрами МКХ-10. За такого підходу листок тимчасової непрацездатності став джерелом «відносно легального» оприлюднення конфіденційної інформації. Тут позитивну роль у питанні збереження інституту лікарської таємниці відіграла судова система.

Що стосується судової практики, то на жаль, українські правники не можуть пишатися значною судовою практикою у сфері захисту лікарської таємниці. Однак не можна залишити без уваги рішення Печерського райсуду м. Києва про незаконність наказу Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності».

У 2006 р. громадянка України Світлана Побережець звернулася з адміністративним позовом до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про визнання незаконним і невідповідним правовим актам вищої юридичної сили цього нормативно-правового акту. Позивачкою було поставлене питання про визнання судом незаконним і невідповідним правовим актам вищої юридичної сили згаданий нормативно-правовий акт (із наступним визнанням цього нормативно-правового акту частково нечинним) у частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний і заключний діагноз особи й код захворювання відповідно до Міжнародної класифікації хвороб і причин смерті (МКХ-10). Свій адміністративний позов Побережець обґрунтовувала тим, що згідно з нормативно-правовим актом, який оскаржується, установи охорони здоров’я зобов’язані вказувати в листку непрацездатності інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи, яка отримала листок непрацездатності, після чого цей листок непрацездатності подається за місцем роботи особи і таким чином інформація про стан здоров’я особи стає доступною широкому колу осіб за місцем її роботи. Така ситуація, на думку позивачки, порушує її права й законні інтереси, зокрема, порушується конституційна заборона на збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу, встановлена ст. 32 Конституції України. Позивачка також посилалася в обґрунтуванні свого позову на приписи деяких законів України, зокрема ЦК України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, ЗУ «Про інформацію» тощо. Таким чином, позивачка стверджувала, що запис діагнозів у листку непрацездатності призводить до фактичного розголошення конфіденційної інформації про особу.

Печерський районний суд, розглянувши матеріали справи й заслухавши доводи сторін, позов Світлани Побережець задовольнив, пославшись на ст.ст. 3, 19, 21, 22, 32, 55, 64, 68 Конституції України; ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод; ст.ст. 4, 6, 7, 8, 14, 40, 41 Основ законодавства України про охорону здоров’я; ст.ст. 285, 286 ЦК України; ст. 23 ЗУ «Про інформацію». Таким чином, видаючи листок непрацездатності, лікарі не вказують у ньому ані діагноз, на підставі якого виданий листок, ані шифр міжнародної класифікації хвороб.

Потребують свого втілення в життя такі адміністративно-правові заходи, що нададуть можливість підвищити захист прав і свобод особи за видачі та подальшого обігу листка тимчасової непрацездатності. Мова йде про:

- унормування на рівні наказу Міністерства охорони здоров’я України заборони приватним лікувально-профілактичним закладам видавати листки тимчасової непрацездатності;

- дотримання вимог стосовно нерозголошення справжнього діагнозу (причини тимчасової непрацездатності) в медичній установі, де видавався лікарняний лист.

Я вважаю, що особливої уваги потребує питання щодо результатів медичних аналізів особи, які знаходять своє відображення у формі медичного документу, що потенційно може розкривати конфіденційну медичну інформацію про особу.

Справа в тому, що в лікарняних листах-результатах аналізів міститься інформація, котра становить собою лікарську таємницю. У випадку заволодіння чужим листком-результатом аналізу та доступу до комп’ютера та мережі Інтернет, можна навіть не володіючи медичними знаннями розшифрувати результати, що зазначені у самому листку-результаті аналізі.

Заволодіти чужим результатом в реаліях нашого життя не важко, а все через те, що державні заклади охорони здоров’я часто ідуть на наступне порушення: результати аналізу віддаються не кожному окремому пацієнтові, що приходить, щоб забрати свій, а виставляються біля самої лабораторії в спеціальну скриньку. Кожен пацієнт, що приходить, щукає в цій скриньці свій результат, але по ходу цього заняття, він має доступ і до всіх інших результатів. Так, у випадку, якщо пацієнт захоче ознайомитися з результатами аналізів інших пацієнтів, то перепон він не зустріне. Ці скриньки ніким не охороняються в лікарні, і при бажанні можна забрати хоч весь вміст скриньки.

Також доволі просто ідентифікувати кому належать результати аналізів, адже зверху на листках вказані прізвища та імена пацієнтів.

Я вважаю, що така ситуація є неприпустимою, адже мова йде про порушення прав пацієнта, а саме, на порушення права на збереження у таємниці інформації про стан здоров’я.

Так, наприклад, якщо заволодіти чужим результатом аналізу на кров, то можна дізнатися доволі багато конфіденційної медичної інформації.

Вважаю, що таку ситуацію можна подолати декількома шляхами. Серед них можу назвати наступні:

- видача результату аналізу пацієнту в руки від лікаря-працівника лабораторії;

- передача результату аналізу пацієнта його лікуючому терапевту, і в подальшому передача цього листка самому пацієнту;

- шифрування прізвища та ім’я пацієнта на листку-результаті аналізу та їх подальше розміщення у скриньках біля приміщень лабораторій.

Хочу зупинитися на кожному способі більш детально, розібрати переваги та недоліки кожного з них, та зазначити наскільки реально їх застосовувати.

У разі видачі результату аналізу пацієнту від лікаря-праціника лабораторії, імовірність того, що інформація, що становить собою лікарську таємницю потрапить в інші руки або буде незаконно розголошеною є мінімальною. Це і є значною перевагою даного способу, однак необхідно зважати на недоліки.

Варто зазначити, що такий варіант значно збільшить загрузку на кожного окремого лікаря-працівника лабораторії та створить труднощі в роботі самої лабораторії.

Цю проблему можна вирішити шляхом створення нового робочого місця для особи, в посадові обов’язки якої буде входити видача результатів аналізу населенню в руки. Однак це спосіб потребує додаткових коштів від лікарня, які в нашій державі фінансуються на неналежному рівні.

Також варто розглянути варіант передачі результату аналізу пацієнту його терапевтом. Цей варіант також має свої переваги. Серед них можна зазначити наступні:

- результат аналізу пацієнта не потрапляє до сторонніх осіб, що не є медиками і не приймають участі у його лікуванні;

- пацієнт може одразу отримавши результат аналізу від терапевта проконсультуватися з ним, щодо перспектив подальшого лікування та необхідності звернення до інших вузькопрофільних працівників-медиків.

Звичайно можна заперечити, що у випадку отримання результату аналізу терапевтом і подальшої передачі його пацієнтові, інформації, що становить собою лікарську таємницю стає відомою ще одній особі-лікарю-терапевту.

Однак, особисто я не вважаю, що дана ситуація є порушенням лікарської таємниці.

Адже пацієнт звертаючись до лікаря-терапевта розповідає йому про симптоми та негативні реакції, які відбуваються з його організмом. Терапевт вислуховує пацієнта, і на основі його розповіді, медичних знань та свого досвіду робить припущення з приводу того, яка медична проблема наявна у пацієнта. Після цього задля підтвердження або спростування своєї думки, він направляє пацієнта на аналіз. Тобто, це лікар уже ознайомлений з інформацією про стан здоров’я свого пацієнта.

Однак у цього способу також є недоліки.

Серед них я можу зазначити наступні:

- велике навантаження на лікарів-терапевтів (які в місті часто обслуговують декілька будинків);

- графік роботи самих лікарів-терапевтів (лікарі-терапевти найчастіше працюють в дві або три зміни, тобто протягом дня змінюється 2 чи 3 лікарі).

Пацієнт може підійти за результатами аналізів в другій половині дня і виявити, що його терапевт працює в першій половині дня, і наразі його в медичній установі нема.

Наступним способом передачі результатів аналізу пацієнту може бути розміщення їх у скриньках біля приміщень лабораторій, однак з шифрування прізвища та ім’я пацієнта на листку-результаті аналізу.

Цей спосіб теж має свої переваги. Серед них можна назвати наступні:

- фактично такий спосіб передачі результату аналізу зараз і використовується в державних поліклініках (тільки без шифрування прізвища та імені пацієнта);

- створені необхідні умови, а саме: у більшості поліклінік встановлені спеціальні скриньки для розміщення результатів аналізу;

- спосіб є доволі дешевим, не потребує залучення вузькопрофільних спеціалістів.

Однак варто вказати і на недоліки. Так, у разі помилки лікаря-працівника лабораторії в присвоєні пацієнту певного номеру(шифру), або у разі неправильного перенесення номеру (шифру) на сам листок-результат аналізу, особа отримає не свій результат аналізу. А отже, існує потенційна ймовірність того, що отримавши результат аналізу, що не відображає дійсний стан здоров’я, особа не отримає необхідного їй лікування.

Суспільні відносини не знаходяться в сталому стані, а весь час перебувають в динаміці, і законодавство має враховувати всі зміни, що відбуваються.

Необхідно вирішення питання стосовно способів удосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні.

Обставинами, які актуалізують вирішення даного питання є наступні:

- необхідність пошуку оптимального балансу між приватним і публічним у правовому регулюванні інституту лікарської таємниці в Україні;

- доцільність урахування необхідності розповсюдження правових норм, які регулюють суспільні відносини щодо збереження лікарської таємниці, не тільки на медичних працівників, а й на інших осіб, яким інформація, що становить собою лікарську таємницю стала відомою внаслідок виконання службових обов’язків;

- пріоритетність прав, свобод та законних інтересів людини;

- дещо відмінні медичних працівників і юристів стосовно самої сутності лікарської таємниці, а також напрямків її правового забезпечення.

Україні необхідно ураховувати сучасний європейський та світовий досвід стосовно забезпечення лікарської таємниці та впроваджувати його по можливості у правову систему.