2.1.Суб’єкти збереження лікарської таємниці

Говорячи про інститут лікарської таємниці необхідно зазначити, що саме адміністративному праву належить провідна роль у правовому забезпеченні конфіденційної інформації від розголошення.

Конституційне право визначає в Основному Законі держави-Конституції, загальне положення про те, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, окрім випадків передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки економічного добробуту та прав людини. Це загальне положення деталізується в законах та підзаконних нормативно-правових актах. Виходячи з того, що проблематика забезпечення лікарської таємниці має багатоаспектний комплексний характер, а також виходячи з того, що адміністративному праву належить провідна роль в упорядкуванні суспільних відносин підзаконними нормативно-правовими актами, доцільно вважати, що саме механізм адміністративно-правового забезпечення та регулювання лікарської таємниці є основоположним у справі її юридичного регламентування.

Проблематика адміністративно-правового дослідження суб’єктів збереження лікарської таємниці пов’язана з низкою важливих обставин, серед яких можна назвати наступні:

- чітке розуміння того, хто саме відноситься до суб’єктів збереження лікарської таємниці;

- наведення класифікації суб’єктів забезпечення лікарської таємниці в Україні;

- необхідність визначення чим саме відрізняється правовий статус та обов’язки щодо збереження лікарської таємниці тими особами, що безпосередньо отримали інформацію від пацієнта в процесі його огляду та лікування, від тих осіб, що в силу своїх професійних обов’язків мають доступ до такої інформації, що становить собою лікарську таємницю;

- необхідність встановлення в чому саме полягають особливості юридичної відповідальності тих чи інших суб’єктів збереження лікарської таємниці.

Необхідно зазначити, що хоча конфіденційна інформація про пацієнта, котра була отримана в ході звернення ним до лікаря, і носить назву «лікарська таємниця», суб’єктом збереження лікарської таємниці виступає не тільки лікар. Суб’єктами збереження лікарської таємниці є не тільки лікарі, тобто особи з вищою медичною освітою, які мають право здійснювати лікарську діяльність. До суб’єктів збереження лікарської таємниці можна віднести і інший медичний персонал (середній та молодший медичний персонал). Щодо лікарів як суб’єктів збереження лікарської таємниці варто зазначити, що обов’язок збереження конфіденційної інформації покладено не тільки на лікуючого лікаря, котрий безпосередньо проводить огляд хворого, назначає йому лікування, слідкує за перебігом хвороби, але може бути покладений і на іншого лікаря (наприклад, на лікуючого лікаря іншого хворого, що під час огляду перебуває в кімнаті). Тобто суб’єктами збереження лікарської таємниці є всі медичні працівники, які беруть особисту участь у лікуванні хворого (лікарі, медичні сестри, санітари, няньки), так і ті особи, що особисто не беруть участі в лікуванні пацієнта, однак в силу своїх професійних повноважень отримали інформацію про пацієнта (наприклад, медична сестра-працівник приймального відділу лікарні) [82, c. 36].

Також хочу зазначити, що особи, які потенційно можуть отримати доступ до інформації, що становить лікарську таємницю можуть і не бути медичним персоналом, тобто суб’єктами збереження лікарської таємниці можуть бути як медичні, так і не медичні працівники. Варто пам’ятати, що в самому медичному закладі, лікувальній установі функціонує достатньо допоміжних служб (їдальні для хворих та для лікарів, обслуговуючий персонал лікарні, працівники охоронної служби лікарні). На перелічені категорії особі теж розповсюджується обов’язок по збереженню лікарської таємниці. Також обов’язок збереження у таємниці відомостей про хворого покладено на осіб, які не працюють в лікувальній установі, але мають доступ по інформації, що становить собою лікарську таємницю. Це можуть бути працівники страхових компаній, керівники органів охорони здоров’я, медичні статисти.

Варто зазначати, що останнім часом зросла кількість осіб, у перелік службових обов’язків яких входить обробка інформації, що становить лікарську таємницю. На цих осіб теж покладається обов’язок збереження інформації.

Важливим питання є визначення переліку осіб, котрі можуть вважатися суб’єктами збереження лікарської таємниці. Це важливо з багатьох позицій серед яких можна виокремити такі:

- усвідомлення цими особами сутності інституту лікарської таємниці та необхідності її збереження у таємниці;

- розроблення питань юридичної відповідальності для суб’єктів збереження лікарської таємниці;

- розроблення питань юридичної відповідальності для суб’єктів збереження лікарської таємниці;

- можливість розроблення класифікації суб’єктів збереження лікарської таємниці в Україні;

- удосконалення чинної нормативно-правової бази з питань забезпечення лікарської таємниці.

До основних суб’єктів збереження лікарської таємниці можна віднести:

- особи з вищою медичною або фармацевтичною освітою (провізори, лікарі);

- особи із середньою медичною або фармацевтичною освітою (фельдшери, медичні сестри, фармацевти);

- молодший медичний персонал;

- особи, що навчаються (студенти вищих і середніх медичних закладів освіти) та проходять практику в закладах охорони здоров’я;

- немедичний персонал лікувальної установи (працівники господарських, кадрових, юридичних, фінансових служб);

- працівники страхових організацій;

- посадові особи органів управління здоров’я;

- працівники правоохоронних та судових органів, яким інформація, що становить лікарську таємницю, стала відомою у зв’язку з виконанням професійних обов’язків.

Внесення в даний перелік суб’єктів збереження лікарської таємниці студентів, що навчаються в вищих навчальних і середніх медичних закладах освіти не є помилкою. Адже вони в ході свого навчання проходять практику в закладах охорони здоров’я. І хоча юридично студенти не несуть відповідальності за лікування хворих, проти вони можуть мати доступ до медичної інформації, що становить собою лікарську таємницю. Так, в ході проходження практики студенти мають доступ до картотек з історіями хвороб та інших медичних документів. Окрім цього вони безпосередньо контактують з хворими (наприклад, будучи присутніми на огляді пацієнта або асистуючи лікареві). В ході цього студентами може бути отримана інформація, котра становить собою лікарську таємницю. Отже, ця категорія осіб також є суб’єктами збереження лікарської таємниці.

О.П. Махник провів соціологічне опитування методом анкетування студентів 6-го курсу лікувального факультету Тюменської державної медичної академії віком від 21 до 30 років: 60% опитаних складали дівчата, 40% - юнаки. Метою опитування було виявлення рівня обізнаності респондентів щодо права пацієнта на лікарську таємницю. Опитування проводилося серед студентів, які прослухали лекції з правових питань. Переважна кількість респондентів (95,55%) уважають, що в чинному законодавстві закріплено право пацієнта на лікарську таємницю, 4,44% - не знаю відповіді на це запитання.

На підставі проведеного ним дослідження автор дійшов до певних висновків,а саме:

- респонденти упевнені,що право пацієнта на лікарську таємницю закріплено в чинному законодавстві, і знають, у якому нормативно-правовому акті регламентовано це право;

- законодавча база у царині захисту права пацієнта на лікарську таємницю є недосконалою;

- пацієнта необхідно частково інформувати про його право на лікарську таємницю;

- медичних працівників необхідно притягувати до різних видів відповідальності за неправомірне розголошення лікарської таємниці;

- необхідним є створення етичних комітетів,що регламентують медичну діяльність [91, c. 603].

Я вважаю, що дане дослідження показує необхідність викладання студентам-медика медичного права. Адже переважна кількість респондентів (95,55%) знали про існування в законодавстві норм, що стосуються лікарської таємниці та мали уявлення про цей інститут.

Особисто я не погоджуюсь з думкою О.П.Махника в тій частині, де йдеться, що пацієнта необхідно частково інформувати про його право на лікарську таємницю. На мою думку, інформування про право на медичну таємницю має абсолютний характер. Пацієнт повинен знати про своє право на збереження у таємниці тих відомостей щодо нього, які становлять лікарську таємницю. Він повинен бути впевнений, що ці відомості, які стали відомі про нього іншим особам у зв’язку з виконанням службових обов’язків не будуть розголошені без його згоди. Звичайно, мають місце законодавчо визначені винятки з принципу лікарської таємниці, але з цього не випливає, що пацієнта необхідно частково інформувати про його право на лікарську таємницю.

Щодо питання доступу до медичної інформації студентів, то воно не є однозначним. Залучення студентів-медиків сприяє їхньому навчанню та закріпленню на практиці необхідних навичок та вмінь, однак може суперечити інтересам пацієнта. Оскільки участь студента-медика не є безпосереднім інтересом пацієнта, то згоду на допуск до медичної інформації та лікувально-діагностичних дій повинен давати сам пацієнт.

Підсумовуючи вищесказане доцільно буде навести таке визначення суб’єкту збереження лікарської таємниці.

Під суб’єктом збереження лікарської таємниці необхідно розуміти медичного працівника, який отримав інформацію стосовно пацієнта під час огляду, діагностики, лікування чи реабілітації, а також іншу особу, яка хоча і не здійснює лікарську діяльність, але в силу своїх професійних обов’язків дізналася зазначену інформацію.

Вважаю це визначення доцільним, адже з нього можна зробити висновок, що:

- суб’єктом збереження лікарської таємниці є не лише медичний працівник;

- для медичних працівників застосовано термін «отримав інформацію», що має стосунок до добровільного передання інформації від пацієнта до медичного працівника у процесі огляду, лікування або реабілітації;

- для інших осіб застосовується термін «дізналася інформацію» в силу своїх професійних обов’язків. В цьому випадку йдеться, що пацієнт особисто не передавав таку інформацію, і може навіть не знати, що комусь стала відома інформація про нього. Тобто тут не йдеться про добровільність передання пацієнтом такої інформації.

Щодо класифікації суб’єктів збереження лікарської таємниці доцільно було б виокремити наступні групи:

- медичні працівники, які виконують тільки лікувальні функції (до цієї категорії можна віднести лікарів, медичних сестер);

- медичні працівники, які поєднують лікувальні функції з адміністративними (чергові лікарі, старша медична сестра, головні лікарі та ін..).

- медичні працівники, які виконують виключно адміністративні функції;

- представники допоміжних служб в обслуговування лікувальної установи (працівники кадрового апарату, юридичної та фінансової служб);

- студенти медичних навчальних закладів;

- працівники правоохоронних органів;

- працівники контрольних і наглядових органів;

- працівники системи обов’язкового та добровільного медичного страхування.

Такий варіант класифікації здатен суттєво сприяти адміністративно-правовому забезпеченню інституту лікарської таємниці, так як враховує практично всю різноманітність можливих способів розголошення лікарської таємниці.

Суспільні відносини не носять сталий характер, а завжди перебувають у динаміці, тому в подальшому, з розвитком нових суспільних відносин, можлива поява нових суб’єктів збереження лікарської таємниці. Тому в цьому випадку хоча б частково, але має втілюватись у життя принцип «випереджальної» регламентації, за якого варто прогнозувати розвиток суспільних відносин у сфері медичної діяльності і, як наслідок, пропонувати для законодавця доповнення суб’єктів збереження лікарської таємниці.

У цьому контексті доцільно внести до переліку суб’єктів збереження лікарської таємниці працівників системи обов’язкового та добровільного медичного страхування. На сьогодні добровільне медичне страхування існує в Україні. Даною послугою користуються громадяни, а отже доцільно регламентувати діяльність установ, що надають такі послуги. У контексті завдання забезпечення лікарської таємниці, зрозуміло, що носіями такої інформації стають працівники страхової компанії, яка надала поліс добровільного медичного страхування.

Підсумовуючи, варто зазначити, що проблематика суб’єктів збереження лікарської таємниці є важливою складовою адміністративно-правового забезпечення всього інституту лікарської таємниці в Україні. Визначення того, хто саме є суб’єктом збереження лікарської таємниці сприяє реалізації основного завдання збереження лікарської таємниці-забезпечення прав і законних інтересі пацієнтів.