2.2.Правомірність розголошення лікарської таємниці

Основне призначення інституту лікарської таємниці-попередження випадків можливого нанесення шкоди пацієнтові,його родичам, третім особам у результаті розголошення конфіденційної медичної інформації (відомостей про стан здоров’я людини, його обстеження та лікування). Тобто мова йде про пріоритет інтересів особистості над інтересами суспільства. Але чи завжди можна орієнтуватися на лікарську таємницю як на абсолютне питання? Чи можливе розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю без згоди пацієнта або всупереч його волі?

Варто пам’ятати, що людина є істотою соціальною і не існує сама по собі. Людина постійно вступає в комунікативні зв’язки з суспільством. Звичайно, сама людина, її права і обов’язки належно забезпечуються та захищаються в правовій державі, однак слід вказати, що це не є абсолютною категорією. Інколи мають місце випадки, коли постає питання про співвідношення колективного (суспільного) і індивідуального (приватного) інтересу.

Частими є випадки, коли пріоритетним є індивідуальне, але бувають випадки, коли переважають колективні (суспільні) інтереси.

Не є у цьому розумінні винятком і сфера медичної діяльності.

Серед обставин, що актуалізують проблематику співвідношення приватного і загально соціального у сфері адміністративно-правового забезпечення, можна назвати наступні:

- військово-медична практика, котра нерідко ставить питання не тільки правового, але і морально-етичного характеру (наприклад, у випадку поранення солдатів на полі бою, кому з них треба надати медичну допомогу в першу чергу: тяжкопораненим із мінімальними шансами на виживання чи легкопоранених бійців);

- техногенні аварії, коли кількість постраждалих і потребуючих медичної допомоги значно перевищує можливості надання такої допомоги;

- масові захворювання людей епідемічного характеру, коли постає питання першочерговості надання такої допомоги;

фінансування витрат на медичну допомогу, де нерідким є питання першочерговості та пріоритетності фінансування медичних заходів (тобто, які заходи є першочерговими в фінансуванні, та, що є недорогими, але при цьому малоефективними, чи такі, що є дороговартісними, але ефективними).

Тож нерідкими є прийняття управлінських і правових рішень на користь соціальних інтересів.

Основний документ у системі медичного законодавства - Основи законодавства України про охорону здоров’я містять дві статті, присвячені проблематиці лікарської таємниці. Це статті 40 та 78. У статті 40 «Лікарська таємниця» сказано: «Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків [106].

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю в навчальному процесі, науково-дослідницькій роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта».

На жаль, дана стаття не містить критерії правомірності розголошення лікарської таємниці. Відсильна норма «…крім передбачених законодавчими актами випадків» свідчить про наявність в інших законах положень, які відображають критерій правомірності розголошення лікарської таємниці і перелік таких випадків. Щодо другої частини цієї статті, то аналізуючи її зміст, можна зробити висновок, що мова йде про три важливі питання, що є дотичними до потенційного розголошення лікарської таємниці:

- навчальний процес;

- публікації у спеціальній науковій літературі;

- науково-дослідницьку роботу.

Звичайно, що прогрес у медицині не можливий без проведення певних досліджень, а також оприлюднення результатів. Лише таким чином можна отримати нові науково обґрунтовані результати, які зможуть покращити лікування хворих і, як наслідок - реалізацію їхніх прав, свобод і законних інтересів.

Стаття 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я зазначає, що медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю. З одного боку дана норма носить позитивний характер, адже в ній сказано про те, що лікар немає права розголошувати лікарську таємницю, а з іншого - без конкретизації стосовно механізму забезпечення, вилучень з цього принципу, такий обов’язок лікаря носить скоріше декларативний характер.

Розголошенням лікарської таємниці можна вважати навмисне чи необережне оприлюднення медичним працівником, або іншою особою, яка в силу своїх службових обов’язків мала доступ до такої інформації, відомостей, що становлять лікарську таємницю, без дозволу пацієнта, в результаті чого вони стали надбанням сторонніх осіб або хоча б однієї особи.

У контексті проблематики правомірного розголошення лікарської таємниці необхідно зупинитися на наступних питаннях:

- аналіз найбільш типових можливих випадків несанкціонованого розголошення лікарської таємниці;

- пропозиції загальних підстав на яких може базуватися пошук способів визначення правомірності розголошення лікарської таємниці;

- пошук оптимального визначення та адміністративно-правової класифікації розголошення лікарської таємниці.

Отже, я хочу перейти до аналізу найбільш типових можливих випадків розголошення лікарської таємниці. Вважаю доцільним звернути увагу на такі випадки з метою мінімізувати подібні ситуації.

Перше на що хочу звернути увагу, це - професійні розмови у присутності сторонніх осіб - у колі друзів, за столом, у коридорах лікарень, у громадському транспорті. Ми нерідко можемо стати свідками таких розмов, в ході яких розголошується інформація, що становить собою лікарську таємницю. Подібне обговорення є недопустимим, адже існує ймовірність, що хтось може почути конфіденційну інформацію про пацієнта. Також нерідкими є факти розголошення конфіденційної медичної інформації по дзвінку. Особи, які цікавляться станом здоров’я особи, або самим фактом перебування його на лікуванні в даній медичній установі. Частіше всього це члени сім’ї, родичі, друзі, котрі цікавляться станом пацієнта та його лікуванням тому що переймаються його долею або хочуть запропонувати допомогу. Однак, можливі і інші випадки.

Серед них можна назвати такі:

- отримання інформації злочинцями, яким необхідна інформація про факт перебування особи на лікуванні. Так, наприклад, знаючи, що особа проживає одна, а наразі знаходиться в медичному закладі злочинцям доволі легко бути пограбувати квартиру;

- особи, які не є учасниками розмови можуть отримати конфіденційну інформацію про факт перебування особи на лікуванні;

- у сучасних умовах реальним є налагодження системи несанкціонованого прослуховування певних осіб.

У виданні, присвяченому проблематиці біомедичної етики, О.М.Орлов наводить приклад, відповідно до якого з онкологічного диспансеру виписалася хвора С., прооперована з приводу раку яєчника в запущеній стадії. Лікар перед випискою запропонував пацієнтці оптимістичну версію діагнозу, яка не відповідала тяжкості хвороби. Вийшовши з лікарні С. зателефонувала цьому лікареві. Представившись родичкою хворої, вибачившись, що не змогла прийти на виписку, попросила сказати всю правду про хворобу «сестри». Лікар повідомив справжній діагноз. Душевна криза хворої була такою глибокою, що вона не знайшла в собі сили побачитися з дітьми і чоловіком. У відчаї вона кинулася під машину, і лікаря, звинуватили за кримінальною статтею «доведення до самогубства».

Також серед найбільш типових можливих випадків розголошення лікарської таємниці є випадки коли результати клінічних досліджень (аналізів) пацієнта надають стороннім особам або не зберігають належним чином. Частою практикою в українських державних поліклініках є залишання результатів аналізів біля приміщення лабораторії, більш того, задля цих цілей на стінах вішаються невеличкі коробочки. Це робиться з комфорту самих пацієнтів, адже результати аналізу в поліклініці можуть потрапити до пацієнта двома шляхами:

- результати аналізу направляються терапевту, котрий дав направлення хворому на аналіз. Такий підхід є доволі зручним в плані того, що по-перше, жодна стороння особа не може отримати доступ до результатів аналізів пацієнта, по-друге, пацієнт отримуючи результати аналізів від терапевта має змогу одразу обговорити з ним свої перспективи лікування, а також результати аналізу. Але в сучасних реаліях подібна ситуація з передачею результатів аналізу терапевту є рідкістю. Адже це створює незручності як для самого лікаря-терапевта (додаткове навантаження у вигляді збереження результатів аналізу для пацієнта), так і для самого пацієнта. Ні для кого не є секретом те, що терапевти в поліклініках працюють позмінно. Це і створює незручності для пацієнта при отриманні результатів свого аналізу. Адже прийшовши в другій половині дня пацієнта може виявити, що його терапевт працює в першій половині дня, і навпаки.

- Також результати аналізу можуть потрапити до пацієнта шляхом отримання їх безпосередньо у кабінеті-лабораторії. Однак, даний шлях є незручним для лікарів. Адже пацієнтів буває доволі багато і лікареві важко весь час відриватися від роботи і шукати серед результатів аналізів результат саме тієї особи, що прийшла за ним.

Тому в поліклініках вирішили це питання шляхом установлення спеціальних невеликих ящиків, куди поміщуються результати аналізів всіх пацієнтів, і кожна особа приходячи в поліклініку за своїми результатами звертається не до свого терапевта і не до лікаря, працівника лабораторії, а самостійно шукає свій результат серед результатів інших пацієнтів. Результати аналізів відображаються на невеличких папірцях, де розписано розшифрування аналізу, а також прізвище та ім’я пацієнта. Я вважаю, що подібна практика є незаконною і тому неприпустимою.

Адже у такому випадку пацієнт, котрий шукає результати свого аналізу може ознайомитися з результатами аналізів інших пацієнтів. А володіючи елементарними медичними знаннями може робити висновок і про стан здоров’я будь-якого пацієнта. Окрім того, якщо будь-яка особа забажає забрати не тільки результат свого аналізу, але і результати іншого пацієнта, то в цьому вона не зустріне жодних перепон. Адже за результатами ніхто із лікарів не спостерігає, вони знаходяться в коридорі і при бажанні не важко забрати собі хоч всі. Я вважаю, що в цьому випадку йде мова про неналежне зберігання інформації, що становить лікарську таємницю. На мою думку, результати аналізу мають видаватися хворому в руки лікарем, працівником лабораторії.

Також типовим випадком розголошення лікарської таємниці є ситуації в якій лікар після проведеного хірургічного втручання повідомляє родичам пацієнта постопераційний діагноз, розповідає про обсяг хірургічного втручання й хід операції. Переважна більшість лікарів не замислюються над тим, що розголошення цієї інформації без згоди пацієнта є прямим порушенням його прав щодо конфіденційності інформації про стан його здоров’я.

Як відомо, чимало людей виявляють іноді зайву зацікавленість персональною інформацією, яку пацієнт розкриває лікареві. Ця інформація традиційно, юридично і етично характеризується конфіденційністю. Лікарі зобов’язані утримуватися від розголошення (оприлюднення) інформації, отриманої від пацієнтів, і проявляти достатні запобіжні засоби, аби гарантувати, що така інформація не буде доступна для тих, хто не має до неї професійного стосунку.

Відсутність єдиних норм регулювання доступу до конфіденційної інформації є проблемою як медичних установ, так і для тих, хто формує політики охорони здоров’я. Юридичні норми захисту конфіденційності, які позначені чинним законодавством.

Вважаю доцільним розглянути два випадки, які торкаються правомірності розголошення лікарської таємниці.

У першому випадку до медичної установи звертається чоловік. Він проходить обстеження і пізніше йому ставлять діагноз - рак. Він відмовляється від хіміотерапії та гормальної терапії. Пацієнт вимагає у лікаря, щоб той не повідомляв про діагноз його дружині.

Наступного дня дружина пацієнта телефонує у лікарню, щоб запитати про стан здоров’я свого чоловіка. У другому випадку до медичної установи звертається чоловік, котрий хоче пройти медичне обстеження. У нього діагностують пресимптоматичну хворобу Хантінгтона. Це – аутосомно-домінантна генетична хвороба.

При цій хворобі шанс передачі гена і хвороби потомству становить 50%. Пацієнт повідомляє свого лікаря, що не хоче, аби його дружина, з якою він нещодавно одружився знала про захворювання.

Отже як можуть бути вирішенні дані ситуації в єдності етичного та юридичного підходу на основі принципів прав людини?

У першому випадку лікар не має права повідомляти дружині діагноз чоловіка. Повідомити дружину - це право самого чоловіка.

Лікар може намагатися переконати чоловіка розповісти дружині про свій діагноз, однак не має права розголошувати цю інформацію у випадку, коли чоловік все ж таки вирішить тримати це в таємниці.

У другому випадку у лікаря є більше підстав для повідомлення діагнозу дружині пацієнта. Але, передусім, лікар повинен докласти зусиль, щоб переконати чоловіка розповісти дружині про свій діагноз. Ризик шкоди майбутнім дітям високий, і тому лікар має право розповісти дружині пацієнта про його діагноз.

Зазначені питання вирішуються насамперед виходячи з принципів біотеки, а не права. Біоетика є тим містком, що з’єднує між собою медицину і права особи. Актуальність етико-правових проблем сучасної медичної діяльності загострюють такі обставини:

- менталітет народу (традиційний правовий нігілізм, пріоритет волі, а не свободи);

- недосконалість нормативно-правової бази охорони здоров’я і медицини;

- етико-правова безграмотність медичних працівників;

- етико-правова безграмотність пацієнтів.

Даючи визначення неправомірному розголошенню лікарської таємниці, говорять про умисно чи необережно здійснене без необхідності та без явної згоди пацієнта чи інших зацікавлених осіб розповсюдження медичним працівником чи іншою особою, відомостей про хворобу, інтимне та сімейне життя хворого, які можуть дискредитувати його в очах оточення, спричинити моральні страждання, погіршити стан здоров’я чи спричинити тяжкі наслідки. Варто звернути увагу, що не лише медичний працівник вважається потенційно можливим суб’єктом розголошення лікарської таємниці.

Важлива ситуація на яку варто звернути увагу -це розроблення адміністративно-правових механізмів, за яких розголошення медичної інформації у робочих цілях не буде правопорушенням і мінімізуватиме подальше зовнішнє вільне розповсюдження інформації про пацієнта.

Серед таких підстав можна назвати наступні:

- розголошення лікарської таємниці з метою професійних консультацій;

- розголошення лікарської таємниці з метою проведення наукових досліджень;

- розголошення лікарської таємниці з метою експертизи якості медичної допомоги та навчального процесу;

- розголошення лікарської таємниці у випадку, коли у лікаря немає іншої можливості попередити спричинення шкоди самому пацієнту або його оточенню;

- розголошення лікарської таємниці за рішенням суду.

Цікавим у даному питані є досвід Великої Британії. Генеральна медична рада Великої Британії у 1991 р. переглянула і підготувала доповнення до керівних документів із професійної поведінки, в яких зазначено: «Лікарі зобов’язані не розкривати жодної інформації про особу, яку вони отримали у процесі своєї професійної діяльності прямо чи побічно від пацієнта. Смерть пацієнта не позбавляє лікаря обов’язків зберігати конфіденційність». Ця ж рада визначила список винятків із загального правила. Серед них наступні:

- згода хворого на розголошення інформації;

- обов’язок розкриття на суді;

- інформація про особливо небезпечні інфекції;

- інформація про побічні дії ліків, аборти, пологи, смерть, нещасні випадки на роботі;

- розголошення відомостей родичам на користь пацієнта;

- розголошення в суспільних інтересах;

- надання інформації іншим медичним працівникам задля лікування хворого;

- для наукових цілей і процесу навчання;

- органам охорони здоров’я.

З позицій запозичення передового іноземного досвіду виникають стосовно трьох пунктів:

- розголошення відомостей родичам на користь пацієнта;

- розголошення в суспільних інтересах;

органам охорони здоров’я.

У першому випадку слід вказати, що не завжди пацієнти підтримують гарні позитивні стосунки з родичами. Також не зовсім зрозуміло, що означає термін «на користь пацієнта». Хто визначає таку користь і на якій підставі? Поняття «на користь пацієнта» є доволі суб’єктивним. Вважаю, що пацієнт сам може визначити, що для нього є кращим, а у випадку коли у нього недостатньо знань стосовно медицини для прийняття остаточно рішення про згоду на медичне втручання, він має право звернутися до лікаря, навіть делегувати йому право стосовно обрання варіанта лікування. Має право, але не зобов’язаний.

Розголошення в суспільних інтересах теж не може бути абсолютною обставиною, на яку необхідно звернути особливу увагу. Абсолютизація прав, свобод і законних інтересів особи порівняно з інтересами суспільства та держави теж не завжди є оптимальною. Але і інший ухил-повний пріоритет інтересів суспільства над інтересами окремо взятого індивіда теж не може сприйматися як ідеал. Має бути або певна конкретизація в юридичному документі, або делегування такого права на вирішення певної спірної ситуації певному органу.

Цікавим є досвід Російської Федерації. У контексті правомірності розголошення лікарської таємниці це обумовлено великою кількістю причин, основними з яких можуть уважатися:

- спільна історія, яка проявляється, зокрема, у спільній історії медицини;

- схоже домінування державою над людиною, що мало місце і у сфері медичної діяльності;

- єдине медичне законодавство у більшій частині XX століття.

Частина 4 ст.61 Основ законодавства РФ про охорону здоров’я громадян передбачає можливість надання відомостей, що становлять лікарську таємницю, без згоди громадяна або його законного представника у таких випадках:

- для обстеження і лікування громадянина, нездатного через свій стан виразити свою волю;

- за загрози розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь і ушкоджень;

- за запитом органів дізнання, прокурора і суду у зв’язку з проведенням розслідування або судовим розглядом;

- у разі надання допомоги неповнолітньому віком до 15 років для інформування його батьків або законних представників;

- за наявності підстав, що дозволяють уважати, що шкоду здоров’ю громадянина спричинено у результаті протиправних дій.

Варто підтримати правильність позиції стосовно можливості розголошення лікарської таємниці у випадках загрози розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь і ушкоджень, а також за запитом органів дізнання, прокурора і суду у зв’язку з проведенням розслідування або судовим розглядом. Обставина, на яку варто звернути увагу - це необхідність, у плані запозичення українськими законодавцями, чіткого визначення формальних підстав (на підставі офіційного запиту, підписаного визначеною посадовою особою, з обов’язковим зазначенням причин необхідності отримання такої інформації).

Вирішуючи питання щодо винятків із загального принципу загального принципу збереження лікарської таємниці, варто почати з визначення. Під правомірним розголошенням медичної інформації необхідно розуміти право суб’єкта збереження лікарської таємниці розголошувати конфіденційну медичну інформацію без узгодження з особою, якої вказана інформація торкається. Ці винятки мають міститися лише в законах та їх сутність має базуватися на переважанні загальносуспільних інтересів над приватними і на можливому використанні інституту крайньої необхідності.

Переходячи до українського законодавства стосовно винятків із обов’язкового дотримання лікарської таємниці, варто сказати, що, на жаль, чинне законодавство не містить систематизованого переліку випадків, коли розголошення лікарської таємниці не є порушенням норм права.

І.Я.Сенюта проаналізувавши чинне законодавства України зазначає, що можна визначити випадки, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників, а саме:

- в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч.2 ст.32 Конституції України);

- в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей,для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч.3.ст.34 Конституції України);

- при медичному обстеженні осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з метою інформування лише майбутнього подружжя про стан здоров’я кожного з них, із забороною надання відомостей щодо їх сімейного та особистого життя ( ст..30 Сімейного кодексу України);

- в особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта чи коли пацієнт перебуває у непритомному стані, інформують членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого (ч.3 ст.39 Основ законодавства України про охорону здоров’я) [149, c. 196].

Всі випадки,що стосуються правомірного розголошення лікарської таємниці можна класифікувати так:

- випадки,що передбачені медичним законодавством;

- випадки передбачені цивільним і сімейним законодавством;

- випадки передбачені законодавством про захист населення;

- випадки передбачені законодавством про правоохоронну діяльність.

До першої групи винятків правомірного розголошення лікарської таємниці слід віднести:

- випадки, що стосуються організації та надання психіатричної допомоги;

- випадки, що стосуються забезпечення санітарно-епідемічного добробуту населення за загрози поширення масових інфекційних захворювань, отруєнь та уражень;

- випадки, що торкаються обстеження та лікування особи, не здатної внаслідок свого стану виявити свою волю.

До другої групи випадків правомірного розголошення лікарської таємниці можна віднести:

- випадки, що торкаються надання медичної допомоги неповнолітньому віком до 15 років та особі, що визнана законом недієздатною;

- випадки, що торкаються медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з метою інформування лише майбутнього подружжя про стан здоров’я кожного з них, із забороною надання відомостей щодо їхнього сімейного та особистого життя.

До третьої групи належать:

- випадки щодо проведення медичного огляду хворих на небезпечні для оточення інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухилялися від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій з метою захисту населення;

- випадки щодо організаційно-медичних заходів у разі вивільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої системи, з метою інформування про це орган охорони здоров’я за обраним звільненим місцем проживання;

- випадки щодо виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, з метою повідомлення батьків або інших законних представників зазначених осіб.

До четвертої групи випадків правомірного розголошення лікарської таємниці можна віднести:

- випадки щодо наявності підстав вважати, що шкоду здоров’ю громадянина спричинено внаслідок протиправних дій;

- щодо запиту органів дізнання і слідства, прокурора і суду у зв’язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом.

Аналіз законодавства України дає змогу визначити випадки, коли медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників.

Серед таких випадків можна назвати:

- у разі розголошення конфіденційної медичної інформації в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч.2 ст.32 Конституції України) [71].

- в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч.3 ст.34 Конституції України) [71].

- при медичному обстеженні наречених, які зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я (ст.30 Сімейного кодексу України);

- у випадку надання медичної допомоги неповнолітньому та особі, що визнана недієздатною у встановленому законом порядку, з метою інформування її батьків (усиновлювачів) чи інших законних представників (ч.2 ст.39,ч.1 ст.43 Основ законодавства України про охорону здоров’я);

- при організації надання особі, що страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги ( ч.4 ст.6 Закону України «Про психіатричну допомогу»);

- при провадженні дізнання, досудового слідства чи судового розгляду у зв’язку з письмовим запитом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду ( ч.4 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу», ч.2 ст.8 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», ч.5 ст.14 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними»);

- при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку, з метою усунення підприємствами, установами й організаціями, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я (ч.2 ст.26 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»);

- у випадку надзвичайних подій і ситуацій, що становлять загрозу здоров’ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю, з метою інформування органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби ( ч.2 ст. 26 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб», п.6 ч.1 ст.7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення»);

- у разі звільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої системи з метою інформування про це орган охорони здоров’я за обраним звільненим місцем проживання ( ч.2 ст.17 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»);

- у разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, з метою повідомлення про це батьків або інших законних представників зазначених осіб (ч.2 ст.8 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»);

- при зверненні потерпілого від нещасного випадку без направлення підприємства повідомляється підприємство, де працює потерпілий, робочий орган виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства, де працює потерпілий, або за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, а в разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) також установа (заклад) державної санітарно-епідеміологічної служби, які обслуговують підприємство, де працює потерпілий, або така установа за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно (п.9 Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві»);

- у разі звернення або доставлення потерпілих внаслідок нещасних випадків як із смертельним наслідком, пов’язаним із заподіянням тілесних ушкоджень іншою особою, так і нещасних випадків, що сталися внаслідок контакту із зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами або під час дорожньо-транспортної пригоди, з метою повідомлення органів внутрішніх справ, а у випадках летальних наслідків-органів прокуратури (п.6 «Порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру», затверджений Постановою Кабінету Міністрів України.