1.3.Нормативно-правове регулювання інституту збереження лікарської таємниці в Україні

Необхідно виокремити чотири рівні нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні:

а) міжнародні нормативно-правові акти;

б) Конституція України;

в) закони України;

г) підзаконні нормативно-правові акти.

Говорячи про міжнародні нормативно-правові акти, слід зазначити, що Україна, стала на шлях демократичних перетворень, здійснивши низку позитивних кроків, зокрема і через визнання пріоритету міжнародних нормативно-правових актів над положеннями національного законодавства. Проявом цього можна вважати появу Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з захисту прав людини» від 23 лютого 2006 р., де рішення Європейського Суду з прав людини визнано джерелом права в Україні: «Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». Це свідчить про намагання в нашій державі забезпечити для громадян високі європейські стандарти життя, забезпечити гідний захист прав та свобод.

Серед міжнародних документів, які становлять нормативно-правову базу інституту лікарської таємниці, можна назвати:

- Загальна декларація прав людини;

- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права;

- Міжнародний кодекс медичної етики;

- Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі;

- Лісабонська декларація про права пацієнта;

- Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології і медицини;

- Принципи захисту психічних хворих і покращення психіатричної допомоги.

Загальна декларація прав людини була прийнята 10 грудня 1948 року. У статті 12 зазначено, що «ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь та репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань» [46].

Не випадковою є дата прийняття Загальної декларації прав людини. Декларація була прямим наслідком досвіду Другої світової війни і вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина. Одразу після Другої світової війни дипломати, політики, населення в цілому хотіли попередити таку війну у майбутньому, що означало попередити причини і наслідки. Одним із засобів такого попередження стала необхідність прийняття документа, котрий в свої основі містив би повагу до людину, її прав, свобод, а також законних інтересів. Зазначена стаття безпосередньо стосується лікарської таємниці, а також медичної конфіденційної інформації, оскільки торкається особистого життя людини.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року і набрав чинності 23 березня 1976 року. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права — основоположний міжнародно-правовий документ у галузі міжнародного захисту громадянських (особистих) і політичних прав та свобод людини. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права вказує на те, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання і його особисте і сімейне життя. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права був ратифікований Українською РСР у 1973 році. У статті 17 вказується, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його життя або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань.

Міжнародний кодекс медичної етики, був прийнятий Всесвітньою медичною асамблеєю в 1949 р., і має стосунок до лікарської таємниці через те, що в його тексті зазначено, що лікар має поважати права пацієнта, колег, іншого медичного персоналу, зберігати конфіденційність стосовно пацієнта, навіть після його смерті.

Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі була прийнята в березні 1994 року в Амстердамі. Дана декларація звертає увагу на питання засобів, спрямованих на забезпечення декларованих прав пацієнтів. Значне місце в Декларації відведено забезпеченню права пацієнта на збереження в таємниці відомостей, що торкаються його здоров’я, особистого життя. Адже ці відомості є конфіденційними. Декларація містить розділ «Конфіденційність і приватність», в якому містяться наступні положення:

- вся інформація про стан здоров’я пацієнта, діагноз, прогноз і лікування його захворювання, а також будь-яка інша інформація особистого характеру повинна зберігатися в секреті, навіть після смерті пацієнта;

- конфіденційну інформацію можна розкрити тільки тоді, коли на це є ясно виражена згода пацієнта або цього вимагає закон;

- пацієнти мають право доступу до історії хвороби, а так само до всіх матеріалів, що мають стосунок до діагнозу та лікування. Пацієнт має право отримати копії цих матеріалів [110, c.327].

Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини, яку більш поширено називають Конвенцією про права людини та біомедицину, була прийнята в 1997 р., та стала свідченням розвитку нового напряму на межі права та медицини-біоетики. В тексті Конвенції зазначено: «Кожна особа має право на повагу до її особистого життя стосовно інформації про її здоров’я. Кожна особа має право на ознайомлення із будь-якою зібраною про її здоров’я інформацією».

Другий рівень нормативно-правового забезпечення інституту лікарської таємниці становить конституція України.

Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України. У статті 32 зазначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожен громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Закріплення в Конституції статті, присвяченої недопустимості втручання в особисте життя, котра має безпосередній стосунок до лікарської таємниці, суттєво піднімає значущість медичної інформації та необхідності забезпечення її конфіденційності.

Те, що відомості, що становлять лікарську таємницю перебувають під конституційно-правовим захистом свідчить про:

- про високу значимість для всього суспільства збереження у таємниці інформації, що стосується взаємин з медичною сферою кожної людини;

- про необхідність і обґрунтованість вивчення проблем лікарської таємниці.

Третій рівень нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні становлять закони України.

Основи законодавства України про охорону здоров’я - системоутворюючий документ у галузі медичного законодавства. Сама назва є свідченням більше об’ємної його характеристики, порівняно із звичайними законами.

В статті 40 цього правового акта «лікарська таємниця» зазначено, що медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. У випадках використання інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, зокрема у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта. Ця стаття в цілому відображає сутність конфіденційної медичної інформації, а також характеризується наступними рисами:

- відсутність фіксації на медичних працівниках як виняткових суб’єктах збереження лікарської таємниці;

- виокремлення професійних і службових обов’язків осіб, які отримали медичну інформацію, що підвищує гарантії пацієнтів на збереження лікарської таємниці;

- спроба виокремити перелік об’єктів лікарської таємниці (медичне обстеження, хвороба, огляд та результати огляду, інтимна і сімейна сторони життя громадянина).

Водночас існують і недоліки у формулюванні цієї статті. До них належать наступні:

- описовий характер даної статті;

- відсутність як у базових положеннях Основ законодавства, так і у самій статті визначення поняття «лікарська таємниця»;

- термін «медичні працівники та інші особи» не можна вважати юридично коректним, оскільки він має невизначений характер.

І.Я.Сенюта не вважає оптимальним зміст статті 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Він вказує, що наведений у цій статті перелік відомостей, що становлять лікарську таємницю неповний. З норми не випливає, як бути з інформацією, одержаною у процесі лікування чи профілактики, оскільки йдеться лише про медичне обстеження, огляд і їх результати [149, c.195].

У квітні 2007 року Верховною Радою України було прийнято зміни, відповідно до яких з’явилася ст.39-1 Основ законодавства про охорону здоров’я -«Право на таємницю про стан здоров’я», зміст якої полягає в наступному: «Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта».

Доречно було б вдосконалити Основи законодавства України про охорону здоров’я шляхом введенням в ст.3 визначення лікарської таємниці.

З-поміж інших законів, положення яких присвячені забезпеченню інституту лікарської таємниці, слід вказати:

а) Закон України «Про інформацію»;

б) Цивільний кодекс України;

в) Сімейний кодекс України;

г) Кримінальний кодекс України.

Закон України «Про інформацію» важливий в контексті розгляду інституту лікарської таємниці. Цей закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення, зберігання інформації, а також закріплює право особи на інформацію у всіх сферах суспільного і державного життя України. Також визначає систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації, забезпечує її охорону.

В ст. 11 Закону України «Про інформацію» зазначено, що «інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, забрані державними органами влади та органами місцевого самоврядування [202].

Аналізуючи положення цього закону, можна зробити наступні узагальнення:

- інформації, що є об’єктом лікарської таємниці, регулюється Законом України «Про інформацію»;

- історія хвороби, амбулаторна карта, медична довідка та інші медичні документи належать до джерел документованої інформації про особу;

- кожна особа має право на ознайомлення з медичною інформацією, зібраною про неї;

- забороняється збирання медичних відомостей про особу без її попередньої згоди.

Цивільне законодавство є важливим чинником розвитку та врегулювання майнових і особистих прав особи. Стаття 286 Цивільного кодексу України засвідчує, що фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення по медичну допомогу, діагноз, а також відомості, одержані в результаті її медичного обстеження. Забороняється вимагати і подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи. Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної в частині першій цієї статті, яка стала відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або інших джерел [169].

Кримінальний кодекс України у розділі II «Злочини проти життя та здоров’я особи» містить дві статті, що безпосередньо стосуються нормативно-правового регулювання лікарської таємниці. Це статті 132 та 145 Кримінального кодексу України. Перша з них має назву «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду та виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» і засвідчує, що розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіцити людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків є злочином і карається відповідним чином. Стаття 145 Кримінального кодексу України - «Незаконне розголошення лікарської таємниці» передбачає кримінальну відповідальність за умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки [202, c.180].

Факт криміналізації незаконного розголошення лікарської таємниці є позитивним аспектом. Адже юридична практика наводить безліч прикладів того, що порушення конфіденційності такого роду інформації, розголошення лікарської таємниці завдає шкоди правам та інтересам пацієнта.

Важливим є питання відповідальності медичних працівників за розголошення інформації, що становить собою лікарську таємницю.

Залежно від суспільної небезпеки правопорушення та його наслідків мова може йти про кримінальну або цивільно-правову відповідальність. Я вважаю, що криміналізація такого виду діяння як розголошення лікарської таємниці, сприяє покращенню діяльності медичних установ, а також підвищує відповідальність лікаря.

Також питання лікарської таємниці частково регулюються Сімейним кодексом України. Сімейний кодекс України був прийняти 2002 року. Він визначає засади шлюбу, особисті немайнові і майнові права подружжя, обов’язки батьків і дітей, усиновлювачів і усиновлених, інших членів сім’ї та родичів, підстави виникнення прав і обов’язків. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добровільності та розумності. Сімейне законодавство та інститут лікарської таємниці є пов’язаними, оскільки мова йде про наявність суттєвої важливості стану здоров’я осіб, котрі вступають до шлюбу, бо це пов’язано з гармонійним сімейним життям, забезпеченням оптимальної життєдіяльності, продовженням роду.

У ст. 30 Сімейного кодексу України визначено взаємну обізнаність наречених про стан здоров’я. В даній нормі закріплено обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. У цій нормі закріплено обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я, вказано на гарантії з боку держави щодо створення умов для обстеження наречених, а також передбачено, що результати такого обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. Медичне обстеження осіб, що подали заяву про реєстрацію шлюбу проводиться тільки за їхнім бажанням. Сама процедура медичного огляду врегульована на рівні підзаконного нормативно-правового акту-постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку здійснення добровільного медичного обстеження наречених» від 16 листопада 2002 року. Цей порядок визначає механізм організації добровільного медичного обстеження наречених, з метою визначення стану їхнього здоров’я для профілактики захворювань, небезпечних для подружжя та їхніх майбутніх дітей.

Стосовно нормативно-правового регулювання інституту лікарської таємниці необхідно зупинитися на Рішенні Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 р. у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа Устименка).

Підставою для розгляду справи стала наявність неоднозначного застосування зазначених норм Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про прокуратуру» судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційних прав і свобод громадянина України.

З документів, що їх надіслав до Конституційного Суду К.Г.Устименко, випливає, що 1988-1990 роках за клопотанням адміністрації Дніпровського залізничного технікуму він перебував на консультативному психіатричному обліку Дніпропетровського міського психоневрологічного диспансеру. Заявник, якому про цей факт стало відомо у липні 1990 р., вважає, що це обмежувало можливості його працевлаштування та завдало йому моральних і матеріальних збитків. З метою їх відшкодування він звернувся у цивільно-процесуальному порядку до головного лікаря диспансеру з вимогою надання інформації з питань:

- ким, коли та на яких підставах його було поставлено на облік;

- кому видавалися довідки про його перебування на такому обліку;

- ким, коли та на яких підставах його було знято з обліку;

- чи законними є дії психіатра;

- хто несе відповідальність за заподіяні йому матеріальні збитки.

Ситуація в яку потрапив К.Г.Устименко безпосередньо пов’язана з лікарською таємницею. Важливим питанням у цій справі було питання стосовно можливості самої людини знати сутність медичної інформації, яка торкається власне її особи. Тобто, виокремлюються дві сторони медичної конфіденційної інформації:

- інформація про пацієнта (тобто формально лікарська таємниця);

- інформація про пацієнта.

Конституційний Суд встановив, що правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці-інформації про пацієнта, на відміну від медичної інформації - інформації для пацієнта, встановлюються ст.40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та ч.3 ст.46 Закону України «Про інформацію».

Конституційний Суд встановив, що аналіз правозастосовної практики, матеріалів конституційного звернення дає підстави констатувати наявність у нормативно-правовій базі в частині інформаційних правовідносин нечітко визначених, колізійних положень і прогалин, а це негативно впливає на забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Результатом звернення К.Г.Устименка стало таке рішення. Суд вирішив ч.4.ст.23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширенні конфіденційної інформації про особу без попередньої згоди, крім випадків визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав і свобод людини. До конфіденційної інформації належать такі відомості про особу: освіта, сімейний та майновий стан, стан здоров’я, дата та місце народження та інші персональні дані.

Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом сім’ї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім’ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості та з якою метою збираються, а також з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її достовірність, правильність, правдивість, повноту.

Отже,підсумовуючи,необхідно зазначити, що вся нормативно-правова база, що регулює інститут лікарської таємниці може бути представлена як система та поділена на наступні рівні:

- міжнародні нормативно правові акти;

- Конституція України;

- закони України;

- підзаконні нормативно-парвові акти.

Розділ 2.

Механізм адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні