Розділ 4 галицькі русофіли

4.1. Ідея «всеруськості»

«Яко русини маємо свій осібний рід, звичай, мову і віру. Все те осталось нам по предках святих завітним спадком. Все те любимо ми таким жаром, що готові пожертвувати за кожне останню каплю крові з-під серця»¹⁷⁵. Із такої виразно консервативної заяви розпочинається перший номер газети «Слово», що виходила протягом 1861-1887 рр. та вважалася рупором москвофілів, або ж русофілів, або ж старорусинів. Ці три терміни використовуються дослідниками при вивченні ідентичності галицьких українців другої половини ХІХ-першої третини ХХ ст., що виникла на основі ідеї «всеруськості».

В українській історіографії найбільш поширеним ще з ХІХ ст. було вживання терміну «москвофільство» і ця тенденція існує й дотепер¹⁷⁶. Поступово також набирає популярності термін «русофільство» як результат глибшого дослідження ідей та стадій розвитку цієї течії саме як консервативної. Даного варіанту означення дотримується, наприклад, Олексій Сухий¹⁷⁷. Важливу роль відіграють публікації німецької дослідниці Анни Вероніки Вендланд, яка у своїх працях обґрунтовує необхідність вживання саме терміну «русофільство» (зазначаючи, що й він не є досконалим), за винятком вивчення групи «новокурсників» Дмитра Маркова, що організаційно оформилась лише у 1909 р. і щодо якої впевнено можна вживати означення «москвофільство»¹⁷⁸. Комплексний підхід до проблеми дефініції представлено Оленою Аркушою та Мар’яном Мудрим. На їх думку, найоптимальнішою у даній термінологічній дискусії буде ієрархія понять, в основу яких покладено якісні характеристики: старорусини – коли йдеться про означення певної генерації українських галицьких діячів, яку відрізняв від народовців специфічний традиціоналістський світогляд; русофіли – для підкреслення панруських настроїв серед більшої частини представників цієї генерації; москвофіли – для означення групи осіб старорусинського кола, які орієнтувалися не на панруський простір, а власне на Росію, чітко бачили різницю між Україною та Росією, але заперечували її¹⁷⁹. У цьому дослідженні вживатиметься термін «русофільство», як такий, що найбільшою мірою тематично та хронологічно відображає ті консервативні світоглядні елементи, що базувались на ідеї «всеруськості». Термін «москвофільство» вживатиметься, згідно концепції М. Мудрого та О. Аркуші, лише на означення групи «новокурсників».

Дискусії щодо дефініції русофільського руху є яскравою демонстрацією тієї невизначеності та суперечливості, що супроводжували цю течію протягом її існування та згодом. Окрім термінології, серед дослідників немає згоди ні щодо часу виникнення русофільства, ні щодо трактування різних аспектів цієї ідентичності, таких як питання мови, історії, лояльності та самоідентифікації.

Звичним є датування появи русофільського руху 8 серпня 1866 р. у зв’язку із публікацією «Словом» статті «Погляд в будучность», імовірно авторства Івана Наумовича. Найбільш цитованими фрагментами допису є «Русь Галицка, Угорска, Кіевска, Московска, Тобольска и пр. подъ виглядомъ етнографіческимъ, историческимъ, лексикальнимъ, літературнимъ, обрадовымъ есть одна и таяже сама Русь» та «Мы не Рутены зь 1848 року, мы настоящіи русскіи»¹⁸⁰. Неоднозначність змісту, який І. Наумович вкладав у ці рядки буде розглянуто дещо згодом, наразі цей допис є знаковим як імовірний часовий рубіж утвердження русофільства.

Обґрунтованішою виглядає дата 1848 року, тобто періоду «Весни народів», з подій якої, насамперед існування Головної руської ради, виводили своє коріння як русофільські, так і народовські діячі. Як доказ цієї гіпотези можна навести свідчення Василя Подолинського, який у брошурі «Слово перестороги», написаній у 1848 р., виділяє в українському русі періоду «Весни народів» чотири політичні течії: чисто руську, польсько-руську, австрійсько-руську та російсько-руську¹⁸¹. На думку О. Середи, до галицько-руських діячів 1848 р. належали й ті, що на етнічному чи конфесійному рівні відчували свою окремішність від поляків, але не могли дати чіткої відповіді на запитання: частиною якої ж нації – російської, української чи окремої русинської – є галицькі русини, і ті, що протистояли польському рухові лише з почуття лояльності до монархії Габсбургів¹⁸².

Еволюція вагомої частини діячів Головної Руської Ради від Маніфесту 15 травня 1848, де проголошувалось, що «Ми, Русини Галицкі, належимо до великого руского народу, котрий одним язиком говорит і 15 міліонів виносит, з котрого півтретя міліонна землю Галицку замешкує» до статті «Погляд в будучность» від 8 серпня 1866 р. демонструє ті причини, що призвели до завершення формування русофільської течії та зайняття нею панівних позицій в українському національному русі у Галичині.

Ця еволюція мала як зовнішні, так і внутрішні причини, що тісно між собою переплітались. Протягом 1850-1860-х років внаслідок наростаючої внутрішньої кризи та зовнішньополітичних невдач Австрійської імперії Відень змушений був шукати нових союзників і знайшов одного із них у польській еліті, котра у цей же час переорієнтовується із антигабсбурзьких на роялістські позиції. Ціною співпраці поляків для імперського центру стало де-факто, а з 1861 р. і де-юре, перетворення Галичина на польську автономію. Для русофільства, головною живильною силою котрого була саме сепарація від польськості, такий розвиток подій означав розчарування у власній політиці лояльності щодо Габсбургів і пошук нової точки опори, якою стала Росія.

Очевидно, що русофільський рух не зміг би утримувати значну популярність аж до початку ХХ ст., спираючись виключно на зовнішні обставини. Ключовими стали внутрішні особливості, що брали своє коріння з різних політичних традицій галицьких українців¹⁸³. Першою із них була уже згадана антипольська спрямованість. Для багатьох представників української інтелігенції у Галичині у період з 1848 по 1866 р. для власного самоусвідомлення було достатньо того, що вони: по-перше – русини, тобто не поляки; по-друге – лояльні піддані цісаря й Австрії¹⁸⁴. Іншою особливістю був суб’єктивний фактор, що випливав із специфічного «аристократизму» галицької інтелігенції¹⁸⁵. Цей аристократизм спирався перш за все на досягнення етнографії і зумовлював створення русофілами таких конструкцій національного розвитку, які спиралися на «історичний» (державницький, династичний) принцип¹⁸⁶, що є властиво для консервативної традиції.

До зовнішніх чинників зміцнення русофільства у цей період також можна віднести роль російської армії у придушенні угорського повстання 1848-1849 рр., коли, як писав Михайло Павлик, «як на лихо львівським русинам... від переходу москалів загальна запала в голову думка, що ті говорять одною мовою з русинами, а то й чинять один народ»¹⁸⁷. Той факт, що царські війська виступили як союзник Габсбургів створив також унікальну нагоду галичанам у повній мірі поєднати вірнопідданські почуття між «августійшим цісарем» і могутнім «білим царем»¹⁸⁸.

То що ж становила собою ідея «всеруськості», яка лежала в основі консервативного світогляду русофілів? Консервативний світогляд русофільських діячів полягав у певному діапазоні уявлень – від фактичного визнання окремішності українського (малоросійського) народу до такого ж його фактичного заперечення. Найкраще помітною ширина розбіжностей у межах «всеруської» ідеї проглядається на прикладі публікацій провідного часопису русофілів. Газета «Слово» від часу заснування намагалось бути політичною трибуною усіх галицьких русинів, тому його дописувачі могли стояти на різних ідейних засадах¹⁸⁹. На її сторінках до 1866 р. друкувалися статті як проукраїнського, так і приховано-москвофільського спрямування. Перед 1866 роком «Слово» вживало для самоокреселення нейтральну назву «Русь (Галицька)» і не заперечувало декларації з 1848 року. Цей образ значною мірою співпадав з образом Русі наддніпрянців XVII ст. і не був здатний до артикульованого розмежування з іншою Руссю, Московською, стверджуючи натомість лише розпливчасте відчуття інакшості від поляків і росіян, не сягаючи далі в пошуках само ідентичності¹⁹⁰. Така невизначена самоідентифікація допускала появу як матеріалів на зразок «Погляду в будучность», так і заяв на кшталт «Русини таки мають свою окремішню народність – не поляки, не москалі»¹⁹¹. Суть програми русофілів влучно охарактеризував Теофіл Окуневський: «Москвофіли наші… не мають смілості сказати, що вони москалі, ані що вони не москалі, а так, щоб справа зам’ялася»¹⁹².

Пошук опори галицькими русинами у «Руському світі», втіленням якого переважно виступала Росія, не є випадковим. Він гармонічно вписується у загальну картину початкового етапу національного відродження слов’янських народів у середині ХІХ ст., коли набуло поширення явище слов’янофільства. Воно стало першим проявом національної ідеї, служачи рекомпенсації почуття цивілізаційної молодшості¹⁹³. У випадку Галичини русофільство стало місцевим аналогом балканського іллірізиму та ідеї чесько-словацької єдності.

Все ж, у аморфності та нечіткості світогляду старорусинів був чіткий фундамент, на якому будувалися різні варіації їх ідентичності. Це були ті консервативні складові ідеї «всеруськості», що не піддавались сумніву – церква, мова та історична традиція.

На думку старорусинів, «Славяно-русская Церковь» упродовж віків була берегинею «русской народности» в Галичині, забезпечувала не лише синтез слов’янського і руського елементів, але й консолідувала все руський простір. Галицьких русофілів анітрохи не бентежила приналежність до Греко-католицької, а не Православної церкви, оскільки головним для них був східний обряд¹⁹⁴.

Із церковною сфери значною мірою витікало інше центральне питання ідентичності – мовне. Представники як русофільської, так і народовської, течій погоджувались в тому, що письмова мова галицьких українців не повинна використовувати латиницю. Для прикладу, у 1859 р. спеціальна комісія, куди входили представники різних галицьких ідейних; напрямів (С. Литвинович, М. Куземський, Г. Шашкевич та ін.), категорично відхилила проект латиниці для передачі української мови на письмі авторства чеха Йозефа Їречека. Хоча його проект, що поєднував головний предмет розбрату народовців та русофілів – фонетичну та етимологічну орфографію – був добре продуманий з філологічної точки зору, причина відкидання полягала в іншому. Мотивація членів комісії була єдиною: «Пропаде і дух українського народу, і віра»¹⁹⁵.

Обстоювання русофілами в мовній дискусії щодо орфографії етимологічного правопису мало виразно консервативне підґрунтя. По-перше, визначальною була роль традиційно консервативної церкви, чиї ієрархи обстоювали дотримання норм словеноруської книжної мови, яка, фактично, була церковнослов’янською мовою, тільки з певною кількістю розмовних елементів та частішими запозиченнями з російської¹⁹⁶. По-друге, не лише духовенство та інтелігенція, а й широкий загал галицького простолюду відчував прихильністю до етимології. Для багатьох етимологічний правопис був насамперед «батьківським заповітом», «дорогоцінним набутком» і ототожнювався із захистом церковного обряду¹⁹⁷, а етимологічний правопис русофілів містив інформацію про історію мови, підкреслював східнослов’янську спільність і перекидав місток до збереженої церковної літератури та культури¹⁹⁸. Доказом ролі традиціоналістського світогляду пересічного галицького русина як основи популярності русофільства упродовж другої половини ХІХ ст. став протест у 1893 р. проти запровадження у шкільництві фонетичного правопису, у якому, за даними секретаря правління «Руської Ради» Лева Павенецького, взяли участь 72 тис. мешканців Галичини¹⁹⁹. Цей факт підтверджує тезу про те, що найчисельніша група старорусинської партії на провінції, далека від панрусизму, солідаризувалась зі лідерами перш за все на ґрунті консерватизму²⁰⁰.

Великий внесок у формування такого аспекту «всеруськості», як історична традиція, зробили русофільські історики, у першу чергу Денис Зубрицький і Антін Петрушевич. Як уже згадувалося, для русофілів у розумінні минулого домінуючим був державницький, пов’язаний із елітами, принцип. Моделлю для них була Slavia orthodoxa, культурна нація Русі, яка покликається на спільну спадщину Київського князівства. Вживане у ті часи означення Галичини як Галицької Русі ясно вказувало тодішнім діячам на цей величний зв’язок. Апеляція до славного минулого Галичини як компоненти Київської Русі містила в собі також консервативне покликання на історичну спадщину українських провідних прошарків (церква, князі, шляхта) – тут русофільські історики були піонерами, саме їхній досвід був пізніше використаний українською «державницькою школою»²⁰¹. Тогочасними галицькими істориками було вироблено концепцію розвитку «руського світу», згідно якої центр давньої Русі перемістився з Києва до Москви разом із політичними та культурними надбаннями Київської держави²⁰². Із цієї концепції випливав інший вагомий момент у тодішніх історичних працях – наголошення на зв’язках Галицької Русі з Москвою. Метою цього було довести існування власної державницької традиції з політичною елітою, що мало спростовувати перевагу «історичної» польської нації²⁰³.

Отож, церковна традиція, у сукупності із мовним консерватизмом та державницько-елітарним підходом до історії складали основу ідеї «всеруськості». Ці складові могли не бути надто чітко артикульованими і створювали широкий діапазон для формування на їх основі різноманітних варіацій русофільської, ідентичності.