3.2. Польська Крайова партія

Виклики, перед якими постала ідея «крайовства» на початку ХХ ст., доконче вимагали від правобережної еліти переносити свою діяльність із культурно-ідейної в політичну площину. Лише таким способом можна було б опиратися загрозливим тенденціям для значною мірою домодерної ідентичності, які уособлювала насамперед польська націонал-демократія.

Час для розгортання політичної активності був більш ніж сприятливим. З початком першої російської революції у 1905 р. відкрились небачені раніше в Імперії можливості для легальної політичної боротьби. Насамперед це стосується виникнення і діяльності нового органу державної влади – Державної думи, яка мала бути скликана згідно Маніфесту від 17 жовтня 1905 р.

Реакція аристократичних родин Правобережжя на такий розвиток подій була неоднозначною, що передає у своїх спогадах Марія-Малгожата Потоцька: «скільки надій пов’язано було з тим першим проголошенням свободи та людських прав у Російській державі! Вірилося ще словам тоді! Яке то було піднесення, багато коментарів, міркувань... але дехто одразу вже не довіряв. Надто побоювалися, з одного боку, збуреного стану умів у краї і, з другого, нехіть влади і бюрократії до реформ, а ще слабкості та неодностайності у вищих сферах. Бо ця конституція була до певної міри вимушеною, а не наданою добровільно – це відчував кожен. Незважаючи на це, поки що загальна радість і піднесення брали гору над іншими почуттями»¹⁴².

Вибори весни 1906 р. показали, що на відміну від значної частини дворянства Царства Польського, яке підтримало ендеків, серед великих землевласників Правобережної України переважали виразники ліберально-консервативного напряму громадсько-політичної думки, як-от: Йосип Потоцький, господар маєтків Антоніни, Шепетівка та ін.; Щасний Понятовський, юрист за фахом, землевласник; Володимир Ґрохольський, власник маєтку Гриців. Вони були обрані у Волинській губернії, адже на Волині було розташовано найбільше магнатських латифундій.

Більшість польських депутатів від Західного краю створили власне Територіальне коло, окреме він ендецького Польського кола. Найтіснішою у І Думі була їх співпраця із представниками польсько-литовського крайовства. Попри це, єдності у поглядах на мету і тактику дій серед не було. Програма Територіального кола передбачала лише вимоги скасування рестрикцій, що уразили місцеве дворянство після Січневого повстання 1863 р., а отже, запровадження земського самоврядування, надання прав костелу. Попри окремішність від Польського кола, деякі представники аристократичних родів Правобережжя виступали за ідеї, багато в чому спільні з націонал-демократією. Так, проти поділу польських депутатів у думі за територіальним принципом виступав Володимир Ґрохольський. Інший депутат з Волинської губернії – Щасний Понятовський був обраний товаришем голови І Думи С. Муромцева. Разом з В. Ґрохольським Понятовський був ініціатором створення на Правобережній Україні конспіративної просвітницької організації “Об’єднання” (“Zrzeszenie”), яка, за висловом Ф. Потоцького, мала відіграти таку саму роль, що й “Союз праці” в Царстві Польському, створений на націонал-демократичній платформі. Щ. Понятовський був також співзасновником газети “Dziennik Kijowski”, видавцем якої був з 1905 р. В. Ґрохольський¹⁴³.

Важливими для подальшої діяльності крайовців як Правобережжя, так і Литви, стали треті вальні збори представників обох кіл Державної Думи та Державної Ради, що відбулися 14 травня 1906 р. Більшість депутатів висловилися проти спілки з кадетами, оскільки останні «надто близько» зійшлися з російськими депутатами-соціалістами. Обговорювалися пропозиції щодо автономії у межах етнічної Литви, причому затвердити «етнографічні кордони автономної Литви» мав плебісцит. Комісія представила на розсуд депутатів обох кіл проект резолюції. Вирішено було не висувати жодних вимог автономії для Царства Польського. У проекті висвітлено було позицію комісії з таких питань: 1) проект литовських автономістів; 2) аграрна реформа (ухвалено примусове відчуження землі і створення «державного фонду»); 3) реорганізація Державної Ради (як національного вищого представницького органу) та 4) впровадження загального голосування. Депутати з Волинської губернії висловилися проти відчуження землі (Щ. Понятовський, Й. Потоцький) та проти загального голосування (Щ. Понятовський)¹⁴⁴.

Розбіжності в часі перших спроб парламентської діяльності крайовців Правобережжя продемонстрували необхідність організаційного оформлення крайового руху в політичній організації. У цьому плані литовські крайовці знову якісно відрізнялись. Їхні представники потрапили до І Державної думи як члени Конституційно-католицької партії Литви та Білорусі, яка об’єднувала ідеологію християнської демократії із засадами крайової ідеології¹⁴⁵. Протягом 1905-1906 років один з лідерів руху Роман Скирмунт активно пропагував створення окремої Крайової партії під лозунгом «Справедливість для усіх»¹⁴⁶. Його виступи свідчили про поширення серед крайовців Литви розуміння необхідності власної політичної організації, яка була створена в червні 1907 р. під назвою Крайової партії Литви і Білої Руси.

Серед крайовців польсько-українських усвідомлення у необхідності інституційного оформлення руху вперше матеріалізувались під час виборів до ІІ Державної думи. Наразі це ще не була власна окрема партія. На основі спільних економічних інтересів польські та російські поміщики Волинської губернії об’єднались у вересні 1906 р. в «Союз землевласників і землеробів». Такі дії не дали позитивного ефекту на виборах і у ІІ Державній думі представників аристократичних родин Правобережжя не було¹⁴⁷.

Новий закон про вибори від 3 червня 1907 року, виданий після розпуску ІІ Державної думи, надавав більшу ніж раніше перевагу заможним верствам. Це врешті мотивувало крайовців Правобережжя до створення власної Крайової партії. Біля її витоків стояла та частина правобережної еліти, що обстоювала консервативні позиції: Роман-Даміан Сангушко, Станіслав Тарновський, Станіслав Грохольський, Йосиф Потоцький, Михайло Тишкевич та ін. На з’їзді землевласників у листопаді 1906 р. було вирішено звернутись до генерал –губернатора за дозволом на проведення з’їзду в Києві¹⁴⁸. Генерал-губернатор В. Сухомлинов задовольнив прохання.

Ідея створення Крайової партії в Україні викликав бурхливу негативну реакцію політичних опонентів крайовців. Газета «Dziennik Kijowski», що симпатизувала ендекам, представляла нову партію як «плід москвофільську інтригу», чорносотенні газети – як польську інтригу. Соціалістична київська газета «Gwiazda» погрожувала смертю тим, хто посмів би стати на чолі партії, насамперед князеві Р. Санґушкові та графові Й. Потоцькому¹⁴⁹. Така реакція і погрози не завадили втіленню проекту Крайової партії.

На з’їзді 27 серпня 1907 р. були представлені як велика (Р. Санґушко, М. Тишкевич, Й. Потоцький), так і середня (Шашкевичі, Казимир Бужинський, Станіслав Прушинський) правобережна шляхта. З’їзд оголосив про створення Польської крайової партії в Київській, Волинській і Подільській губерніях (Polskie stronnictwo krajowe w gubernii kijowskiej, wołyńskiej i podolskiej). На з’їзді обговорено тактику щойно заснованої партії на виборах до ІІІ Державної думи. На наступному з’їзді в листопаді того ж року затверджено проект статуту партії, в якому декларовано легальні засади діяльності, та обрано головою князя Романа-Даміана Санґушка¹⁵⁰.

Статут проголошував мету партії – на ґрунті російської державності, монархічно-конституційних засадах мирне співіснування з іншою частиною населення, згладжування національного та класового антагонізмів. Завданням крайовців було створення належних умов для розвитку економічного, культурного та духовного життя всіх верств польської людності, передусім для досягнення її повної рівноправності. Збереження приватної земельної власності було визнане за головну умову реалізації проголошеної у статуті мети. Задля досягнення мети крайовці, аби уникнути відособлення, проголошували курс на співпрацю та створення передвиборчих угод з іншими польськими політичними партіями, якщо їхні програмні принципи не суперечили засадам крайової партії, а також з не упередженою щодо поляків частиною російського дворянства¹⁵¹.

На відміну від польсько-литовських крайовців, на Правобережній Україні прихильникам цієї ідеології не вдалося заснувати свій періодичний орган. Фактично цю роль виконував петербурзький “Kraj”, співредактор якого брав участь у київському з’їзді. Це значною мірою послабило можливості для пропагування власних ідей, що стало однієї із причин поразки Крайової партії на виборах до ІІІ Державної думи – жоден її представник до законодавчого органу не потрапив.

Не відсутність періодичного органу, проте, була головною причиною поразки. Сама крайова ідеологія, з її специфічною прив’язкою до краю на ґрунті великою мірою домодерних уявлень, на початок ХХ ст. виглядала архаїчно. У цей же час модерна націонал-демократична ідеологія здобувала чимраз більше прихильників навіть серед шляхетської еліти.

Ще одна проблема полягала в самій партії та її діяльності. Точніше, у фактичній відсутності діяльності як такої. Граф Михайло Тишкевич так описує цю проблему: «З грошей, зібраних на першому з’їзді (80 тис. рублів), більша часть пішла на підтримання часопису «Kraj», без ніякого результату для поставлених партією завдань. Обіцяна діяльність самої партії завмерла, деякі її члени тягнули її справді дуже направо»¹⁵².

Проект Крайової партії в Україні з одного боку видавався політично вмотивованим і необхідним наступним кроком у розвитку крайової ідеології, але з іншого виявився «мертвонародженим». Це зумовлювалось популярністю опонентів, насамперед ендеків, слабкою та неефективною діяльності самої Крайової партії. Але головна проблема крилась в ідеології крайовців. Окрім «старомодності», слід звернути увагу на інший аспект: на відміну від крайовців польсько-литовських, програма яких передбачала рівність етнічних інтересів, правобережна еліта в абсолютній своїй більшості ставилася до українського населення з погордою, зумовленою вже згадуваною гордістю за славні діяння і заслуги своїх предків у історії краю. Тому якщо навіть Крайова партія Литви і Білої Руси зазнала поразки на виборах до ІІІ Державної думи, то тим паче не має викликати здивування невдача Польської крайової партії в Київській, Волинській і Подільській губерніях. Банкрутство крайової ідеології в її польсько – українському варіанті поставило правобережну шляхетську аристократію перед необхідністю національного самовизначення у модерних категоріях швидше, ніж Р. Скирмунта, М. Рьомера та інших польсько –литовських крайовців. За одиничними винятками, еліта правобережної аристократії зробила вибір на користь польської ідентичності.