Розділ 2 малоросійство як форма українського консерватизму

2.1. Малоросійська ідентичність

Серед найважливіших засадничих елементів консервативного світогляду завжди ключове місце займав принцип територіалізму. Згідно з ним, ключем до розуміння власної ідентичності є не етнічні чинники, а ідея рідної землі, відчуття спорідненості з нею. Науково-теоретичне підґрунтя територіального патріотизму, як основи формування та існування української нації і держави, заклав у першій чверті ХХ ст. В. Липинський, проте значну роль в світогляді місцевої еліти цей принцип відігравав задовго до зазначеного періоду завдяки функціонуванню малоросійської ідентичності.

Ключовими складовими ідентичності є ототожнення еліти з певною територією, а людей – з єдиною назвою⁶². У випадку малоросійської ідентичності існувала невизначеність стосовно обох пунктів. Щоб зрозуміти усі складнощі кристалізації малоросійської ідентичності необхідно коротко простежити її історію як щодо назви, так і території, яку вона охоплювала в уявленнях людей. Як вказував Микола Костомаров, українці вживали чимало термінів для означення території власного проживання: «Русь», «Мала Русь», «Малоросія», «Мала Росія», «Україна»⁶³.

На думку історика Зенона Когута, витоки малоросійської ідентичності сягають ХІІІ-XIV ст., коли розгорталась боротьба за спадок Київської Русі, насамперед за місце резиденції митрополита⁶⁴. Як наслідок, виникло дві митрополії – на Суздальській землі (з центром у Владімірі, а згодом Москві) та на території Галицько-Волинської держави з резиденцією у Галичі. Для розрізнення двох митрополитів було запроваджено терміни «Велика Русь» і «Мала Русь»⁶⁵. Щодо походження цих назв існують різні думки: від простого пояснення кількості єпархій до пригадування давньогрецького звичаю називати свою землю «Малою», а колонізовані території – «великими землями»⁶⁶.

На межі XVIII-ХІХ ст. висувались версії, згідно яких витоки топоніма «Мала Русь» пов’язані з литовсько-польською добою (Г. Міллер, П. Симоновський, Я. Маркович) або часами Богдана Хмельницького та Переяславської ради (Шафонський, М. Берлинський, Г. Успенський)⁶⁷. Останньої точки зору дотримувався і анонімний автор «Історії Русів»⁶⁸. Постійне місце у офіційній термінології «Мала Русь» здобуває саме з часів Хмельниччини. Зокрема, після Переяславської ради цар змінив свій титул з «Цар всея Руси» на «Цар Великой и Малой России»⁶⁹. Важливо усвідомлювати, що у другій половині XVII-на початку XVIII ст. назва «Мала Росія» (Малоросія) конкурувала із іншими топонімами. Добрим прикладом вживання різних назв є літопис Самійла Величка, де автор паралельно вживав назви «Україна козацької Русі», «Козацька Україна», «Малоросійська Україна», «Мала Росія» та «Військо Запорозьке». У розумінні Величка термін «малоросійський» позначає православні, вільні від унії, козацькі території на обох берегах Дніпра⁷⁰.

У XVIII ст., після вікового застосування у царському титулі та офіційних документах, термін «Малоросія» поступово витісняє інші і його приймає українське суспільство, насамперед еліта. Тоді вперше чітко окреслились територіальні межі «Малої Росії»: цією назвою послуговувались лише щодо Лівобережжя – спадкоємиці держави Богдана Хмельницького. Еліта вважала Малу Русь своєю батьківщиною, особливим краєм, який кожен з них повинен був любити та захищати. Таким чином вперше українською елітою було дано назву конкретному народу, землям та політичній структурі⁷¹. Поняття про територію та історію, сформовані у XVIII столітті, не залишались сталими, а еволюціонували протягом ХІХ-початку ХХ ст.

Протягом ХІХ ст. уявлення про територію Малоросії ґрунтувались на двох підходах: історичному та територіальному. Згідно першого із них, Малоросія мала відносно стабільне ядро – область обох берегів Дніпра, що асоціювалась із козацькою державою Богдана Хмельницького. До цього ядра тогочасні дослідники додавали ті чи інші території. Для більшості тогочасних істориків Малоросією були землі, що почергово перебували у складі Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, а завдяки Богданові Хмельницькому у середині XVII ст. перейшли під протекторат Московської держави⁷². Можна натрапити і на ширше уявлення про територію Малоросії. Так, російський історик О. Мусін-Пушкін визначав її кордони верхів’ями Оки та Дінця на сході, річкою Горинню на заході, Херсонесом на півдні та річкою Угрою на півночі. Професор Московського університету Харитон Чеботарьов залучав ще й Слобожанщину, Новоросію, частину Білгородської губернії⁷³. Найширшим було трактування автора «Історії Русів», який відносив до «Малої Русі» не лише Ліво- та Правобережжя, а й південну та західну частину сучасної України і навіть деякі території Білорусі⁷⁴.

Щодо використання територіального принципу для визначення меж Малоросії, то певна усталеність з’являється 1796 року після утворення Малоросійської губернії, до якої увійшли Полтавщина та Чернігівщина⁷⁵ (з 1802 року – окремі губернії). При територіальному підході межі Малоросії були значно стабільнішими ніж при історичному: протягом 1796-1802 років вони окреслювались територією Малоросійської губернії, у 1802-1835 кордонами її наступниць – Чернігівської та Полтавської губерній. Останнім штрихом стало утворення з цих двох губерній Малоросійського генерал-губернаторства з додаванням третьої, Харківської губернії. Таким чином територія Слобожанщини в офіційному дискурсі також було визнана частиною Малоросії.

Одним із «стовпів» малоросійської ідентичності XVIII-початку ХІХ ст. була ідея місцевих «прав і вольностей». Вона ґрунтувалась на тій концепції, що малоросіяни згідно Переяславської ради та подальших козацько-московських договорів вступали з царем у договірні відносини, зберігаючи власні особливі права, які були сумішшю суперечливих соціально-економічних, політичних та релігійних елементів⁷⁶. Уявлення про ці «вольності» та обов’язок царя їх зберігати були дуже важливими, оскільки демонстрували, що тогочасні носії малоросійської ідентичності зовсім не були категорично лоялістським типом. У випадку обмеження цих прав, малоросійські дворяни могли цілком обґрунтовано (з їхньої точки зору) виступити проти царя як порушника давніх домовленостей⁷⁷. Яскравим прикладом можна вважати виступ Івана Мазепи проти Петра І, який не в останню чергу розумівся гетьманом як пошук нового захисника «козацьких прав і вольностей» взамін попередньому, що відмовився захищати Гетьманщину від ворога. Берлінська місія Василя Капніста, який звертався до пруського короля із проханням звільнити Малоросію від московського деспотизму, фактично завершила кристалізацію малоросійської свідомості. Поява історичних знань у формі козацьких літописів посилила малоросійський патріотизм історичною свідомістю. У сукупності із висловленням політичної лояльності до Малої Русі, її конституційних і державних привілеїв, ототожнення народу і території його проживання з назвою «Мала Русь» свідчило про певні риси домодерного національного будівництва⁷⁸.

Творення та зміцнення на місці Московського царства Російської імперії з її подальшою централізацією вело до неминучого конфлікту з концепцією «малоросійських прав і вольностей» та автономією Гетьманщини загалом. Як наслідок, за правління Катерини ІІ автономні інституції скасовано, селян закріпачено, а українську козацьку еліту інкорпоровано до складу російського дворянства. Кінець малої Росії як самостійної політичної та адміністративної одиниці позбавив еліту надважливих символів окремої малоросійської свідомості⁷⁹.

Українська еліта поступово ввійшла до імперського культурного та політичного простору. У культурній сфері цей перехід не був складним, оскільки більшість представників української шляхти навчались грамоти за слов’янським Псалтирем та іншими книгами Святого Письма. Тому перехід від староукраїнської до староросійської був практично непомітним завдяки спільному слов’янському кореню двох книжних мов створював ілюзію тотожності⁸⁰. Хоча розмовна українська і вживалась у «низьких» жанрах літератури (згодом започаткувавши нову українську літературу), для тогочасної еліти неможливо було уявити народну мову як засіб високої культури. Окрім цього, Андреас Каппелер зазначає, що входженням до російської спільноти, сприйняттям її культури, представники козацької еліти намагались подолати комплекс неповноцінності, пов’язаний із побутуючим в імперії образом українців як неосвіченого, неповноцінного селянського народу⁸¹. У політичній сфері ключовим моментом стало надання більшості представників еліти колишньої козацької держави статусу і прав російського дворянства. Таким чином перед українською елітою постала перспектива значного кар’єрного зростання аж посідання високих посад у Петербурзі. Це дозволило спокійніше сприйняти втрату колишніх малоросійських «вольностей».

На основі вищенаведених чинників сформувались дві світоглядні позиції, які З. Когут називає «асиміляторською» та «традиціоналістською»⁸².

У своїй оцінці спадщини Гетьманщини «асимілятори» дотримувалися думки, що майбутнє колишньої козацької держави пов’язано з долею імперії в цілому. Вони розглядали цю імперію як власну країну, до розбудови якої, починаючи з Феофана Прокоповича, зробили значний внесок, а також пишалися нею як переможцем у протистоянні з давніми ворогами козацтва – Османською імперією, Кримським ханством та Річчю Посполитою. Найвизначнішою постаттю серед «асиміляторів» був Олександр Безбородько, козацький полковник, імперський сенатор, князь та канцлер уряду Катерини II. Він згуртував навколо себе здібних та освічених діячів, представників старшинських родин Гетьманщини: графа Івана Гудовича, графа, а згодом князя, Віктора Кочубея, Григорія Милорадовича та ін⁸³. Представник цієї групи Віктор Кочубей чітко висвітлив свою позицію у листі до малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна: «Хоч з народження і хохол, але я більше росіянин, ніж хто інший...Моє звання і посада, яку я займаю (канцлер Державної Ради) ставлять мене вище всіляких дрібних міркувань. Я дивлюсь на справи Ваших губерній з погляду загальних інтересів нашої країни. Мікроскопічні види – не моя справа»⁸⁴.

Важливо розуміти, що висловлені у листі погляди є крайнім проявом «асиміляторства». Натомість, щодо діяльності князя Безбородька, то Олександр Оглоблин зазначає, що і сам князь, і його однодумці вважали себе українськими патріотами, і вірили, що їх діяльність щодо об’єднання українських земель у складі Російської імперії цілком відповідає інтересам України. Звідси і підозри сучасників до Безбородька щодо його намірів керувати Гетьманщиною на зразок старих гетьманів⁸⁵.

Не всі представники української еліти легко погодились відмовитись від згадок про колишні автономні права та намірів їх поновлення. «Традиціоналістська» течія не мала організаційних форм та відзначалась різноманітністю поглядів та цілей. Її представники поєднували симпатії до минулого із критикою сучасності⁸⁶. На думку «традиціоналістів», входження до космополітичної російської культури не заперечувало збереження малоросійської самосвідомості. Остання, дещо видозмінившись, поєднала російську імперську культуру із відданістю Гетьманщині та її інституціям. Більшість представників цієї течії зберігали лояльність до царя й імперії, використовуючи легальні методи відновлення хоча б незначних елементів колишнього устрою. До таких «відновлювальних» проектів можна віднести спроби зберегти давню судову систему та відродження козацького війська. Обидві спроби не увінчались успіхом у тривалій перспективі.

Після ліквідації Гетьманщини, протягом 1780–1830-х років, можна було спостерігати піднесення історичної свідомості української еліти (укладання топографічних описів, генеалогій, місцевих історії, родинних архівів тощо). Проте, Зенон Когут трактує це не як подальший розвиток малоросійської ідентичності, а як переконаність у її неминучому занепаді. Замість переростання у модерну національну свідомість малоросійська ідентичність пішла шляхом Landespatriotismus, що оплакував занепад малоросійської «нації»⁸⁷. Попри кризу малоросійської ідентичності, не слід забувати про роль її носіїв у збереження історичної пам’яті. Донісши власні зацікавлення старовиною та відчуття ностальгії до 40-х років ХІХ ст. – часу появи нового поводиря національного руху – різночинної інтелігенції.

Припинення намагань відновити бодай мінімальні елементи давнього козацького устрою звели діяльність носіїв малоросійської ідентичності до ностальгії, яка найчастіше проявлялась у культурницькій сфері: зацікавлення місцевою старовиною, що межувало з потягом до екзотики, розвиток освіти, підтримка культурницько-просвітницької діяльності українського руху. Це в однаковій мірі стосується як «асиміляторів», так і «традиціоналістів», з котрих викристалізувалась єдина, хоча й не однорідна, консервативна малоросійська свідомість.

З цього часу малоросійська ідентичність перестає бути прогресивним шляхом українського національного будівництва, набуваючи виразно консервативних рис для уявлень другої половини ХІХ ст. – часу формування модерних націй.

Від середини ХІХ ст., коли представники українського дворянства втрачають чільну роль в українському русі, малоросійська ідентичність не зникає. Вона переживає трансформацію, результатом якої стала поява на початку ХХ ст. трьох різновидів малоросійства: традиційний образ малороса в межах імперської соціальної ієрархії, малорос-російський націоналіст, і «українець російської культури»⁸⁸.

Щодо першого типу, то це – ускладнений варіант малороса початку ХІХ ст. Він зберігав імперський лоялізм, був династично орієнтованим слугою трону (воєнним, чиновником та ін..), ще більш інтегрованим у імперську структуру ніж його предки. В цей же час представники цього типу малоросійства початку ХХ ст. були однаково далекими як від російського, так і українського новочасних національних рухів.

Мав місце поступовий і болісний перехід малоросів, котрі мислили в традиційних категоріях соціальної ієрархії, від династичної лояльності до вибору на користь певної модерної національної ідентичності. Проявом цього вибору став другий тип: малороси-російські націоналісти. Вони, як правило, були полонофобами й антикатоликами, зберігали регіональну ідентичність і заперечували існування окремих народів у межах єдиної російської нації. Головну відмінність малороса межі XVIII-XIX ст. із «малоросом-російським націоналістом» наступним чином Формулює Рікарда Вульпіус: «якщо на початку ХІХ ст. нащадки еліти ліквідованої у XVIII ст. Гетьманської України пов’язували визначення «малорос» із політичною й історичною свідомістю цього напівдержавного утворення, то із зростанням національної самосвідомості на початку ХХ ст. цим терміном користувались уже тільки ті, хто заперечував український національний рух»⁸⁹. Частина «малоросів» взяла участь у проекті «великої російської нації». Їх консервативність призвела до участі у формуванні модерного державного російського націоналізму. Для останнього російська нація охоплювала всіх східних слов’ян, а отже їй безпосередньо загрожував національний рух українців, другого за чисельністю етносу імперії⁹⁰. Тому деякі представники українського дворянства, не перестаючи любити народну селянську культуру, пережили трансформацію світогляду аж до заперечення українського руху як такого.

Неприйняття модерного українського націєбудування було характерне для обох описаних типів самоусвідомлення. Причинами можуть бути як політичні, так і соціальні мотиви. У першому випадку перешкоджали старі династичні й імперські лояльності. Перепонами соціального характеру були невідповідності між статусом дворянства та джерелом модерного українського проекту: еліті важко було сприйняти ідентичність, ґрунтовану на мові й культурі простолюду, до реформи 1861 р. їхніх кріпаків⁹¹. Тому, консервативні дворяни нерідко робили вибір на користь домодерної слов’янської, або ж тісно пов’язаної із давньою династичною й територіальною лояльністю модерної російської ідентичності.

Що ж до носіїв третього типу малоросійства, то їх Е. Гийдел називає людьми, які стежили за «російським» (не «великоросійським») і українським націотворенням та брали участь у них обох, прагнучи знайти шляхи для співіснування. Вони поділяли окремі положення українського руху, зокрема самостійність народу й мови, а згодом прийняли і термінологію, змінивши самоназву з «малороси» на «українці». Носії цього типу висловлювали імперську політичну лояльність, вважаючи себе «українцями російської культури», «і росіянами, і українцями»⁹². Це пов’язано із тими новими явищами суспільно-політичного життя, з якими зіткнулись носії малоросійської ідентичності, насамперед із революцією 1905-1907 рр., а згодом, у більшому масштабі – Лютневою революцією 1917 р.

Таким чином, на початку ХХ століття неможливо говорити про єдину малоросійську ідентичність. Її представники, зіткнувшись із викликами модерного націотворення, шукали різних шляхів подолання кризи власної ідентичності. В основі усіх варіантів зберігались консервативні принципи лояльності до династії Романових, сильна інтеграція у державні структури, часте превалювання соціальних мотивів над національними.