Висновки

Український консерватизм першої чверті ХХ століття необхідно розглядати як цілісну структуру з внутрішніми варіаціями. У досліджуваний період він зіткнувся з тими викликами нового часу, на які трохи більше сотні років до того реагував Е. Берк, творячи новочасний політичний консерватизм. Найголовнішим викликом, перед яким на початку ХХ ст. опинилися представники українських еліт із традиціоналістською свідомістю – модерний націоналізм і необхідність визначати власну приналежність до тієї чи іншої нації. Намагання реагувати на цю проблему лягло в основу різновидів українського консерватизму.

Ключовий внутрішній поділ проходить по лінії домодерний/модерний консерватизм. Головна різниця між ними полягає в чіткій ідейній платформі, яка була у представників модерного консерватизму, і якою не володіли носії консерватизму домодерного. Консерватизм останніх був «пульсуючим», він виявляв себе у формі реакції на ті чи інші виклики в конкретних ситуаціях. У більшості випадків ці імпульси можна характеризувати як винайдення всіх можливих способів уникнути однозначного національного вибору.

Саме пошук можливостей протистояти викликам доби ліг в основу трьох типів українського домодерного консерватизму – малоросійства, крайовства та русофільства. Така ситуація є логічною з огляду на природу консерватизму, який за своєю суттю завжди є реакцією на необхідність різких змін чи їх реалізацію. Носії малоросійської ідентичності випробували три варіанти реагування на проблему, що постала перед ними. Найчисельніша категорія намагалася ігнорувати виклик і зберігати більшою мірою незмінну ідентичність, опорою якій була пам’ять про козацьке минуле «Малої Русі», вірність імператорській династії як спадок козацько-московських угод другої половини XVII ст., а також культурницький інтерес до своєї землі та її людей. Другим варіантом була поява гібридної дуалістичної ідентичності. Її представники вірили у можливість гармонійного поєднання української та російської культури. Найбільшою спробою втілити такий проект у реальність стала Гетьманська держава П. Скоропадського. Її ж досвід продемонстрував неминучий провал дуалістичних починань – пошук компромісного міжнаціонального варіанту рішуче відкидався як українськими, так і російськими національними середовищами. Третім видом відповіді носіїв малоросійської ідентичності стало прийняття модерної російської національної свідомості. Лише цей варіант, з української точки зору найбільш негативний, забезпечував ефективне вирішення дилеми.

Спробою компромісу між традицією і новочасними викликами стала ідея крайовства. Її представники зі середовища польської або української спольщеної шляхти, за аналогією до представників дуалістичного типу малоросійства, намагалися поєднати прихильність і любов до краю своїх предків і своєї малої Батьківщини з належністю до «високої» польської культури. Беручи приклад з середовища польсько-литовських крайовців, представники цієї ідеї на Правобережжі створили власну Крайову партію, а також розвивали діяльність, спрямовану на культурне та економічне піднесення українських селян. Прикладом такої діяльності є газета «Світова зірниця», яку видавав шляхтич Йоахим Волошиновський. Як і подвійний різновид малоросійської ідентичності, крайовство було короткотривалим у часі, свідченням цього став провал проекту Крайової партії та розчарування її членів у цій ідеї. Внаслідок цього більшість представників середовища крайовців обрали найпростіший варіант національної самоідентифікації, схилившись до польськості.

Якщо абсолютна більшість представників малоросійства і крайовства під тиском обставин зробили свій вибір модерної національної ідентичності, то русофіли відмовилися це зробити, за винятком групи «новокурсників», що обрали російськість. Решта, натомість, до кінця намагалися утриматися в межах домодерної ідеї «всеруськості». На початку ХХ ст. це спочатку привело їх до, як могло здаватися, неприродного, а насправді логічного союзу з польськими колами проти галицьких українських націонал-демократів, а згодом, у міжвоєнний період, стало причиною поступової агонії русофільського руху та його консервативного світогляду.

Модерний український консерватизм мав два головні прояви – монархізм і церковний консерватизм. На відміну від домодерного, новочасний консервативний світогляд мав міцний ідеологічний фундамент. Всеохопну теоретичну модель українського монархізму створив у першій половині 1920-х років В. Липинський. У випадку втілення її на практиці можна було сподіватися добрих результатів, адже чимало ідей цього теоретика українського консерватизму залишаються актуальними дотепер. Парадоксальність українського монархізму першої чверті ХХ ст. полягала у невідповідності між практичною реалізацією та ідейним підґрунтям. На момент створення В. Липинським моделі консервативної гетьманської держави чільні діячі монархічного руху знаходилися в еміграції, тому шанси на апробацію ідей Липинського зберігалися тільки в Галичині. Натомість, коли у 1918 р. прихід до влади гетьмана П. Скоропадського створив нагоду для реалізації консервативного проекту української держави, до такого шансу виявилися не готовими ні політикум, найбільша консервативна сила якого – Союз земельних власників – займав переважно проросійські позиції, ні сам гетьман, який на той час перебував лише посередині шляху від малоросійської до модерної української ідентичності.

Із різних складових творився церковний консерватизм. Неоднорідним він був як у межах Греко-католицької, так і Православної церкви. Насамперед новочасний консерватизм церкви знайшов втілення в ідеях митрополитів Шептицького і Липківського. Їхні консервативні бачення ролі та місця церкви в суспільному житті секуляризованого суспільства та побудови життя на ґрунті християнської традиції та моралі становила якісну альтернативу соціалістичній, націоналістичній та комуністичній ідеологіям.

Найпомітнішими постатями в історії українського консерватизму першої чверті ХХ ст. стали граф М. Тишкевич, П. Скоропадський, В. Липинський і В. Габсбург. Кожен із них є яскравим втіленням певних різновидів українського консерватизму, які найкраще можна зрозуміти крізь призму вивчення цих діячів-консерваторів.

М. Тишкевич став винятком серед крайовців, обравши українську ідентичність, а не польську. Його приклад демонструє два украй важливі труднощі саме такого рішення для тогочасних аристократів. По-перше, можна стверджувати, що вибір графа був зумовлений кількома подіями у його житті, які мали ситуативно-випадковий характер, а за інших обставин могли й не трапитися. Насамперед йдеться про його нелюбов до сусідів-шляхтичів через події польського повстання 1863-1864 рр. Інша важливість постаті М. Тишкевича полягає в демонстрації на його прикладі несприйняття вихідців з аристократії провідниками українського національного руху. Попри постійну лояльність до УНР та відданість службі, авторитет і впливи графа серед представників інших країн, а також високі професійні якості дипломата, під час дипломатичної діяльності М. Тишкевич зазнавав чи не більше труднощів від власного уряду, аніж від нездійсненних дипломатичних завдань на Паризькій мирній конференції.

Втіленням теорії та практики українського монархізму стали В. Липинський, П. Скоропадський і В. Габсбург. Розроблений першим із них проект української монархії на консервативних засадах став найвищим досягненням української консервативної думки і втілював усі найкращі риси цього світогляду: зваженість, помірний елітаризм у поєднанні із засадами демократії, територіалізм та розумне поєднання ролей держави та церкви. У свою чергу, П. Скоропадському судилося стати найвизначнішим практиком українського монархізму. У його діяльності та свідомості протягом першої чверті ХХ століття. відобразилася ледь не вся специфіка українського консерватизму – традиційна домодерна ідентичність, що стикається з викликами епохи націоналізмів і руйнується під її нестримним натиском, а також важкий і болючий процес національної самоідентифікації з проміжними намаганнями витворити компромісний дуалістичний світогляд. Що ж до ерцгерцога, то його постань овіяна ореолом романтики, яка була притаманна для дев’ятнадцятого, але невластива для двадцятого століття. Представник найдавнішої правлячої династії Європи, він був змушений шукати «власний народ» після того як втратив шанси на провідну роль у польських планах батька. Проста зацікавленість українством з перспективою стати правителем потенційної Української держави як частини володінь Габсбургів проросла у Вільгельма до повноцінного і тривкого українського патріотизму, що зробило його найкращим прикладом територіального патріотизму – невід’ємної складової консервативного світогляду.

Що ж об’єднує ці такі різні варіанти українського консерватизму в цілісну структуру? Найпростішою відповіддю буде – консервативний світогляд. Насправді є ряд глибших об’єднавчих чинників, які дозволяють розглядати консерватизм українських еліт першої чверті ХХ ст. як різні аспекти єдиного цілого. Якщо говорити про домодерний консерватизм, то малоросійство, крайовство і русофільство поєднані спільною ключовою проблемою – необхідністю виразної ідентифікаціях у нових національних категоріях. Єдині вони також у труднощах, що спіткали їх на практиці. І той факт, що результат у них був різним, також лише доповнює загальну картину українського консерватизму відмінними штрихами одного явища.

Гармонійним є поєднання домодерного й модерного українського консерватизму. Фундаментом будь-якого різновиду консервативного світогляду є опора на традицію. Тому нічого дивного, що український монархізм увібрав у себе значну кількість складових елементів різних типів домодерного консерватизму, вдосконаливши їх згідно вимог нової доби. Той же принцип сповідували й українські церкви – у кожному з різновидів церковного консерватизму зустрічаємо наголос на давніх традиціях.

Уроки українського консерватизму першої чверті ХХ ст. є доволі простими. Найперше – це необхідність звертати увагу на увесь спектр української суспільно-політичної думки, адже, навіть перебуваючи на маргінесі національного руху, консервативне середовище часто було генератором розумних та ефективних ідей. Друге – це нераціональність етнічного принципу формування модерної нації. Адже, як показує приклад Вільгельма Габсбурга, такий підхід залишав за межами українського життя прихильні й віддані йому державотворчі сили. Та найголовнішим сенсом дослідження консерватизму, не лише українського, має стати врахування його переваг, хиб, здобутків та недоліків, що накопичилися в давній консервативній традиції. Вона містить чимало завжди актуальних відповідей на болючі питання сьогодення.