5.4. Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний)

Неординарною сторінкою в історії українського монархізму є постать австрійського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена, троюрідного племінника імператора Франца-Йосифа І, який увійшов до української історії також під іменем Василя Вишиваного. Історія представника найдавнішої європейської династії, який щиро пройнявся прихильністю до українства і протягом певного періоду був реальним претендентом на український престол видається водночас захоплюючою та авантюрною – наче останньою, прощальною частиною ХІХ століття у жорстоких реаліях наступного століття націоналізму й тоталітаризму.

В історії становлення ерцгерцога Вільгельма як українського патріота і активного учасника монархічного руху є два виміри: особистісний та політичний. Особистий аспект пов’язаний із родинними перипетіями у бічній гілці династії Габсбургів, яку очолював ерцгерцог Карл-Штефан. У нього була власна, украй оригінальна концепція пристосування Габсбурзької монархії до нової доби націоналізмів, яку американський історик Тімоті Снайдер називає «королівським націоналізмом»³⁰⁴. На думку Карла-Штефана, націоналізм був неминучим, проте таким не був занепад імперій. Утворення національних держав не вирішить проблем етнічних меншин, перетворивши Європу на скупчення слабких держав, чиє виживання залежатиме від волі сильніших. Тому для європейців кращим варіантом буде узгодити національні прагнення із вищою лояльністю до імперії, у тому числі Габсбурзької, у якій національна політика тривала б надалі в умовах толерантності, вільної преси та парламентаризму³⁰⁵. Персонально для себе Карл-Штефан обрав польську ідентичність і бачив себе на чолі Польського королівства у складі держави Габсбургів.

Неординарні реформістсько-династичні наміри ерцгерцога проявились у виборі імен для своїх синів, особливо для середнього та молодшого. Якщо старший – Карл-Альбрехт – був названий на честь двох діячів австрійської історії, інакшою була ситуація із Лео та Вільгельмом. Повне ім’я другого сина звучало як Лео-Карл-Марія-Кирило-Методій. Дві останні частки були реверансом у сторону православних підданих монархії, насамперед на Балканах. Адже плани Карла-Штефана охоплювали не лише Польщу, а й південнослов’янські землі, де він не був противником створення Югославії – але під скіпетром представника власної династії. Таким був його варіант вирішення «східного питання» – найпроблематичнішого на початку ХХ ст. для австрійської дипломатії. Ім’я наймолодшого сина – Вільгельма – було уособленням мрій Карла-Штефана про заснування династії польських правителів і надане на честь габсбурзького ерцгерцога, який у 1385 р. мав невдалу спробу стати польським королем, одружившись із королевою Ядвігою³⁰⁶.

Такі владні перспективи молодого Вільгельма посісти колись польський трон різко погіршились у 1912 р. Дві його сестри – Рената і Матильда – вийшли заміж за представників давніх польських аристократичних родів – Ієроніма Радзивіла та Ольгерда Чарторийського. У потенційному спадкоємництві їхні діти стояли б вище за Вільгельма і він опинився у родинній ієрархії позаду усіх³⁰⁷. Отож, щоб знайти власний шлях, Вільгельм мав знайти власну націю, яка підходила би для правління нею. Саме влітку 1912 р. молодий Габсбург здійснив свою доленосну подорож до Карпатських гір у серце Гуцульщини. Уся інформація про українців, якою до того володів Вільгельм зводилась до описання їх польськими аристократами як розбійників. Проте наполегливі пошуки українських розбійників у Ворохті та Жаб’єму не дали результату і, як писав він у своїх спогадах «в душі у мене виринула велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив»³⁰⁸.

У цей же час, напередодні Першої світової війни, пошуком потенційного правителя займалася консервативно налаштована частина українських політиків. Під впливом творів В. Липинського, під час таємних політичних нарад емігрантів з Наддніпрянщини і галицьких діячів у Львові у 1911 р. окремими їх учасниками було сформульовано ідею української монархії у трьох династичних варіантах, на чолі відповідно з: 1) сином німецького кайзера Вільгельма ІІ Іоахимом; 2) одним із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда. який проявляв велике зацікавлення щодо української справи; 3) представником дому Романових³⁰⁹. Ця ідея отримала продовження у меморіалі Українського Інформаційного Комітету, підготованого В. Липинським, в якому прямо йшлося про створення Українського королівства під зверхництвом династії Габсбургів³¹⁰.

Цим намірам сприяли задуми спадкоємця австрійського престолу Франца-Фердинанда, який прагнув реформувати дуалістичну систему Австро-Угорщини, послабивши позиції угорців, а також поляків, що мали значний вплив при дворі. Незадовго після його вбивства, 15 серпня 1914 р., митрополит Андрей Шептицький представив австрійському уряду ще один проект, згідно якого після перемоги австрійських військ над Росією на звільнених українських територіях цісар мав би проголосити гетьманом України одного з видатних австрійських полководців³¹¹.

Остаточна «українізація» Вільгельма Габсбурга та його зближення із консервативними українськими політичними колами припали на час Світової війни. У 1915 р. він обійняв командування над 13-м уланським полком, що комплектувався із українців Золочівщини. За час командування цією частиною Вільгельм вимагав від підлеглих не цуратись свого українського походження через підозріле ставлення влади до українців³¹². Водночас, від своїх вояків він усе більше дізнавався про українську культуру, традицію та історію, а солдат на прізвище Примак з Тернопільщини навчив Вільгельма читати українською. Першою україномовною книгою, прочитано. ерцгерцогом українською мовою, стала «Мала історія України Грушевського». Також серед улюблених українських авторів Вільгельм згадує Франка, Федьковича, Стефаника, Хоткевича, Мартовича і, звісно, Шевченка³¹³. після того як вояки подарували командиру українську вишиванку, Вільгельм отримав своє нове ім’я – Василь Вишиваний. Такі українізаторські дії молодого Габсбурга у сукупності із його любов’ю до простолюду призвели до того, що його частину прозвали «червоною або соціалістичною», а її командувача «червоним принцом»³¹⁴.

Велику роль у знайомстві ерцгерцога з українським консервативним політикумом відіграв барон Казимир Гужковський, знайомство Вільгельма із яким переросло у щиру приязнь. Їхнє листування дозволяє простежити швидку еволюцію української свідомості Вільгельма протягом 1916-1917 рр. У перших листах, написаних наприкінці 1916 р., ерцгерцог обмежується загальними фразами на кшталт віри в українців як «хоробрий і вірний своєму цісарю народ», який «допоможе нам створити сильну та могутню велику Австрію»³¹⁵.

Першою практичною дією Вільгельма в українських справах стало його звернення до дядька – командувача австрійською армією Фрідріха – для вияснення перспектив українського питання. 23 січня 1917 р. відбулося знайомство ерцгерцога з одним із лідерів галицьких українців Євгеном Олесницьким. Український політик озвучив чотири найактуальніші, на його думку, проблеми українського руху на той момент: 1) справа розподілу Галичини, а не її відокремлення за бажанням поляків; 2) справа відкриття українського університету у Львові; 3) справа повернення з російського полону митрополита Андрея Шептицького; 4) призначення військового німця на посаду намісника Галичини³¹⁶. Ця програма типового австрофіла-лояліста добре вписувалась як у свідомість українських політиків, так і в наміри Вільгельма колись посісти трон новоутвореної України. Після зустрічі Олесницький писав, що «розмовляли ми про наші справи півтори години – знав всі їх дуже докладно і повний є до нас прихильності, яка є для нас така неоціненна³¹⁷. Надалі Вільгельм знайомиться з іншими лідерами націонал –демократичного та консервативного табору – К. Левицьким та М. Васильком.

Найбільше ж значення ерцгерцог приділяв знайомству з митрополитом Андреєм Шептицьким. У жовтні 1917 року він писав у листі до Гужковського: «Якщо ви підете до митрополита, то мусите наголосити, що я дуже популярний серед українців, тому що це для мене є дуже важливим. Але прошу Вас нічого йому не казати, що я Вам про це говорив»³¹⁸. У іншому листі до Гужковського Вільгельм пише: «перекажіть моє велике спасибі за відому рекламу у Львові серед знайомих пана Дорошенка. Ви бачите, любий друже, наслідки цієї реклами – тільки перспективи – вже лише вони дають мені нове заохочення на подальшу наполегливу працю! Я прошу Вас продовжувати енергійно мене рекламувати»³¹⁹. Ці два фрагменти демонструють, що Вільгельм не забував у контексті сприяння українській справі поволі готувати ґрунт для власних намірів. У цей час частина австрійських урядових кіл виношувала наміри створити на сході українську державу. Згідно одного із таких проектів Україна мала стати повністю автономною складовою австрійської частини реформованої триєдиної монархії Габсбургів (Австрія, Угорщина, Польща)³²⁰. І Вільгельм був зовсім не проти очолити цю новоутворену українську частину.

Протягом 1917 і на початку 1918 року Вільгельм активно лобіює в урядових колах українську справу. Великі надії покладалися на нового цісаря Карла, що обійняв трон у 1916 р. Ерцгерцог згадує, що «це людина дуже добродушна і з найкращими замірами, але слабої волі... Про українську справу говорив я з ним багато разів, не раз він сам зазивав мене. Одначе ніколи не міг рішитися. Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив про це президентові міністрів Зайдлерови. Але ще того самого дня відкликав своє рішення з обави перед криком поляків в парламенті і краю»³²¹. Окрім нестачі волі молодого цісаря, цей уривок свідчить також про наявність в цьому питанні зацікавлених гравців такого рівня, що навіть голос ерцгерцога не міг бути вирішальним.

Нова сторінка у діяльності українського Габсбурга розпочалась після Брестського мирного договору, згідно якого австрійські та німецькі війська ставали союзниками УНР. Як командир легіону УСС, Вільгельм разом зі своїм загоном бере участь в наступі союзників на схід і в підсумку опиняється у степовій частині України. Історичні місця козацької слави вразили Габсбурга: «Я переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато оповідає, що його дід чи прадід був на Січі. Кожний гордиться тим, що він з вольного козацького роду»³²².

Тут ерцгерцог та його підлеглі проводять активну культурно-просвітницьку діяльність серед населення, паралельно Вільгельм заводить близькі знайомства із воєначальниками української армії – В. Петрівим, генералом Натіївим, полковником П. Болбочаном та ін. Ці офіцери, як і сам ерцгерцог, негативно сприйняли прихід до влади П. Скоропадського. З цього часу, за свідченнями Вільгельма, для нього у Січових Стрільців почалась доба «інтриг, брехні й усяких труднощів Всюди змінились органи влади; багато українців уступило, а на їх місце посаджено москалів, чорносотенців, які давили всякий український національний рух»³²³. Ці слова свідчать про відчутні розбіжності в ідентичностях між ерцгерцогом та гетьманом: для захопленого простим українським людом та прихильника конституційної монархії із значним демократичним елементом Вільгельма була неприйнятною дуалістична українсько-російська державна модель Скоропадського.

Широка і постійно зростаюча популярність Вільгельма непокоїла гетьмана, рівною мірою як і Відень та, особливо, Берлін, чиїм планам різко суперечила можливість коронації на український трон австрійського ерцгерцога. Тому протягом літа 1918 р. доноси на молодого Габсбурга сипались один за одним. Їх приводи зазвичай були реальними, іноді надуманими³²⁴. Переважно їх провокував сам Вільгельм своїми часто авантюрними рішеннями. Наприклад, він відмовився придушувати селянський бунт, на додачу повідомивши повстанців про рух німецьких військ, що призвело останнім до значних втрат³²⁵. У світлі цього не викликає здивування те, що серед звинувачень на його адресу появилися закиди про підготовку серед війська і селян ґрунту для більшовизму³²⁶.

Незважаючи на чимало авантюрних і гарячкових рішень, що створювали проблеми гетьману і Відню, Вільгельму вистачило розсудливості відмовитися в серпні 1918 р. від пропозиції одеських соціалістичних українських організацій очолити антигетьманське повстання і стати новим правителем. Проте він і не виключив такої ймовірності в майбутньому: «Коли буде воля цілого українського народу, щоб я станув на чолі його держави, я не відкажуся від цього»³²⁷. Іншу пропозицію посісти місце Скоропадського Вільгельму зробив полковник П. Болбочан. Він і В. Петрів були невдоволені політикою Скоропадського і пропонували очолити їх групу військ та майбутній новий уряд³²⁸. Цей варіант також було відхилено. Причиною відмов слід вважати не так небажання самого Вільгельма, як поточну політичну ситуацію. У трикутнику Німеччина–Австрія–Україна безапеляційним лідером була перша, а німецький інтерес полягав у збереженні влади Скоропадського. Тому Берлін неодноразово вимагав від Карла І відкликати з України свого родича. Без санкції цісаря Вільгельм не міг наважитись на рішучі дії. Окрім цього, більшість розважливих українських політиків і офіцерів усвідомлювали, що зміна голови держави повинна носити легітимний характер³²⁹.

Підсумком діяльності Вільгельма в Україні став його виклик у серпні 1918 р. до Відня, а далі до Спа – ставки кайзера Вільгельма ІІ. Правитель Німеччини висловив позицію, що присутність ерцгерцога в Україні є небажаною, проігнорувавши слова останнього про, на його думку, потенційні катастрофічні наслідки політики Скоропадського. Не більший інтерес до думки Габсбурга проявив й німецький головнокомандувач Людендорф³³⁰.

Повернувшись на Наддніпрянщину, Вільгельм перебував там до 6 жовтня 1918 р., після чого наказом австрійського командування був переведений разом із УСС до Чернівців. Тут він застав крах Австро-Угорщини та проголошення ЗУНР. Окремі українські галицькі політики висловлювали побоювання щодо імовірних претензій на владу популярного ерцгерцога у новопосталій державі, про, щойно почувши про це, Вільгельм одразу надіслав до Львова заяву, де повідомляв про своє підпорядкування розпорядженням Української Національної Ради³³¹.

Після цього настає тимчасова перерва щодо імовірності посідання Вільгельмом чільного місця в українському монархічному русі. До 1920 р. він не брав активної участі в українських справах, хоча формально в 1919 р. числився начальником відділу закордонних зв’язків головного управління Генерального Штабу Армії УНР. Остаточний край співпраці Вільгельма й УНР поклала Варшаська угода у квітні 1920 р., яка для ерцгерцога, у світлі сильної антипольськості сімейного походження, була неприйнятною. У березні 1920 р., транзитом через Чехословаччину, Вільгельм повертається до Відня.

Останньою помітною сторінкою Вільгельма Габсбурга в українському монархізмі стала його участь у оформленні та персоніфікації гетьманського руху на еміграції на початку 1920-х рр. Протягом цього часу з ініціативи В. Липинського відбувалася консолідація монархістів і складовою цього була спроба залучити до процесу й Вільгельма. Він увійшов до законодорадчого органу новоутвореного Українського союзу хліборобів державників – Генеральної Ради. Певний час у думці консервативних кіл існував паритет щодо питання вибору лідера. Так, О. Скоропис-Йолтуховський характеризує і Вільгельма, і Скоропадського як «людей державотворчих, національно абсолютно певних»³³². Схвально про кандидатуру Габсбурга висловлювався і Є. Чикаленко. Та вирішальний вплив мав В. Липинський, котрий дотримувався думки про необхідність персоніфікації на чолі гетьманського руху роду Скоропадських. Залучення Вільгельма до співпраці у цій комбінації Липинського мало нейтралізувати деякі деструктивні політичні групи, для яких прапор монархізму був прикриттям власних амбіцій³³³. Співпраця українського Габсбурга із гетьманським рухом виявилась нетривалою. Для цього було два приводи: ерцгерцог розкритикував статут УСХД через «недемократичний характер», а також, попри застережливі прохання В. Липинського, опублікував свої мемуари, де часто й гостро критикував П. Скоропадського.

Після 1921 р. Вільгельм Габсбург-Лотрінген не брав активної участі в українському політичному житті, мешкаючи у різних кутках Європи – Іспанії (при дворі двоюрідного брата, короля Альфонсо ХІІІ), Парижі та знову Відні. Під час Другої Світової війни він допомагав діячам українського націоналістичного руху налагоджувати контакти із західними союзниками, за що 26 серпня 1947 р. був заарештований радянськими спецслужбами. Помер Вільгельм Габсбург 18 серпня 1948 р. у лікарні Лук’янівської в’язниці у Києві.

Вільгельм Габсбург був людиною ХІХ століття – доби імперій та аристократів, – людиною, яка прагнула зайняти високе місце у столітті двадцятому. Будучи вигнанцем у власній родині, він, проте, уособлював уявлення власного батька, Карла-Штефана, про появу національних державних утворень під владою габсбурзьких ерцгерцогів. У той час як батько та старший брат Альбрехт обрали польську ідентичність і були відданими їй, Вільгельм обрав українство. Відмовитись від свого вибору ні його, ані його брата, не змусив і крах будь-яких сподівань посісти відповідно український і польський престол. Обидва брати стали жертвами тоталітаризму ХХ ст.: українського Габсбурга здолав туберкульоз у радянській в’язниці, польського здолали наслідки перебування в нацистському концтаборі. З їхньою смертю остаточно зникла ідея певного типу Європи – Європи імперій багатонаціональних і водночас толерантних, де ідентичність національна поєднувалась із відданістю династії, а перша із них була справою вільного вибору. Такий вибір зробив Вільгельм. Його бажання правити не перекреслює щирої зацікавленості і любові до української культури, історії та людей, доказом чого є як його політична діяльність, так і зразки поезії, писаної українською мовою.

Український монархізм протягом 1910-1920-х рр. став переходом від домодерного консерватизму – малоросійства, крайовства – до консерватизму як сучасної політичної ідеї. Водночас монархізм увібрав риси обох складових, найкращим доказом чого є дві найвизначніші постаті руху – вихідця із польського аристократичного роду В. Липинського та представника давнього козацького роду і російського дворянина П. Скоропадського.

Великою проблемою монархічного руху цього часу стала його передчасна апробація у практичних умовах державотворення 1918 р. Гетьманська держава П. Скоропадського показала, що на той момент український консерватизм не мав ні чіткої ідейної платформи, ні достатньої суспільної підтримки. Організації консервативного спрямування, на зразок Союзу земельних власників, орієнтувались у дальшій перспективі радше на відновлення Російської імперії, аніж на українське державотворення. Найвиразніше неготовність українських монархічно-консервативних кіл у 1918 р. демонструє постать гетьмана Скоропадського, ідентичність якого перебувала на дуалістичній українсько-російській основі – перехідній між домодерним малоросійством і модерним українством, до якого гетьман прийшов на початку 1920-х рр. Звідси його намагання творити гібридний у національному плані державний проект, який зазнав передбачуваного краху через неприйняття з обох сторін – української та російської.

Необхідну теоретичну модель створив у 1920-х рр. В. Липинський, з ініціативи якого на еміграції утворився потужний гетьманський рух з П. Скоропадським у ролі гетьмана. Липинський розробив ґрунтовну модель української монархії – гетьманської держави, що мала базуватись на спадковій владі гетьмана, активній ролі національної аристократії, територіальному патріотизмі, класократичному устрої та ролі церкви. У сукупності ці складові витворювали новочасну чітку концепцію українського консерватизму.

Ключову роль одного з базових принципів доктрини Липинського – територіального патріотизму – підтверджує життя та діяльність ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена. Він яскраво продемонстрував, що національна ідентичність – це перш за все вибір. І що австрійський ерцгерцог може бути значно відданішим патріотом України, аніж чимало етнічних українців, навіть позбувшись сподівань на владу. Його історія, особливо у контексті історії його родини, є унікальним зразком патріотизму, що ґрунтується на любові до землі та її людей, культури, історії.