5.3. В’ячеслав Липинський

В’ячеславу Липинському належить головна заслуга у творенні комплексної та довершеної теоретичної моделі української монархічної держави, що мала ґрунтувалася на консервативних засадах. У контексті дослідження монархізму як прояву української консервативної політичної думки першої чверті ХХ ст. визначальними є два аспекти: вивчення витоків ідей В. Липинського з акцентом на процесі еволюції його свідомості від польської до української ідентичності та аналіз основних положень створеної ним моделі української гетьманської держави. Остання стала не лише чудово продуманою концепцією, а й ідейно-політичною платформою модерного українського монархічно-консервативного руху²⁷⁷.

Володимир Потульницький називає чотири теоретичні напрямки політичної і соціологічної науки, що мали вирішальний вплив на формування світогляду В. Липинського: 1) ранні теорії соціального конфлікту, зокрема концепції Гегеля, Маркса, Гумпловича; 2) західноєвропейський раціоналізм кінця ХІХ ст., насамперед теорії М. Вебера про значення раціональних впливів у людському існуванні та концепції Ж. Сореля, особливо його критика доктрин демократії і лібералізму; 3) політологічні теорії еліти Москі, Міхельса і теорія циркуляції еліт Парето; 4) ідея польської консервативної історичної школи²⁷⁸.

Ознаками першої школи є чітке розмежування понять суспільства та держави. Згадані вчені відкинули попередні уявлення про їх тотожність та доводили це, використавши соціологічний підхід до проблеми. Згідно їх поглядів, суспільство – категорія пасивна, статична; держава – це категорія дії, суспільної організації. Держава – результат завоювань, конфліктів та примусу. Розвиток держави після її формування проходить у формі групових взаємовідносин та конфліктів²⁷⁹.

Другою школою є критика раціонального мислення, яке було фундаментом ліберальних та прогресистських ідей. Її представники звертали увагу на значення та важливість ірраціональних, підсвідомих чинників у людській свідомості та поведінці. Частина цього напряму представлена ідеями французького лівого філософа Жоржа Сореля²⁸⁰. Приклад ролі ідей лівого мислителя Сореля для консерватора Липинського показує, наскільки творчо і вільно останній підходив до інтелектуальних надбань свого часу, що значно збагатило теоретичну спадщину українського мислителя.

Третя течія – це теорії еліти Міхельса, Моска і Парето, які були популярні в інтелектуальних колах того часу. Ці вчені на початку ХХ століття досліджували феномен приходу до влади еліти суспільства. Напрям їх дослідження отримав назву «макіавеллізм», або теорія захоплення влади правлячою верхівкою²⁸¹. Проте питання чи знайомий був Липинський з працями інших, крім Р. Міхельса, вчених залишається відкритим. Польський публіцист міжвоєнної доби А. Боченський вважав, що елітарні ідеї Липинського подібні до концепції колообігу еліт Парето, але український вчений «певно не знав творчості Парето» і був оригінальним²⁸².

Найбільший інтерес становить четвертий напрям, який варто розширити з меж суто історичної школи до масштабів світоглядної традиції. Ця традиція частково може пояснити й еволюцію Липинського до українства. Питання цього процесу у зв’язку із недостатністю джерел до сьогодні остаточно не з’ясовано. Натомість, можна виокремити ряд передумов та поворотних моментів.

Головною передумовою «українізації» В. Липинського було його походження в тогочасному історичному контексті. Від часів Речі Посполитої дворянство Правобережжя було польським і продовжувало її історичні традиції. Упродовж ХІХ ст. серед польської меншості простежувались прояви українофільських тенденцій, що проявлялись у різний спосіб – в «українській школі» польської романтичної поезії, діяльності окремих груп та діячів²⁸³ (наприклад Ф. Духінського і М. Чайковського). Чимало з них мали українське (руське) походження та були нащадками старої руської аристократії, що сполонізувались, проте зберегли почуття регіональної лояльності до своєї української Батьківщини²⁸⁴. На початку ХХ ст. цей територіальний місцевий патріотизм головним чином втілився у крайовій ідеології. Лише деякі з представників цього кола польсько-української шляхти дійшли до повної ідентифікації себе з українською національністю. Найвідомішим із них став В. Липинський, рід якого походив із Мазовії і переселився на українські землі у XVIII ст.

Можна припустити, що великий вплив на формування світогляду Липинського здійснив його дядько по матері, поміщик з Уманщини Адам Рокицький. Він володів і особисто управляв продуктивним господарством і сприймався як взірець справжнього господаря. Племінник відвідував його зазвичай влітку під час канікул. Енергійний та господарсько ефективний спосіб життя Рокицького, шанованої людини, справжнього патріота свого краю і симпатика українства, не міг не вплинути на формування характеру молодого Липинського, що отримало прояв у його зрілих ідеях про покликання і призначення хлібороба²⁸⁵.

Першим відомим актом «українства» Липинського стала участь в українській середньошкільній громаді у часі його навчання в 1-й Київській гімназії. Цьому передував конфлікт із громадою польською, яка рішуче відкинула ідею Липинського про співпрацю з українським шкільним середовищем. Іван Лисяк-Рудницький зазначає, що «з того часу він почув себе національно свідомим українцем, але не поривав родинних і товариських контактів з місцевим польсько-шляхетським світом»²⁸⁶.

Збереження зв’язку із аристократичними колами було унікальністю і водночас великою дилемою для В. Липинського. На той час ідеологія українського національного руху, за висловом М. Галагана, «була дуже нескладна – українство і революційність»²⁸⁷. Тоді не могло бути «свідомого українця» не соціаліста чи не радикала. Без цього компоненту «українство» обмежувалось виключно культурницькою сферою²⁸⁸. Тому Липинський, із своїм прагненням залучити польську і сполонізовану шляхту Правобережжя до української справи заходився між двох противників: з одного боку, його ідеї були надто радикальними для аристократії, адже вимагали від неї вийти поза межі крайовства, а з іншого – народницький характер українського руху не дозволяв йому розкрити свої справжні міркування, що були неприйнятними для тодішніх українських лідерів.

У контексті цієї дилеми в українській історіографії існує дискусія про т. зв. «демократичний період» у розвитку світогляду В. Липинського. Контроверсійним є питання, чи В. Липинський усе життя дотримувався консервативних політичних поглядів, чи спочатку тяжів до демократичних ідеалів і лише в часі війни та революції став консерватором. Л. Білас дотримується думки, що еволюція політичних поглядів Липинського буда дуже незначною, і він завжди був монархістом. Натомість Я. Пеленський уважав, що консерватизм Липинського – результат набутого політичного досвіду і песимістичних настроїв періоду української революції. Більше того, він навіть окреслював цілий «демократичний період» у житті і творчості Липинського (1912-1917)²⁸⁹. Примирити два ці погляди дозволяє концепція В. Потульницького, який доводить, що «демократичний період» у житті Липинського дійсно існував, проте був своєрідним компромісом з народницьким оточенням, оскільки вже з юнацьких років він стояв на консервативних позиціях. На користь останнього припущення історик наводить три фактори: 1) походження Липинського і глибоке усвідомлення ним традицій свого класу, адже у його міркуваннях чітко простежується надважлива роль досвіду і культурної традиції, притаманної старій шляхті; 2) служба замолоду в російській армії і вплив елітарного середовища офіцерського корпусу; 3) загальне захоплення в українському русі ідеями народництва, що змушувало Липинського до 1917 р. пристосовувати свої справжні погляди до конкретної політичної ситуації²⁹⁰.

Незалежно від існування чи неіснування «демократичного періоду» перед і в часі Світової війни, беззаперечною є консервативна позиція В. Липинського в часі Української революції 1917-1923 рр. Досвід її досягнень та невдач був покладений в основу фундаментальної теоретичної праці В. Липинського – «Листів до братів-хліборобів», аналіз якої є ключем до розуміння консервативної державницької моделі українського монархізму і яка цю модель, власне, й сформувала.

В. Липинський у концепції української монархії обґрунтовував необхідність п’яти ключових основ, на яких вона має будуватися: 1) аристократія; 2) класократія; 3) територіальний патріотизм; 4) український консерватизм; 5) релігійна етика.

Ідеальною формою держави за В. Липинським була монархія з династичним принципом влади. Гетьману відводилася роль об’єднавчого чинника для нації, символу держави, влада якого опирається на традиції. Об’єднавча роль гетьмана дає можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням: «При монархії найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою увагу…, щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків»²⁹¹.

Реальну ж владу мала здійснювати національна аристократія. Як і класики елітизму, В. Липинський був переконаний у тому, що у кожній нації завжди існувала й існує активна меншість, яка керує, і пасивна більшість, якою керують. Мислитель пише, що «є більша або менша, така або – в залежності од історичної епохи та відмінних умов існування – инша група людей, що кермує нацією, стоючи на чолі її політичних організаційних установ, що витворює певні культурні, моральні, політичні і цивілізаційні вартості»²⁹². Цю групу осіб В. Липинський і називає «національною аристократією». Під нею розуміється не родова аристократія, а група «найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації»²⁹³. В. Липинський переконаний, що до цієї провідної групи повинні потрапляти люди, незважаючи на їхнє походження та майновий стан²⁹⁴. Вирішальним чинником у процесі керівництва нацією Липинський вважав легітимацію аристократії. «Рішаючим, – пише він, – є той факт, що ці люде стоять в даний момент на чолі нації, що нація їх провід признає і, під їх проводом організована, вона живе, росте і розвивається»²⁹⁵.

Такий розподіл функцій між гетьманом і аристократією став головною причиною конфлікту В. Липинського з П. Скоропадським та їх розриву в 1930 р. Гетьман, який був вихований у середовищі російського самодержавства, не міг миритися із символічною роллю в монархічному русі, яку йому відводив Липинський, і намагався утримувати керівну роль у течії. Проте в цій ситуації не надто послідовним був і сам Липинський. У своїх «Історичних есе» І. Лисяк-Рудницький влучно відзначає розбіжності позиції теоретика в 1930 р. із його більш ранніми текстами. У них немає чіткої конституційної доктрини, а отже не вказано конкретних меж гетьманських повноважень. Не слід забувати, що українська гетьманська традиція, як козацька, так і з 1918 р., передбачає значну владу монарха, який, на кшталт президента США, сполучав функції очільника держави та голови уряду²⁹⁶.

Щодо класократії, то з трьох наведених В. Липинським різновидів організації держави (демократія, охлократія, класократія) саме останній він вважав оптимальним для України.

Устрій класократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між консерватизмом і прогресом. У цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної і політичної самодіяльності. Але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при цьому органи класового самоврядування користуються автономією у своїх власних сферах; зверхні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень провідної верстви становлять люди породи «войовників-продуцентів». Липинський окреслює три провідні верстви, кожна з яких грає відведену роль: еліти, продуценти, інтелігенція. Найважливішу роль має еліта, оскільки саме вона є провідником і організатором нації. Кожна верства має власну еліту, яка функціонує згідно з динамічним принципом постійного поповнення і циркуляції. Продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія) є верствою, що виробляє матеріальні блага і становить основу суспільства. Найважливішу роль тут мають хлібороби, бо вони пов’язані з землею і територією, на котрій живуть і працюють, а тому є найстабільнішою, отже – найкориснішою верствою суспільства. Саме тому Липинський адресує свій твір їм. Зрештою функція інтелігенції – посередництво між усіма суспільними групами завдяки культурницькій і інтелектуальній праці. Класократія допускає свободу критики і опозицію, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не призводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку. Найбільш здібні вихідці з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне омолодження. Класократії найбільш співзвучна спадкова й конституційна монархія, що символізує тяглість і надкласовий характер державної влади²⁹⁷.

Територіальний патріотизм на консервативному ґрунті, згідно ідеї Липинського, мав подолати внутрішні організаційні слабкості українства. Без залежності від етнічного походження, віросповідання, класової приналежності та ін. – Україна мала стати спільною домівкою для усіх. Саме почуття любові до рідного краю є цементуючою складовою нації. Цей постулат був провідним упродовж всього життя вченого, зокрема у його намаганнях напередодні Світової війни залучити до української справи правобережну шляхту. Передумовою перемоги українських національних змагань мало стати повернення до українства принаймні частини традиційних соціальних еліт, які стояли на ґрунті російської чи польської національно-культурної свідомості. Адже «досвід історії вчить, що перемагають тільки ті революції, до яких прилучається частина «старих панів»²⁹⁸.

Надважливим елементом територіальної єдності мав бути релігійний консенсус. У листі до Осипа Назарука від 30 грудня 1927 р. Липинський пише: «Ви не слушно у своїй статті в «Католицькому Проводі» ганьбите Візантинізм. Це культура інша ніж західня але це культура, причім найкраще до нашого дикого самоїдського грунту пристосована»²⁹⁹. У цьому ж листі він формулює своє загальне бачення ролі церкви для державного будівництва: «авторитет церковний треба нам, людям світським, піддержувати всіма силами тому, що це авторитет християнський, який учить любови, зменшує нашу взаємну ненависть, учить покорі, і дає першу умову перемоги: не хвалитись на бій ідучи»³⁰⁰. Тут варто наголосити, що, віддаючи шану вагомій ролі церкви у побудові державності, Липинський чітко розмежовує компетенції політичного і духовного керівництва і виступає проти церковного втручання у світські справи³⁰¹.

Усі перелічені вище складові перепліталися в останньому пункті –консерватизмі. За В. Липинським консерватизм – це утвердження всередині українського суспільства сили авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкувати і спрямовувати у конструктивне русло бунтарів. Відсутність саме цих складових визначальним чином призвела до поразки Української революції. Звичні для українців у цей період звички «вольності» та дезорганізованості, анархії та, вживаючи найсучасніший термін, «майданної демократії» і їх шкідливість для української справи В. Липинський детально аналізує у праці «Хам і Яфет», присвяченій десятиріччю встановлення Гетьманату П. Скоропадського³⁰².

Теоретична спадщина В. Липинського так і не була застосована на практиці. Його головні праці були написані вже після консервативно-монархічно проекту Гетьманату 1918 р., а подальша українська історія не надала шансів на втілення прагнень монархістів. Проте, викладені у «Листах до братів-хліборобів» ідеї мали великий вплив у міжвоєнний час, насамперед на західноукраїнських землях. А чимало ідейних засад В. Липинського, такі як територіальний патріотизм, роль церкви у суспільному житті, формування і роль неродової еліти України та ряд інших, не втратили своєї актуальності й до сьогоднішнього дня. Це спонукало до визнання В. Липинського як одного із двох, поруч із М. Драгомановим, великих політичних мислителів України за останні сто років³⁰³.