5.2. Павло Скоропадський

Найголовнішою складовою будь-якого монархічного руху є постать самого правителя як уособлення всієї ідеї. У розвитку українського монархізму на початкових етапах Української революції очевидним кандидатом на роль правителя, в очах консервативно налаштованих кіл суспільства, став представник одного з найдавніших та найвідоміших козацьких родів – Павло Петрович Скоропадський.

Апогеєм його практичної діяльності стало перебування на чолі Української Держави протягом квітня-грудня 1918 р. Феномен цього утворення, як і постать його очільника, до сьогодні викликають дискусії серед дослідників. Суперечки тривають щодо постаті гетьмана, його ідентичності, мотивів і прагнень; щодо природи його держави, її соціального підґрунтя та національного характеру, ступеня залежності від німецьких та австрійських військ і т.д. Шляхом, що може допомогти вирішити проблему місця і ролі Павла Скоропадського в ідеї українського монархізму першої чверті ХХ ст. є аналіз трьох тісно взаємопов’язаних складових: 1) еволюції ідентичності та уявлень гетьмана про Україну загалом та ідею української монархії зокрема; 2) впливу на ці теоретичні уявлення практичних викликів та проблем; 3) чіткої кристалізації гетьманської ідеї та руху на еміграції як наслідок взаємодії перших двох чинників.

Найважливішим інструментом такого аналізу є «Спогади» П. Скоропадського, що охоплюють період з грудня 1917 по грудень 1918 рр. Вони, як зазначає історик Р. Пиріг, є «віддзеркаленням свідомісних, ментальних засад тонкого прошарку російсько-української еліти, в якій падіння Російської імперії пробудило почуття поміркованого українського патріотизму і бажання служити батьківщині предків»²⁵¹. Важливості «Спогадам» додає їх написання протягом першої половини 1919 р. на ґрунті свіжих вражень. Ще однією характерною рисою, що високо свідчить про моральні якості автора, є їх аристократизм: автор, навіть щодо своїх супротивників і ворогів, не опускається до брутальних кваліфікацій²⁵².

Ідентичність П. Скоропадського та її еволюція є добрим зразком традиційного «малоросійства» в добу занепаду Російської імперії та її краху, а отже демонструє, якими способами українське дворянство могло пристосовувати власний домодерний консерватизм до світу новочасних націй та націоналізмів.

Багато поколінь роду Скоропадських віддано служили династії Романових і майбутній гетьман не був винятком. Про вірність престолу свідчить короткий перелік його нагород та заслуг у дореволюційний період. Випускник престижного Петербурзького пажеського корпусу, Скоропадський проявив себе під час російсько-японської війни 1904-1905 рр., за що був нагороджений кількома високими нагородами та отримав звання полковника і флігель-ад’ютанта самого імператора Миколи ІІ²⁵³. У спогадах гетьман прямо писав: «Моя вся сім’я була глибоко віддана російським царям»²⁵⁴. Які ж чинники змусили відданого слугу династії врешті приєднатися до українського руху і очолити один з його напрямів?

Етнічна окремішність «малоросіян» від «великоросів» не було таємницею для П. Скоропадського ще з часів юності. Г. Папакін пов’язує це з тим, що рід Скоропадських не такою мірою, як інші старшинські роди, інтегрувався до стану російського дворянства²⁵⁵. Тому не дивно, що усвідомлення цієї відмінності прийшло до П. Скоропадського в домі його діда Івана Михайловича, про патріотичне оздоблення якого згадано у другому розділі цієї праці. Познайомившись завдяки дідові з української історією та культурою, майбутній гетьман трактував сутність українства так: «Україна уявлялась як славне рідне минуле, але аж ніяк не пов’язувалась з теперішнім, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було»²⁵⁶. Таким чином бачимо, що, попри певні особливості глибини зацікавлення української старовиною його родини, П. Скоропадський цілком комфортно почував себе у межах малоросійської ідентичності та імперської соціальної ієрархії.

Початком зламу у свідомості Скоропадського стала Лютнева революція 1917 р. та повалення династії Романових, служіння якій було одним із стовпів традиційного малоросійства. Цей злам був тривалим, а не одномоментним процесом, і про його завершення є підстави говорити уже після падіння Гетьманату в грудні 1918 р. Сам факт падіння монархії, хоч і не вписувався у звичні уявлення П. Скоропадського, не став для нього надважким ударом, адже протягом Світової війни у нього і багатьох інших представників вищого офіцерського корпусу Росії накопичилося чимало запитань до дому Романових. Демонстрацію цього знаходимо в листі Скоропадського до дружини від 12 березня 1917 р.: «Государ і Олександра Федорівна, про яку, зізнаюсь, не можу тепер без огиди згадувати, самі винуваті. Государ – бідний Государ, через властиву йому безхарактерність, а Олександра Федорівна з багатьох інших причин, головне, через бажання володарювати і зарозумілість, поза сумнівом вона є головною причиною наших нещасть...Романови усім осточортіли»²⁵⁷. Схожих думок дотримувалися відомі генерали Брусилов, Кримов, Алексєєв.

Відречення Миколи ІІ П. Скоропадський сприйняв як легітимне звільнення себе від присяги Романовим. У цей момент перед ним постає класична дилема консервативних аристократичних кіл початку ХХ ст. – необхідність обрати нову ідентичність на заміну зруйнованій традиційній.

На думку Е. Гийдела, у цей час широко поширеним варіантом відповіді на даний виклик став феномен пізньої Російської імперії, третій тип «малороса» – людина з «подвійною» ідентичністю. Розглядаючи державу і культуру як спільне надбання, носії цієї «кризової ідентичності»²⁵⁸ противилися стратегії українського національного руху на виокремлення України і української культури з цього спільного простору. У той же час, не меншу загрозу вони вбачали у заборонній політиці імперського уряду та російських націоналістах на кшталт Шульгіна, які лише радикалізували український рух і посилювали антиросійський вектор його розвитку²⁵⁹. Хоча Гийдел не згадує серед представників цього типу ідентичності П. Скоропадського, є всі підстави віднести його сюди, адже, далекий перед 1917 р. від націєтворчих діянь, у нових умовах він змушений був шукати новий шлях самореалізації, разом із тим сприймаючи нові зміни в політичному житті²⁶⁰.

Подвійна українсько-російська ідентичність стала визначальним чинником у формуванні характеру Гетьманату 1918 р. та уявлень Скоропадського про мету і шляхи його функціонування як держави «Ані української, ані російської»²⁶¹. Не приховував цього і сам гетьман: «хочу лише широко децентралізовану Росію, я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, щоб у цьому тісному союзі окремих областей і держав Україна займала достойне місце і щоб усі ці області та держави зливалися б у одному могутньому організмі, названому Великою Росією, як рівна з рівними»²⁶².

Важливим моментом у такому сприйнятті Скоропадським протягом 1918 році ролі Української Держави стала культурна традиція. Якщо український її різновид був знайомий гетьману з молодих років і став підґрунтям його подальшого дрейфу до української справи, то не меншу роль відіграла традиційна російська імперська культура. Вихований серед еліти, Скоропадський не міг її відкинути: «Російська наука, література, музика, мистецтво створені спільними зусиллями великоросів і українців, а тому відмовлятись від цього високого і гарного... просто смішно і немислимо»²⁶³.

До такого дуалізму, що включав широке визнання українських національних прагнень у федеративних рамках, П. Скоропадський прийшов протягом 1917 – початку 1918 рр. завдяки двом основним моментам: діяльності щодо українізації 34-го армійського корпусу та статус очільника Вільного козацтва. Проведене з ініціативи російського командування, перетворення 34-го корпусу на 1-й Український стало для генерала Скоропадського першим прямим долученням до українського руху. Про роль цього процесу для еволюції майбутнього гетьмана у бік українізації власної ідентичності свідчать дії очолюваного ним корпусу у листопаді 1917 р., спрямовані на захист Києва та Центральної Ради від збільшовизованого 2-го Гвардійського корпусу Є. Бош. Той факт, що керівництво Центральної Ради не лише не оцінило заслуг генерала, а й фактично змусило його піти у відставку, стало початком передбачуваної конфронтації між аристократом Скоропадським та відверто соціалістичною Радою.

Тут вступив у дію ще один чинник, що призвів до перевороту 29 квітня 1918 р. та зумовив характер новопосталої Української Держави – соціальний. Соціалістичну політику Центральної Ради П. Скоропадський трактував як причину безладу, що межував із анархією²⁶⁴. Про соціалізм в Україні він писав, що того «у нас в народі немає, і тому, якщо він і є, то серед маленької, відірваної від народу купки інтелігентів, позбавленої ґрунту і духовно нездорової»²⁶⁵. Можна сперечатися про правильність такого твердження, проте воно дає зрозуміти, чому ставку гетьман робив на кола землевласників і промисловців.

Таким чином, на початок 1918 р. П. Скоропадський сформував власну концепцію української монархії, яка мала творитися в межах дуалістичних українсько-російських уявлень гетьмана і ґрунтуватися насамперед на класі дрібних і середніх землевласників.

Ця теоретична модель так і залишилась невтіленою у повній мірі. Причиною стало те, що у межах своїх уявлень Скоропадський залишився фактично між двох вогнів: з одного боку його критикували українські національні партії за надмірну русифікацію, а з іншого – російські монархічні кола за «мазепинство». Про це пише сам Скоропадський: «Серед усіх людей, які оточували мене за час, особливо мого гетьманства, було так мало осіб, які у питанні про те, як мислити Україну, яку ми творили, мислили б її так, як я. Було дві течії як у соціальних, так й національних питаннях, обидві крайні, ні з тим, ні з іншим я не міг погодитися і тримався середини»²⁶⁶.

Для більшості українських партій та діячів великою вадою Гетьманату була значна присутність російського елементу, насамперед у культурній та адміністративній сфері. У мемуарах Скоропадський визначає кілька головних розходжень між ним та «українськими колами». Перша різниця полягала в тому, що українські кола, люблячи Україну, ненавиділи Росію, тоді як гетьман цієї ненависті не відчував. Він визнавав гніт Росією усього українського у минулому, але провину покладав конкретно на правління, а не весь російський народ²⁶⁷.

У відповідь на звинувачення стосовно використання старих імперських кадрів без української свідомості для будівництва української держави гетьман пояснює, що виключно українських сил було вкрай недостатньо для творення чогось серйозного в силу малої чисельності культурного класу українців. Натомість, існувало багато людей, які любили Україну, самі будучи російської культури²⁶⁸.

Ще одним розходженням було мовне питання. «Я люблю російську мову, українці (націоналісти. – Авт.) її терпіти не можуть, принаймні роблять вигляд, що не люблять його. Я люблю Середню Росію, Московщину – вони вважають що цей край огидний. Я вірю у велике майбутнє Росії, тільки якщо вона перелаштується по-новому, де всі її частини у вирішенні питань мали б однаковий голос, і де би не було, як тепер, коли у Москві у відомих колах дивляться на Україну як хазяїн дивиться на робітника. Українці цьому майбутньому не вірять… Немає жодного пункту, по якому у цьому питанні я б сходився з ними»²⁶⁹.

У цьому фрагменті мемуарів П. Скоропадський зачіпає частину протилежної проблеми – кардинальної опірності щодо його проекту не лише національних українських, а й російських кіл. Гетьманська держава стала прихистком для великої кількості російського дворянства та інтелігенції, що шукала порятунку від більшовиків. Для абсолютної більшості з них метою було відновлення Російської імперії у дореволюційному вигляді. Монархічні російські організації на кшталт «Монархического блока», «Союза возрождения Росии», «Нашой Родини» та ін. відкрито проводили заходи, пропагуючи відродження єдиної і неділимої держави під скіпетром російського імператора²⁷⁰. Таким способом діячі цих організацій «самі рубали сук, на якому сиділи»²⁷¹. І знову ніхто краще не пояснить суть проблеми, ніж сам Скоропадський: «Ці великороси зовсім не розуміли дух українства. Просте пояснення, що... вигадали українство німці й австрійці заради послаблення Росії – не є вірним. Ось факт: варто було лише ослабнути центральному російському уряду, як негайно зі всіх сторін появились українці, швидко захоплюючи все ширші кола серед народу. Я прекрасно знаю клас нашої дрібної інтелігенції. Вона завжди захоплювалась українством; всі дрібні управляючі, конторщики телеграфісти завжди говорили українською і захоплювались Шевченком»²⁷².

У підсумку протистояння між російськими монархістами й гетьманом, останній визнав, що його ідеал федералізованої Росії не має шансів на втілення. Багато хто з російських білогвардійців заявляли, що вони радше воліли б союз з більшовиками, ніж з незалежною чи навіть автономною Україною. П. Скоропадський твердо вірив, що збереження Української держави краще для Російської імперії як бази майбутньої реконструкції сильної федеративної Росії з великим майбутнім. Багато білих генералів та політиків, в тому числі деякі з власного уряду гетьмана, також бачили Україну як бастіон для відновлення великої, проте неподільної Росії. Їх надії вступали у прямій конфлікт з баченням Скоропадського. Вони просто не могли допустити, щоб Україна існувала, навіть якщо це буде тісна федерація з Росією²⁷³. Серед ключових проявів опірності російських кіл українському консервативному державницькому проекту гетьмана став зрив аграрної реформи. Він, у сукупності з рядом інших факторів, спровокував антигетьманське повстання українських національних сил. Таким чином, два фактори, що стояли на шляху теоретичній моделі української монархії П. Скоропадського, спільними зусиллями, хоч і не змовляючись, завдала поразки цьому проекту.

Після повалення Гетьманату П. Скоропадський розгорнув активну діяльність у еміграції. Він не відмовився від прав на потенційний український престол: «Гетьман зрікся влади – не гетьманства»²⁷⁴. Протягом 1919 – 1920 рр. його свідомість переживає ще одну еволюцію. Якщо в 1919 р. під час написання спогадів ще чітко простежується подвійна українсько – російська ідентичність Скоропадського, то вже у 1920 р. він виступає як адепт суто української монархічної ідеї. Цьому сприяв ряд чинників. По-перше, позиція російських кіл у період Гетьманської держави та все ближча перемога більшовиків у російській громадянській війні не залишила місця для російської частини ідентичності гетьмана та мрій про федеративну Росію. По-друге, навіть після втрати влади у грудні 1918 р. він залишався популярним серед українських консервативних кіл. Тому, коли на початку 1920-х років формувався український гетьманський рух на базі Українського союзу хліборобів-державників, саме постать П. Скоропадського була фаворитом на роль лідера монархістів.

Спростовуючи закиди на адресу гетьмана щодо антиукраїнських дій, «Хліборобська Україна» в 1920 р. писала: «всупереч усім поголоскам… про особу Гетьмана Павла Скоропадського, ним рішуче відкинуті різні пропозиції, роблені йому неукраїнськими кругами, виступити в активній, але залежній – чи то від Польщі, чи то від Москви ролі»²⁷⁵. Справді, якби гетьман був таким проросійським, як його намагалися виставити деякі українські кола (особливо в контексті Федеративної грамоти), то він мав би опинитися у 1919 р. не на еміграції у Західній Європі, а у складі Добровольчої армії А. Денікіна, куди попрямували чимало колишніх чиновників та офіцерів Української Держави. Натомість П. Скоропадський зайняв відіграв провідну роль в українському гетьманському русі як колишній гетьман і голова потенційної династії української правителів. Цьому значно посприяв В. Липинський, який у цей час розробив теоретичну модель української спадкової «дідичної» монархії, що бачилася йому оптимальним варіантом державного устрою. На думку вченого, персоніфікацію гетьманства міг здійснити тільки рід Скоропадських, який один «удержався до сьогоднішнього дня на відповідній висоті; тільки йому одному Бог дав стільки мужности і сили, щоб в 1918 р. нашу державну і свою Родову гетьманську традицію відновити»²⁷⁶. Так поєдналася діяльність головного практика українського монархізму з його найвизначнішим теоретиком.