ЗМІСТ

Вступ.......................................................................................................................................3

Розділ 1. Методологія, історіографія і джерела дослідження.......................................7

1.1. Методологічні засади. Поняття «українського консерватизму»................................7

1.2. Історіографія..................................................................................................................13

1.3. Джерельна база..............................................................................................................22

Розділ 2. Малоросійство як форма українського консерватизму.............................28

2.1. Малоросійська ідентичність.........................................................................................28

2.2. Українці на російській державній службі...................................................................37

Розділ 3. Польсько-українські крайовці........................................................................47

3.1. Земельна власність як основа консерватизму............................................................47

3.2. Польська Крайова партія..............................................................................................56

3.3. Граф Михайло Тишкевич.............................................................................................61

Розділ 4. Галицькі русофіли.............................................................................................69

4.1. Ідея «всеруськості».......................................................................................................69

4.2. Консервативне підґрунтя польсько-русофільського союзу 1908 року....................76

4.3. «Старокурсники»...........................................................................................................82

Розділ 5. Український монархізм....................................................................................89

5.1. Союз земельних власників...........................................................................................89

5.2. Павло Скоропадський...................................................................................................94

5.3. В’ячеслав Липинський................................................................................................103

5.4. Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний)................................................................112

Розділ 6. Церква................................................................................................................123

6.1. Греко-католицька церква: між інституційним консерватизмом

і новочасними викликами. Андрей Шептицький............................................................123

6.2. Православна церква в Україні. Василь Липківський...............................................133

Висновки............................................................................................................................142

Список використаних джерел та літератури..............................................................148

Додатки..............................................................................................................................164

ВСТУП

Актуальність теми полягає насамперед у тому, що консервативна течія в українському русі залишається в національній історіографії маловивченою. У досліджуваний період виразниками національної ідеї були переважно представники інтелігенції. В українських регіонах, що входили до складу Російської імперії, а згодом Радянського Союзу, основною ідеологією цієї інтелігенції був соціалізм, який не міг толерувати консервативно налаштованих вищих прошарків суспільства. У підавстрійській Галичині несприйняття консерватизму з боку націонал-демократів і радикалів було позбавлене соціалістичних складових, однак і тут роль аристократії була незначною. Дослідники зазвичай виявляють увагу до модерного національного руху. До Української революції 1917-1923 років¹ консерватизм не був його складовою. Така ситуація фактично виключає з цілої історичної епохи окрему світоглядну позицію, яка, втім, заслуговує на увагу істориків. Консерватизм українських еліт першої чверті ХХ століття був неоднорідним і подекуди архаїчним. Однак у ньому можна бачити як чимало ознак української історичної традиції, ігнорованої інтелігенцією, так і раціональні ідеї стосовно різних аспектів українського національного життя і його перспектив. Глибоке дослідження українського консерватизму з акцентом на його теоретичних засадах як комплексного явища, що охоплювало всі українські землі, дає змогу доповнити існуючі уявлення про соціально-політичну та ідейну структуру тогочасного українського суспільства. Проектуючи потребу вивчення українського консерватизму першої чверті ХХ століття на сьогодення, треба наголосити на значенні таких засадничих консервативних принципів, як зваженість і раціоналізм. Приклад теоретичного обґрунтування та практичного втілення цих принципів у перші десятиліття ХХ століття, коли відбувалися докорінні зміни в житті народів Центрально-Східної Європи, може допомогти знаходити розумні й обґрунтовані рішення теж актуальних проблем сучасного українського суспільства.

Мета роботи – визначити та описати прояви консервативної думки і практики в Україні у контексті соціальних і політичних перетворень, а також інтелектуально-культурних течій у Центрально-Східній Європі у першій чверті ХХ століття.

Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання:

• дати визначення поняття «український консерватизм»;

• встановити різницю між домодерним і модерним українським консерватизмом;

• проаналізувати витоки та різновиди малоросійської ідентичності в умовах модерного націотворення;

• на прикладі «крайової ідеї» правобережної шляхти розглянути компромісні варіанти консервативної відповіді на нові виклики з акцентом на постаті графа Михайла Тишкевича;

• дослідити спектр ідей у межах концепції «всеруськості», що формували галицький варіант домодерного консерватизму – русофільство;

• на прикладі постатей В’ячеслава Липинського, Павла Скоропадського та Вільгельма Габсбурга проаналізувати теорію та практику українського монархізму;

• прослідкувати типи консервативної реакції Греко-католицької та Православної церкви на виклики нових ідеологій та секуляризацію суспільства;

• дослідити взаємозв’язок та спадковість різних теоретичних моделей всередині структури українського консерватизму першої чверті ХХ ст.

Об’єктом дослідження є український консерватизм у першій чверті ХХ століття як сукупність осіб, ідей та практик, спрямованих на збереження традиційних цінностей та протистояння надто швидким суспільним перетворенням.

Предметом дослідження є різні варіації українського консерватизму досліджуваного періоду, їх ідейні витоки, теоретичні засади та спроби практичного втілення; взаємозв’язок малоросійства, крайовства та русофільства як складових частин моделі домодерного консерватизму та їх роль у формуванні модерного консерватизму; постаті діячів українського консервативного руху, природа їхнього традиціоналістського світогляду.

Хронологічними рамками дослідження є перша чверть ХХ століття. Ці межі слід вважати умовними, адже украй важко визначити детальні точки відліку й завершення, коли йдеться про історію ідеї. Зазначені в темі роботи хронологічні межі обрано з огляду на те, що у цей часовий проміжок відбулися надважливі зміни у традиціоналістському світогляді еліт – криза домодерного консерватизму та його еволюція у модерну консервативну ідею.

У перші роки ХХ століття чітко увиразнилися виклики домодерному українському консерватизму. Насамперед це була потреба однозначної національної ідентифікації. У середині 1920-х років в основному завершився болючий для українських еліт процес переходу від домодерного до новочасного консерватизму. На цей час припадає публікація В. Липинським «Листів до братів-хліборобів», що стали основою світського модерного консерватизму. Також до того часу увиразнилися форми нового церковного консерватизму.

Територіальні межі роботи охоплюють українські землі, на яких протягом досліджуваного періоду існували різні варіанти консервативного світогляду. Домодерний український консерватизм охоплював українські території, що входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій: малоросійська ідентичність найбільшою мірою була поширена на Лівобережжі – території колишньої Гетьманщини; ідея «крайовства» набула поширення у Правобережній Україні; русофільство стало галицьким феноменом, що також розповсюдився на території усіх українських земель, що входили до Габсбурзької монархії. Модерний консерватизм, насамперед церковний, теж мав регіональну специфіку. Межа проходила по міжвоєнному кордону СРСР і Польщі. Таким чином, Галичина і Волинь були ареалом поширення консервативних візій греко-католицького духовенства і українського православ’я, а в УСРР протистояли дві концепції православ’я – російська централістська та українська автокефальна. Усі наведені території поширення різновидів українського консерватизму першої чверті ХХ ст. вписуються у сучасні кордони України. Єдина заувага полягає в особливості інтелектуальної історії – ідея є не так явищем практичним, як теоретичним, а тому може розвиватися у відриві від території свого потенційного втілення. У даному дослідженні зразки існування українського консерватизму поза українськими етнічними землями припадають на процес оформлення монархічного руху в еміграції – у Німеччині та Австрії.

Принцип структурування роботи ґрунтується на регіональній та еволюційній специфіці українського консерватизму першої чверті ХХ століття. Після аналізу методологічних засад, історіографії та джерельної бази дослідження почергово, згідно проблемно-хронологічного принципу, розглядаються різні варіанти домодерного консерватизму (малоросійство, крайовство, русофільство), а згодом – два різновиди нового модерного консерватизму (монархізм і церковний консерватизм).

Розділ 1 методологія, історіографія і джерела дослідження

1.1. Методологічні засади. Поняття «українського консерватизму»

Для дослідження консерватизму оптимальним видається такий жанр, як інтелектуальна історія, яка є наступницею історії ідей. Ця спадковість оформилась у 1970-х роках, коли традиційний інструментарій історії ідей було переосмислено на основі включення її у відповідні соціальні, політичні й релігійні контексти. Завдяки цьому полегшилось завдання вивчення історії ідей у тісному зв’язку з реаліями певної епохи. За внутрішньою класифікацією напрямів інтелектуальної історії це дослідження належить до проблемно-орієнтованого напряму, який вивчає розвиток «великих ідей», до яких слід зараховувати консерватизм.

Одним із наслідків еволюції інтелектуальної історії стало її розширення на суміжні дисципліни, у випадку даного дослідження – такі, як політологія та історія церкви. Це дозволяє застосовувати при вивченні українського консерватизму першої чверті ХХ ст. міждисциплінарний підхід. Найповніше він проявляється при розгляді самого поняття «консерватизм» крізь призму творів класиків консервативної політичної думки – Едмунда Берка (1729-1797) та Рассела Керка (1918-1994). Поєднання інтелектуальної історії з церковною історією дозволяє не лише переконатись у традиційній консервативності інституту церкви, а й осягнути багатоаспектність її консерватизму та вплив на нього протягом досліджуваного періоду викликів модерної доби.

При роботі над темою застосовано загальнонаукові принципи історизму, наукової об’єктивності, системності, а також термінологічний принцип. Принцип історизму полягає у розгляді об’єкту дослідження у висвітленні історичних явищ та подій у відповідності до часу та умов його існування. Принцип наукової об’єктивності зумовлює намагання розгляду явищ та процесів в історії у всій їх проявах та різноманітті, враховуючи внутрішні елементи явищ, а також абстрагування дослідника від власного світогляду. Очевидно, принцип об’єктивізму є радше недосяжним ідеалом, до якого варто намагатись якомога ближче підібратись. Адже, як неодноразово зазначав сучасний український історик Ярослав Грицак, добрий історик повинен визнавати власний суб’єктивізм. Одним із способів наближення до зазначеного ідеалу є мінімізація впливу симпатій чи антипатій науковця щодо того чи іншого аспекту його дослідження. Оцінки явищ та подій мають бути виваженими, базуватись на фактах, а не на власних враженнях, що особливо складно у випадку дослідження однієї з провідних світоглядних систем ХІХ – початку ХХІ ст. Принцип системності вимагає розгляду історичного явища як системи, котра складається із пов’язаних між собою елементів, що активно взаємодіють, формуючи певну цілісність – у даному випадку це структура під назвою «український консерватизм». Термінологічний принцип вимагає розглядати терміни і поняття у відповідності їх змістових навантажень досліджуваному період історії, що дозволяє краще зрозуміти тексти джерел досліджуваного періоду.

Для розв’язання завдань дослідження використано загальнонаукові, спеціально-наукові та конкретно-наукові групи методів. До першої групи належать методи аналізу та синтезу, системно-структурний та метод узагальнення. Метод аналізу полягає в процесі розумового розкладання цілого на складові частини, а метод синтезу у об’єднанні окремих сторін в єдине ціле. Ці методи дозволили різні за формою та просторовою локацією типи українського консерватизму звести до єдиної структурної концепції. Завдяки системно-структурному методу вдалося не лише зрозуміти український консерватизм першої чверті ХХ ст. як цілісну систему уявлень з різними ідейними джерелами, а й частково вписати цю структуру у загальнішу систему українського ідейно-політичного простору цього періоду. Метод узагальнення було використано при формулюванні висновків дослідження.

Із спеціально-наукових методів, використаних при дослідженні, необхідно відзначити генетичний, хронологічний, порівняльний та синхронний методи. Завдяки генетичному методу вдалось прослідкувати історичні та культурні корені консервативного світосприйняття в українському середовищі та їх роль у виникненні різних типів українського консерватизму. Хронологічний метод дає змогу послідовно розглянути особливості функціонування цих типів. Завдяки порівняльному методу виявлені спільності та відмінності можна порівняти, щоб краще зрозуміти їх специфіку. Синхронний метод доповнює попередній метод, створюючи можливість для порівняння паралельно існуючих проявів консерватизму у динаміці їх еволюції.

З конкретно-наукових методів в даній роботі було застосовано методи фішок, історичної герменевтики, семіотичного аналізу, а також критичний та біографічний методи. Метод фішок – тематичних виписок з документів і літератури – дає змогу розташовувати зібрані матеріали дослідження для їх ефективнішого аналізу. Метод історичної герменевтики передбачає інтерпретацію прихованого змісту джерел, певним чином зашифрованого словесними формулами, згадками про церемонію, традицію. Цей метод тісно переплітається із семіотичним аналізом, завдяки якому можна визначити, що саме означає конкретний символ у тих чи інших умовах. Для такої сфери, як історія консервативної думки, що багато в чому гуртується на символах і традиціях, історична герменевтика та семіотика є незамінними. Біографічний метод дозволяє краще дослідити та зрозуміти український консерватизм на прикладі ідей його представників. Цей аналіз сприяє розумінню джерел формування та персоналізованої специфіки консервативних почувань тих чи інших носіїв традиціоналістської свідомості.

Методологія даного дослідження визначає і термінологічний апарат. Ключовим терміном дослідження є український консерватизм. Для розуміння суті цього явища найбільш необхідним є акцент на двох аспектах – загальних теоретичних уявлення про те, чим є і – що важливо – чим не є консерватизм; потребі чіткого усвідомлення того, за яких умов консерватизм взагалі може виникати. Ці два аспекти є значною мірою взаємопов’язаними. Із моменту свого виникнення як напряму політичної думки консерватизм був реакцією на нову ситуацію. «Батьки» консерватизму – Е. Берк та Рене де Шатобріан – формували свої ідеї як реакцію на виклик Великої Французької революції, яка піддала докорінним змінам столітні традиції в соціально-економічній, релігійній і приватній сферах. Саме тоді Берк сформулював тезу, яку можна вважати головним кредо консерваторів: «Я не став би виключати зміни, але при цьому є речі, які повинні бути збережені. Я застосовував би ліки тільки коли хворому зовсім погано. Займаючись ремонтом будівлі, я зберіг би її стиль»². Ці слова якнайкраще втілюють традиційні прагнення вищих соціальних верств, для яких характерними були подібні прагнення збереження традиційного способу життя з проведенням лише найнеобхідніших змін.

Як на Заході консерватизм виник у якості реакції на породжені Великою Французькою революцією зміни, насамперед – появу модерного націоналізму, так і в Україні він став реакцією на виклики нової епохи, що найбільше увиразнились на початку ХХ ст. Важливо зауважити, що у даному дослідженні український консерватизм поділяється автором на дві категорії – домодерний і модерний. Цей поділ є необхідним для того, щоб мати змогу краще проаналізувати усі явища, процеси та персоналії, що разом творили український консерватизм. Під модерним консерватизмом маються на увазі два його типи – український монархізм та церковний консерватизм Греко-католицької церкви (далі – ГКЦ) та Української автокефальної православної церкви (далі – УАПЦ). Ці два типи українського консерватизму мали свої чіткі ідейні засади, сформовані В’ячеславом Липинським, митрополитом ГКЦ Андреєм Шептицьким та УАПЦ Василем Липківським відповідно як чітка альтернатива соціалізму та націоналізму, які становили головний виклик традиційному світогляду української аристократії та духовенства.

Складніше охарактеризувати, чим був домодерний український консерватизм, чиє вивчення є необхідним для розуміння того, звідки ж береться консерватизм модерний. Адже між цими двома видами простежується чітка спадковість. Домодерний консерватизм був украй неоднорідним і йому притаманний ситуативний, або ж «пульсуючий» характер. Ця ситуативність зумовлювалася характером проявів консерватизму як конкретних спроб реагування без чіткого ідейного фундаменту на нові виклики. В основі цих спроб лежало небажання консервативно налаштованих аристократів та більшої частини духовенства приймати умови епохи, що вимагала чіткої національної самоідентифікації, а також прагнення зберегти існуючий соціальний устрій, де їм належали домінуючі позиції.

Найкраще консервативні «імпульси» простежити, якщо розділити домодерний український консерватизм на три теоретичні моделі за історико-територіальним принципом. Першою моделлю є ідентичність дворянства Російської імперії українського походження, насамперед нащадків давніх козацьких родів, яке зберігало пам’ять і увагу до історії Гетьманщини, водночас будучи вірними підданими династії Романових. Це поєднання локального культурницького патріотизму (з усвідомленням відмінностей між «малоросами» та «великоросами») та вірності російському імператору в історіографії прийнято називати малоросійською ідентичністю. Різновидом її була ситуація у православній церкві, де духовенство також фактично виконувала роль державних службовців. Новітній націоналізм ставив перед носіями малоросійської ідентичності дилеми, що могли цю ідентичність зруйнувати. Для дворянина-«малороса» складно було робити вибір чіткої національної самоідентифікації, адже його традиційна свідомість успішно функціонувала і без національних категорій. У такій ситуації на початку ХХ ст. можна простежити три типи консервативних «імпульсів»: намагання ігнорувати нову ситуацію, залишаючись у межах традиційного «малоросійства» (шлях більшості); обрання російської національної ідентичності; еволюція у людину «двох культур» – української та російської (наприклад, гетьман Павло Скоропадський у 1918 р.). Три наведених різновиди стали підґрунтям для трьох гілок малоросійської ідентичності, сформульованих Ернстом Гийделом: традиційний образ малороса в межах імперської соціальної ієрархії, малорос-російський націоналіст, і «українець російської культури»³.

Іншим дуалістичним варіантом домодерного консерватизму стало крайовство – рух польської та української спольщеної шляхти на Правобережжі. За зразком литовсько-польських крайовців, яким деякий час вдавалось успішно втілювати свою подвійну ідентичність, ґрунтовану на спадку Речі Посполитої, аристократія на Правобережній Україні намагалась ігнорувати національні категорії. Багато у чому за прикладом носіїв малоросійської ідентичності, місцева шляхта на основі традицій Литовсько-Польської держави мислила націю як культурну, а не етнічну спільність, де любов до свого краю і українських селян поєднувалась із належністю до «високої» польської культури.

Малоросійство та крайовство як консервативні світогляди, базовані на домодерних уявленнях і з ситуативною реакцією на конкретні виклики пройшли складну еволюцію, привнісши чимало традицій у модерний український консерватизм. Зокрема – козацько-гетьманські традиції Лівобережжя та спогади про служіння правобережної шляхти українській справі. Також саме у цих традиціях вперше втілився один із основоположних для українського монархізму принципів – територіалізм.

Третім, осібним від інших, типом домодерного консерватизму стало галицьке русофільство. Воно ґрунтувалось на ідеї «всеруськості», що включала у себе вкрай розмиті уявлення про єдиний «руський простір» на основі спільної історичної традиції, віри та правопису. Цей вид українського домодерного консерватизму є найбільш контроверсійним з огляду на історію його розвитку. Він демонстрував найбільшу опірність будь-яким видозмінам і у першій чверті ХХ ст. набрав рис відвертого анахронізму. Негативному сприйняттю русофільства посприяло те, що у стані його конкурентів – народовців – певну роль відігравали помірковані елементи, які згладжували протиріччя переходу від домодерних уявлень на основі історичної традиції до модерних, де ця традиція поєднувалась із національними категоріями. Важлива роль у такому переході належала Греко-католицькій церкві та митрополитові А. Шептицькому, чия діяльність стала зразком успішної еволюції церкви від фактичної опори русофільства до чільної української національної консервативної інституції.

Таким чином, поняття «український консерватизм» є складною структурою, що формувалася, за аналогом до класичного західного консерватизму, як відповідь на виклики модерної доби, у першу чергу націоналізм. Водночас український консерватизм першої чверті XX ст. мав власну специфіку, зумовлену паралельним існуванням трьох різних форм домодерного консерватизму. Кожна із цих форм в зазначений період зіграла свою роль для формування єдиних світоглядних засад модерного українського консерватизму.