51. Поняття та правова природа адміністративної юстиції

Аміністративна юстиція – це самостійна гілка правосуддя, і її ціллю є

регулювати конфлікти між громадянами та органами державного управління

або між самими органами та установами. Зазвичай, судовий контроль за управлінською діяльністю органів виконавчої влади, посадових осіб, державних службовців називають

адміністративною юстицією.

Окремі вчені вважають, що паростки адміністративної

юстиції зустрічаються вже у стародавній Греції та Римі, інші доводять,

що цей інститут формується у середні віки.

Першою державою, де інститут адміністративної юстиції розпочав

досліджуватись як наукова проблема, і де з"являється наукова література

з цієї проблематики, вважається Франція. Саме у цій державі, вже у перші

десятиріччя 19 століття сформувалась відповідна наукова база і в 1817

році на основі законодавства про адміністративну юстицію у Паризькому

університеті було створено кафедру адміністративного права. адміністративній юстиції як науковій проблемі в 19 та 20 століттях було присвячено багато праць, в яких вона розглядалась в

історичному, юридичному та порівняльно-правовому аспектах. Проблема

адміністративної юстиції в процесі свого розвитку на теренах України

пережила найбільш різноманітні твердження та думки.

В рамках традиційного підходу, адміністративна юстиція характеризується

певними рисами, які вважається за доцільне відзначити. Серед

них:

• наявність правового спору (адміністративно-правового, управлінського

спору) про публічне право, який виник в зв"язку з реалізацією публічного

управління, виконавчої влади, управлінської діяльності державних

службовців, тобто в сфері управлінської діяльності.

• адміністративні спори вирішуються в рамках здійснення правосуддя, тобто

адміністративна юстиція – це судова влада.

• однією з головних цілей адміністративної юстиції є правовий захист

суб’єктивних публічних прав громадян та юридичних осіб. Власне порушення

цих публічних прав і складає предмет адміністративної юстиції;

• адміністративні спори розглядаються за встановленими процесуальним

законодавством правилами, які забезпечують учасникам правового спору

формальну (процесуальну) рівність, тобто в рамках спеціально створених

процедур розгляду скарг чи позовів.

52.Поняття, завдання та правове регулювання адміністративного судочинства. Адміністративне судочинство – це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Переломним етапом у становленні адміністративного судочинства в Україні стало прийняття 6 липня 2005 року Кодексу адміністративного судочинства (далі — КАС) [2]. Згідно ст. 5 КАС, адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 38 Закону “Про судоустрій”, в Україні діє Вищий адміністративний суд України [4]

Також, говорячи про нормативну базу адміністративного судочинства, необхідно відмітити Указ Президента України „Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів”[5], згідно якого з 1 січня 2005 року в системі адміністративних судів України утворено місцеві адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди, визначено території, на які поширюються повноваження місцевих та апеляційних адміністративних судів України, затверджено мережу та кількісний склад суддів адміністративних судів України.

53.  Принципи адміністративного судочинства. Під принципами адміністративного судочинства, слід розуміти універсальні, науково-обгрунтовані, прямо або опосередковано закріплені в нормативно-правових актах засади, які виражають сутність і специфіку адміністративного судочинства і спрямовані на забезпечення його результативності.

До загальних (вони одночасно є конституційними) слід віднести, принцип: верховенства права; законності; здійснення правосуддя тільки судом; незалежності суддів і підкорення їх тільки законам; рівності громадян перед законом і судом; гласності (прозорості) судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; диспозитивності; змагальності; здійснення судового процесу державною мовою; забезпечення права користуватися рідною мовою кожній особі, яка бере участь у процесі; забезпечення учасникам судового процесу права на захист (правову допомогу); оскарження судових рішень; обов’язковості судових рішень.

Принцип верховенства права. людина її права та свободи визнаються найвищими соціальними цінностями і визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Це означає, що адміністративний суд не повинен застосовувати положення правового акта, у тому числі закону, якщо його застосування суперечитиме загальним принципам права чи порушуватиме права і свободи людини й громадянина. Принцип верховенства права передбачає також, що норми Конституції є нормами прямої дії, тому захист прав, свобод та законних інтересів шляхом звернення до адміністративного суду на підставі Конституції гарантується.

З принципу верховенства права випливає принцип доступності судового захисту, який притаманний будь-якому виду судочинства. Зокрема, у п.1 ст.6 ратифікованої Україною Конвенції про захист прав людини та основних свобод зазначається, що кожний, у разі спора про його цивільні права та обов’язки чи у разі звинувачення його у скоєнні злочину, має право на справедливий, публічний розгляд справи в розумний строк незалежним та неупередженим судом, утвореним на основі закону. У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права вказується, що держави, які беруть участь у Пакті зобов’язані забезпечити будь-якій особі, права та свободи якої порушені, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було здійснено особами, що діяли як офіційні (п. «а» ст.2 Пакту). Також ст.8 Загальної декларації прав людини, закріплює правило, відповідно до якого людина має право на ефективне поновлення в правах національними судами у разі порушення її основних прав, наданих конституцією або законами.

Фундаментальним принципом судочинства, є принцип законності. Практична реалізація цього принципу, полягає у тому, що, з одного боку, розглядаючи справу адміністративний суд має неухильно дотримуватись форми, процедурної чистоти юридичної техніки і його рішення не можуть суперечити чинному законодавству. А з іншого - адміністративний суд, як орган судової влади, в процесі розгляду справи здійснює судовий контроль за діяльністю адміністрації і тому такий контроль виступає способом забезпечення режиму законності.

Принцип гласності (прозорості) у класичному варіанті передбачає гарантування широкого і неупередженого інформування громадськості про хід та наслідки розв’язання справи. Форми його реалізації закріплені у ст.9 Закону України «Про судоустрій України», згідно якого кожен має право на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його справи, а також у положеннях ЦПК, КПК і ГПК стосовно відкритості розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам держави, особистості або іншої захищеної законом таємниці.

Принцип диспозитивності, як процесуальний принцип, передбачає самостійність сторін у розпорядженні своїми вимогами (заявляють, визнають або відмовляються від них), тобто свободу дій учасників процесу. Лише по волі зацікавлених осіб починається розгляд справи, чи перегляд судових рішень. Особа-позивач у ході провадження має право змінити підставу або предмет спору, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, укласти мирову угоду з відповідачем. Відповідач, в свою чергу, має право визнати позов повністю або частково, укласти мирову угоду з позивачем. Згідно з цим принципом, адміністративний суд має розглядати адміністративні справи не інакше, як за волевиявленням зацікавленої сторони і не повинен виходити за межі заявлених вимог.

         Вагомого значення для здійснення правосуддя в адміністративних судах матиме принцип обов’язковості судових рішень. Практична значущість його полягає у тому, що рішення адміністративного суду, які набрали законної сили, є обов’язковими, і тому мають бути виконані.

Особливість принципу диспозитивності та змагальності обумовлює необхідність закріплення такого принципу адміністративного судочинства – як принцип процесуальної активності суду.

54. Публічно-правовий спір як предмет адміністративного судочинства.

Серед правових спорів особливе місце займають спори фізичних та юридичних осіб з органами державної влади та органами місцевого самоврядування при здійсненні ними владних повноважень.

Кодекс адміністративного судочинства до публічно-правових спорів, які розглядаються у порядку адміністративного судочинства відносить:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Публічно-правовий спір є видом правового спору, для якого характерні наступні ознаки:

1. спір виникає з публічно-правових відносин;

2. сторонами спору є суб’єкти публічно-правових відносин, серед яких особливим правовим статусом наділені органи публічної адміністрації ;

3. сфера виникнення спору зумовлена реалізацією публічного інтересу;

4. предметом спору є рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів публічно-правових відносин, які порушують або можуть порушити права, свободи та інтереси інших суб’єктів.