4. Поняття та види недійсних правочинів. Правові наслідки визнання правочину недійсним.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства.

Загальною підставою визнання правочину недійсним є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених законодавством.

Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елементів, які його складають, то взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна визначити:

• дефекти суб’єктного складу (відсутність у сторін правочину дієздатності – у фізичних та правоздатності – у юридичних осіб);

• дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми правочину;

• дефекти змісту правочину (фіктивні, удавані правочини);

• дефекти волі (правочини, вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та правочини, в яких внутрішня воля сформувалася неправильно. Наприклад, правочини, вчинені під впливом обману, правочини, вчинені особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними);

Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочинів та правових наслідків, вчинення правочинів, вони поділяються на:

• нікчемні;

• оспорювані.

Нікчемним (або абсолютно недійсним) є правочин, вчинення якого не породжує передбачених законом правових наслідків у зв’язку із протиправністю або іншими недоліками юридичного характеру, незалежно від пред’явлення позову про визнання його недійсним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинення. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне, проте до суду все ж таки доведеться звертатись з позовом про застосування наслідків недійсності правочину. У випадках, встановлених ЦК України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним. Так, з одного боку, законодавець певним діям взагалі не надає правового значення, називає їх результат нікчемним правочином, тобто таким, що ніколи не існував. А з іншого – формулює умови для визнання цього «фантому» частиною об’єктивної правової реальності. Суворість, з якою закон ставиться до порушників вимог щодо письмової форми, нотаріального посвідчення, отримання дозволу органу опіки і піклування, співіснує з поблажливістю до тих самих порушників, які виконували нікчемний правочин (ст.ст. 218, 220 ЦК України) або укладали його в інтересах підопічного (ст.224 ЦК України). Держава заперечує виникнення цивільних прав з нікчемних правочинів, і, разом з тим, залишає можливість в судовому порядку визнати існування відповідних правовідносин на вимогу зацікавленої особи, і захистити інтереси їх учасників.

Враховуючи вищевикладене слід визначити такі ознаки нікчемного правочину:

1. нікчемний правочин є недійним тільки у випадках, передбачених законом;

2. правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред’явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін;

3. нікчемний правочин не породжує правові наслідки, які притаманні правочинам даного виду;

4. нікчемний правочин породжує лише наслідки, які пов’язані з його недійсністю. Такими наслідками будуть поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція) та відшкодування збитків або моральної шкоди.

До нікчемних належать такі правочини:

• вчинені з порушенням обов’язкової письмової та нотаріальної форм (ст. 219 – 220 ЦК України). Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

• вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221 ЦК України). Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким малолітня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов’язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;

• вчинені у випадках, передбачених законом, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК України). Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов’язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

• вчинені недієздатною фізичною особою (ст. 226 ЦК України). Дієздатна сторона зобов’язана повернути опікунові недієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочином, а опікун зобов’язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов’язана також компенсувати опікунові недієздатної особи чи членам його сім’ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною особою. Правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявив претензії другій стороні. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними;

• правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК України). Таким вважається правочин, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним;

• фіктивні правочини (ст. 234 ЦК України). Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть мати протизаконне підґрунтя (укладення громадянином договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації), або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, у тому числі у разі його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Так, невиконання або неналежне виконання правочину не може бути підставою для визнання його недійсним і у цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків. Така правова позиція стосується тих правочинів, сторони яких дійсно мали на меті досягти відповідного правового результату. Отже, позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.

У ст. 234 ЦК України не передбачено кола осіб, які мають право звертатися з позовом про визнання фіктивного правочину недійсним. Це може зробити як сторона фіктивного правочину так і інші заінтересовані особи. Оскільки сторони не вчиняють жодних дій для здійснення фіктивного правочину, суд тільки приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких інших наслідків (реституції). Якщо ж на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Як приклад фіктивного правочину можна змоделювати ситуацію, коли громадянин А, за договором позики, отримав від громадянина Б грошові кошти. У вказаному договорі громадянин А зазначає, що кошти він отримав для придбання квартири разом зі своєю дружиною. Договір був підписаний заднім числом. Вказану дію громадянин А вчиняє оскільки має спір зі своєю дружиною про поділ нерухомого майна, тим самим має намір довести суду, що квартира була придбана також за його кошти, для доказу чого і був оформлений вищевказаний договір.

• удавані правочини (вчинені сторонами для приховання іншого правочину, котрий вони насправді вчинили) (ст. 235 ЦК України ). Відповідно до ч.1 ст.235 ЦК України удаваний правочин – це правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо цей факт буде встановлений, то відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Мотиви укладення таких правочинів можуть бути різноманітними. Як приклад можна змоделювати ситуацію коли, укладається договір дарування з метою приховання договору купівлі-продажу для обходу переважного права учасників спільної часткової власності на купівлю частки, що продається. Найпоширенішою удаваною угодою сучасних правовідносин є видача «генеральної» довіреності на автомобіль з правом його продажу. Фактично ж ідеться про купівлю-продаж. Вказана дія здійснюється для зменшення витрат зі сплати держмита, уникнення збору необхідних документів, економії часу, тощо. У даній ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший – той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою нібито прикриває реальний правочин. Щоправда, такий правочин обмежений існуванням у часі, оскільки в більшості випадків довіреності видаються на певний строк. Крім того, такий правочин за своєю природою є ризикованим, оскільки довіритель, після закінчення дії довіреності, може подати позов про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).

Закон прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Удавані правочини можуть бути вчинені як без будь-яких протиправних намірів, так і з метою приховування незаконного правочину (наприклад, договір про спільну діяльність приховує договір суборенди майна, яку заборонено договором оренди або законом). За таких обставин, у разі встановлення факту неправомірності насправді вчиненого правочину удаваний правочин може бути визнаний недійсним на підставі ч.1 ст.215 ЦК України, оскільки в ньому зовнішнє волевиявлення сторін не збігається з їх внутрішньою волею. Якщо така неправомірність судом не буде встановлена, закон не зобов’язує визнавати удаваний правочин недійсним, а передбачає можливість застосування до таких відносин правила того правочину, який сторони мали на увазі насправді.

Оспорюваним (або відносно дійсним) є правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

До оспорюваних належать правочини:

• вчинені неповнолітньою особою поза межами її цивільної дієздатності (ч. 2 ст.222 ЦК України). Основною причиною цього є відсутність згоди батьків на вчинення неповнолітньою особою правочину, що вимагається ч.2.ст. 32 ЦК України. При цьому йдеться про правочини: які не підлягають під ознаки дрібних побутових, полягають у розпорядженні своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, щодо здійснення своїх прав на результати інтелектуальної творчої діяльності, банківського вкладу та щодо розпорядження цим вкладом, спрямовані на участь в юридичній особі або її заснування.

Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

• вчинені фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 223 ЦК України). Фізична особа може бути обмежена в дієздатності за наявності підстав, передбачених у ч.1 та ч.2 ст. 36 ЦК України. Наслідком обмеження особи в дієздатності є заборона вчинення нею правочинів, крім дрібних побутових, без згоди піклувальника. Правочини, вчиненні особою, обмеженою в дієздатності можуть визнаватися судом недійсними. З позовом до суду звертається піклувальник. До звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним, піклувальник протягом місяця з моменту, коли він дізнався про вчинення підопічним оспорюваного правочину, має звернутися до другої сторони цього правочину, ти самим заявивши про свою незгоду з діями особи, обмеженої в дієздатності.

Суд виносить рішення про недійсність правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, лише якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.

• вчинені дієздатною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України). Стаття 225 ЦК України може застосовуватися у випадках відсутності підстав для визнання особи недієздатною, однак її дії в момент вчинення правочину свідчать про те, що вона перебувала у такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними. Це може бути тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння, фізична травма, сп’яніння тощо.

Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Не виключаються випадки, коли психічний стан, у якому перебувала особа не момент вчинення правочину, згодом набуває постійного характеру, і особа визнається судом недієздатною. Тоді позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину.

• вчинені юридичною особою, що не мала права їх вчиняти (ст. 227 ЦК України). Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

• вчинені під впливом помилки, обману, насильства (ст. 229 – 231 ЦК України). Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

• вчинені в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України). Для визнання правочину недійсним на цій підставі необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

вчинені під впливом тяжкої обставини (кабальні правочини)(ст. 233 ЦК України). Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася.

Під кабальним правочином розуміється правочин, вчинений особою на вкрай невигідних для неї умовах та який особа змушена була вчинити внаслідок тяжкої обставини, незалежно від ініціатора його вчинення. На перший погляд, у всіх трьох законодавчих позиціях розходжень немає — правочин може бути визнаний недійсним, якщо одна зі сторін вимушена вчинити його внаслідок збігу тяжких обставин на суттєво невигідних умовах для неї. Така спрощена позиція з урахуванням захисту прав та інтересів тільки однієї сторони може спричинити негативні наслідки для іншої сторони, навіть незважаючи на те, що в її діях присутні ознаки недобросовісності. Наслідком вчинення кабального правочину передбачено настання двосторонньої реституції, відповідно якої кожна зі сторін зобов’язана повернути протилежній стороні у натуральній формі все, що вона отримала в результаті вчинення правочину, а якщо таке повернення неможливе, відшкодувати вартість отриманого майна за цінами, які існують на момент відшкодування. Крім того, недобросовісна сторона повинна відшкодувати збитки, завдані вчиненням недійсного правочину, та відшкодувати моральну шкоду потерпілій стороні, незалежно від того, чи є в діях останньої ознаки правопорушення, за яке може бути застосоване повернення майна в натурі або грошових коштів у дохід держави.

За яких обставин правочин можна вважати кабальним? Як необхідно тлумачити поняття «кабальна умова», «збіг тяжких обставин» та «вкрай невигідні (несприятливі) умови»?

Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Як у судовій практиці, так і в законодавстві під поняттям «кабальна умова» розуміють скрутне матеріальне становище — це умови існування фізичної особи, які проявляються перш за все при відсутності грошових коштів та інших майнових засобів, що необхідні для задоволення потреб фізичної особи та придбання речей першої необхідності (продуктів харчування, медичних ліків, житла, одягу тощо); безвихідні особистісні труднощі — це несприятливі та непередбачувані обставини, які виникли у особи або у члена (і в) її сім’ї, близьких родичів (стресові ситуації — позбавлення волі фізичної особи або накладення арешту на майно, важкий стан здоров’я, автотранспортна аварія, пожежа, наслідки стихійних лих або надзвичайних ситуацій, безробіття, борги або договірні зобов’язання тощо). Вкрай невигідні (несприятливі) умови настають за наявності двох підстав: суб’єктивної та об’єктивної. Перша — очевидність цих обставин для сторін та свідоме їх сприйняття; об’єктивна — віддзеркалює те, що за правочином здійснена зовсім нерівнозначна передача майна.

У кабальних правочинах є недоліки волі, оскільки її формування відбувається за обставин, коли практично неможливо виявляти дійсну волю, і ці обставини сприяють вчиненню правочину на вкрай невигідних умовах для однієї із сторін правочину, при цьому інша сторона використовує скрутне безвихідне становище свого контрагента (ст. 233 ЦК України).

Поняття «збіг тяжких обставин» та «скрутне матеріальне становище» не є синонімами. Деякі вчені, зокрема Ф. С. Хейфец, не погоджуються з поглядами В. П. Шахматова і частково з поглядами О. О. Красавчикова, які ототожнювали ці поняття. Ф. С. Хейфец вважає, що поняття «збіг тяжких обставин» охоплює наявність у особи не лише скрутного матеріального становища, яке необхідно тлумачити ширше. На нашу думку, позиція останнього є більш обґрунтована, оскільки поняття «збіг тяжких обставин» повинно охоплювати не лише умову наявності «скрутного матеріального становища» у особи, але й умову наявності «скрутної особистісної ситуації», якою зловживає та використовує контрагент при вчиненні правочину на вкрай невигідних для іншої особи умовах.

Наприклад, особа, у якої важко хворий член сім’ї або її близька людина, не має достатньо грошових коштів, щоб придбати необхідні медикаменти, або через дефіцит не може їх дістати. Інша особа, у якої є можливість отримати або є в наявності медикаменти, пропонує віддати їх в обмін на коштовну річ, ціна якої у кілька разів вища, тобто не є рівнозначною вартості медикаментів. Такий правочин вчинений на вкрай невигідних умовах може бути визнаний недійсним на підставі впливу тяжких обставин, хоча особа могла і не перебувати у важкому матеріальному становищі.

Особа може бути змушена вчинити правочин на вкрай невигідних умовах не лише за умов скрутного матеріального становища, а і тому, що відмова вчинити правочин на вкрай невигідних умовах, обумовлює для неї настання негативних наслідків майнового характеру.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правові наслідки недійсності правочинів.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом, який визначає наслідки що виникають у результаті вчинення недійсних правочинів.

Закон вбачає юридичні й майнові наслідки недійсності правочинів.

Юридичні наслідки призводять до визнання правочину недійсним за умов нікчемності або оспорюваності. Як правило правочини визнаються недійними з моменту їх вчинення. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Законодавством передбачений основний вид загальних майнових наслідків недійсності правочинів – двостороння реституція. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч.1 ст. 216 ЦК України).

Прикладом майнових наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є:

• правочини з дефектами суб’єктного складу;

• правочини з дефектами форми;

• правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права;

• правочини, вчинені під впливом помилки;

• правочини, вчинені під впливом тяжких обставин.

Окрім загальних наслідків недійсності правочинів, застосовуються також:

• спеціальні наслідки – у вигляді накладання обов’язку відшкодувати збитки та моральну шкоду, що понесла одна зі сторін внаслідок вчинення та виконання недійсного правочину;

• додаткові наслідки – використовуються по відношенню до сторони, з вини якої виник обман, помилка, насильство, зловмисна домовленність та збіг тяжких обставин.