Текст лекції вступ

Кожен із нас у повсякденному житті майже щодня укладає договори (правочини), не звертаючи на це особливої уваги. Заходячи до магазину, віддаючи речі на зберігання стаємо учасниками договору зберігання, купуючи різні речі, продукти харчування - договору купівлі-продажу, користуючись громадським транспортом - договору перевезення. Так чи інакше ми всі є учасниками цивільних відносин.

У статті 11 ЦК України закріплені законодавчі підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, одними з основних є договори та інші правочини. Правочини характеризуються певною сукупністю ознак, що дозволяють відмежовувати їх від інших юридичних фактів.

Поняття "правочин" є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20 - 30-х років та застосований в ЦК України, в якому йому відведено окрему главу. Раніше в цивільному праві вживався термін "угода", під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

1. Поняття, ознаки та класифікація правочинів.

Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов’язків. За своєю юридичною природою він є юридичним фактом, що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Відповідно до цього цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).

Зі змісту визначення правочину можна виділити такі основні його ознаки:

1. Правочин є юридичним фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки.

В науці розмежування правочинів і юридичних фактів проводиться через поділ юридично значимих дій – на правочини, акти державних органів тощо та юридичні вчинки. Особливість правочинів, на думку вчених, полягає в тому, що в них присутній елемент залежності між юридичним ефектом і спрямованою на нього волею суб’єкта, вони є правомірними діями, які вчиняються зі спеціальною метою – викликати певні юридичні наслідки. На необхідність відокремлення правочинів від інших дій за ознакою цілеспрямованості вказували Д.В. Боброва. А.Ю. Бабаскін та інші вчені.

Разом з тим, сучасна теорія збагачена низкою положень щодо природи і видів юридичних фактів, до яких пропонується відносити, зокрема, такі правові явища, як правосуб’єктність, дієздатність, юридичний стан, строки тощо. У зв’язку з цим постає потреба з’ясувати питання, що являє собою правочин як юридичний факт, адже деякі з елементів, що є умовами його дійсності, науковці вважають самостійною юридичними фактами. У такому випадку правочин мав би вважатися складнішим утворенням аніж (простий) юридичний факт.

В юридичній літературі зустрічається думка, що термін (юридичний факт) має два значення. У вузькому сенсі – це конкретна фактична передумова зміни правовідносин, яка включає один елемент (дію); у широкому – це будь-які фактичні обставини, що мають правове значення, зокрема, елементи, що утворюють фактичний склад. Це збігається з думкою, що її висловлював свого часу Г.Ф. Дормідонтов: «… виникнення, припинення чи зміна юридичних відносин пов’язується не з однією якоюсь подією чи окремо взятим фактом; завжди до відомої події повинні приєднатися інші обставини, або вона має співпадати з іншими обставинами, або ж ціла низка подій має співпадати з іншими відомими подіями, навіть така проста подія, як знищення речі, наприклад, тягне юридичні наслідки тільки тоді, коли річ не була безхазяйною».

З позиції деяких правознавців певні правочини зумовлюють рух правовідносин тільки у випадках, коли входять до складного юридичного складу. Наприклад, Ю.П. Єгоров відносить до таких: спадкування за заповітом, публічну обіцянку винагороди, умовні правочини. Для виникнення спадкового правовідношення, вважає вчений, необхідно, крім заповіту, смерть спадкодавця і прийняття спадщини спадкоємцем; правовідносини з публічної обіцянки винагороди виникнуть тільки після оголошення обіцянки винагороди та надання результатів за досягнення яких її обіцяно; а умовні правочини спричинять юридичні наслідки лише за умови настання факту – умови, що має юридичне значення. Строкові правочини – це вчений називає «незавершеним юридичним складом», і зазначає, що «невідворотність настання строків підкреслює юридичну значимість правочинів, оскільки строк обов’язково сплине, і правові наслідки, обумовлені цими обставинами, настануть неминуче. Наведена аргументація не видається переконливою, адже автор веде мову вже про реалізацію правочину. Тоді як, наприклад, наявності дійсного заповіту і факту смерті вже достатньо для виникнення права на прийняття спадщини, а небажання спадкоємця прийняти спадщину не змінює юридичну природу заповіту, який є правочином.

Міркування ж щодо «незавершеного юридичного складу» правочину вже висловлювалися в науці, зокрема, І.Б. Новицьким та О.А. Красавчиковим. Останній стверджував, що якості юридичного набуває лише завершений склад, який включає всі необхідні елементи – окремі юридичні факти, що утворюють дану сукупність.

Зауважимо, що згідно закону (ст.202 ЦК України) для визнання певної дії правочину достатньо її спрямованості на набуття зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків; закон не встановлює вимоги, щодо обов’язкового настання цих наслідків. Тому строкові правочини не можуть розглядатися як такі, що входять виключно до складного юридичного складу; строк є елементом фактичного складу, що спричиняє реальне настання юридичних наслідків. Умова як обставина, настання якої достеменно не можна передбачити, також матиме значення виключно з волі учасників правочину, тому не є самостійним юридичним фактом, а входить до системи його елементів (фактичного складу).

Певне уточнення в цю проблему вносять стадії набуття цивільних прав і обов`язків: 1) формування волі на набуття цивільних прав і обов`язків; 2) волевиявлення; 3) надання волевиявленню тої форми, яка є імперативною для даного виду правовідносин; 4) вчинення дій, які є змістом правовідносин: передача майна, сплата грошей, виконання роботи, надання послуг тощо.

Якщо юридичний факт є обставиною, яка породжує динаміку юридичних правовідносин, а строки і правочини є самостійними юридичними фактами, то слід дійти висновку, що коли укладення правочину і здійснення передбачених ним прав та виконання обов’язків розірвані у часі, ми маємо справу з юридичним складом, адже наявні два юридичні факти, які у сукупності породжують рух правовідносин. Якщо ж правочин здійснюється в момент його вчинення, то це є простий юридичний факт. Звідси слідував би висновок, що в одних випадках правочин є самостійною підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов`язків, а в інших виступає виключно як складова юридичного складу – і це залежить від строків.

Юридичне значення має як правило факт існування (чи відсутності) того чи іншого правовідношення (наприклад, вказується на те, що для укладення шлюбу необхідна відсутність іншого укладеного шлюбу). Один з прихильників подібної думки В.Б. Ісаков застерігає, що юридична надійність факту – правовідношення істотно залежить від досконалості юридичного механізму утворення правовідносин; він не забезпечує належного рівня законності, то внаслідок використання такого факту-правовідносин помилку буде перенесено в нову сферу суспільних відносин; це зобов’язує проявляти обережність у використанні факти-правовідносини, передбачати засоби контролю у фактичних складах, які включають цей факт. Віднесення факту «факту-правовідношення» до елементів фактичного складу є доцільним, проте надання йому значення самостійного юридичного факту потребує додаткової аргументації.

Отже правочину притаманні певні ознаки юридичного факту. Разом з тим правочин як дія, що спрямована на настання правових наслідків зумовлює їх тільки у сукупності фактичного складу, який може включати також такі елементи, як юридичні стани, юридичні умови, факти-правовідношення. З іншого боку, правочин являє собою цілісний фактичний склад. Так, наявність необхідного обсягу дієздатності як необхідного юридичного стану є обов’язковою умовою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав і обов’язків внаслідок вчинення певної дії.

2. правочин - це вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи.

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для вчинення правочину потрібна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Отже, волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи дістає свій вираз зовні. Для чинності правочину волевиявлення його учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення повинно бути вільним від факторів, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля).

Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. Concludere – робити висновок). При прямому волевиявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення правочину прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настання певних правових наслідків (наприклад укладення договору перевезення транспортом загального користування шляхом використання автоматів у метро або договору зберігання речі в автоматичних камерах схову). Однак застосовуватися побічне волевиявлення може лише у правочинах, які можуть вчинятися сторонами в усній формі, та у випадках, прямо визначених законом (наприклад, ч.2 ст.642 ЦК України).

У випадках, визначених договором або законом, вираження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Останнє само по собі не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому таке значення. У разі якщо встановити справжню волю сторін, що вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути розтлумачений стороною (сторонами) або за вимогою сторони (сторін) судом.

3) правочин породжує правовий наслідок (наприклад, бажання спадкодавця заповісти своє майно визначеному суб'єкту зумовлює виникнення для останнього цивільних прав та обов'язків);

4) правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права;

5) правочин завжди має бути правомірною дією. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, настання яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) – вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Законодавцем встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України). Правомірність правочину означає, що він є дозволеною дією та створює той правовий ефект, на який був спрямований.

Як вольовому акту правочину притаманні деякі психологічні моменти, а саме: правова ціль та мотив, за яким вчиняється правочин. Правова ціль, заради якої учасники вчиняють правочини, є їх підставою, наприклад, набуття права власності на майно. Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним. У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Під мотивом розуміють спонукальну причину та соціально-економічну або іншу, ніж правова, ціль, заради якої вчиняється правочин. Згідно з цим мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при цьому правового значення.

Під класифікацією розуміють систему підпорядкованих деякій ознаці понять (класів) у певній галузі знань або діяльності людини, використовувану як засіб для встановлення взаємозв’язків між цими поняттями (класами).

Необхідність у класифікації правочинів полягає у тому, щоб при визначенні їхньої юридичної природи можна було б розрізняти їх за різними підставами, що б також дозволило виокремити правові особливості кожного з них та краще зрозуміти правову специфіку, значення, сферу застосування та спосіб їх реалізації.

Правочини класифікуються на такі види:

1. Залежно від кількості осіб, що виражають свою волю та спрямованості їх волі:

• Односторонні – дія однієї сторони, яка може бути представлена однією чи кількома особами (видача довіреності, складання заповіту).

• Двосторонні – погоджена дія двох сторін (такі правочини називаються договорами – купівля-продаж, дарування, найм).

• Багатосторонні – різновид договору, в якому беруть участь щонайменше дві сторони. Усі сторони багатостороннього правочину прагнуть досягти однієї мети (наприклад, договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, про спільну діяльність).

2. Залежно від наявності (у двосторонніх правочинах) зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій стороні поділяються на:

• Оплатні – є правочини, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий же зустрічний обов’язок іншої сторони (купівля-продаж).

• Безоплатні – обов’язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна зі сторін, інша не обтяжена будь-якими обов’язками (дарування).

Оплатні правочини, залежно від обсягу зустрічного надання на момент вчинення правочину, поділяються на:

• Мінові (або комутативні) – це правочини, сторони яких мають можливість визначити співвідношення благ, які передаються кожним із них за договором другій стороні на момент вчинення правочину (наприклад, купівля-продаж, найм житла);

• Ризикові (або алеаторні) – це правочини, сторони яких не спроможні заздалегідь встановити обсяг або саму можливість отримання певного блага за правочином на момент його вчинення (наприклад, договір довічного утримання, договір страхування).

3. Залежно від того коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права і обов’язки:

• Консенсуальні – це правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами у належній формі (купівля-продаж, найм, підряд).

• Реальні – це правочини, які вважаються укладеними з моменту фактичного передання речі або вчинення іншої дії (наприклад, договір страхування, банківського вкладу, позики).

4. Залежно від строку на який укладається:

- Строкові – це правочини, в яких визначено момент виникнення у сторін прав і обов’язків, тривалість існування зобов’язання, момент припинення тощо.

- Безстрокові – не визначено ні момент вступу в дію, ні момент припинення (такий правочин, зазвичай, негайно набирає чинності та припиняється на вимогу однієї зі сторін).

5. Залежно від того, наскільки дійсність правочину залежить від його мети:

- Каузальні – правочини, дійсність яких залежить від мети. У випадку, коли мета каузального правочину не здійснима або протизаконна, такий правочин не викликає юридичних наслідків (договір перевезення, договір найму житла).

- Абстрактні – є такі правочини, де їх дійсність не ставиться в залежність від мети їх укладення (вексель).

6. Наступною класифікацією правочинів, залежно від моменту виникнення (зміни або припинення) прав та обов’язків сторін, є їх поділ на звичайні (безумовні) та умовні.

Звичайним (безумовним) вважається правочин, права та обов’язки в якому виникають, змінюються та припиняються з моменту його вчинення. Як правило, більшість правочинів, що вчиняються у цивільному обороті, є безумовними.

Умовним правочином є правочин, в якому виникнення, зміна або припинення прав і обов’язків сторін поставлені в залежність від настання будь-якої обставини, умови, якщо заздалегідь невідомо, настане вона чи ні (ст. 212 ЦК України). Умова може бути: відкладальна або скасувальна.

Правочин є вчинений під відкладальною умовою, якщо її настання обумовлює набуття або зміну прав та обов’язків. За таким правочином права та обов’язки у сторін правочину або інших осіб виникають або змінюються не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов’язуються з моментом настання обумовленої обставини (наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов’язують з вступом сина до ВНЗу).

Правочин є вчинений під скасувальною умовою, якщо настання обставин обумовлює припинення прав та обов’язків. При цьому права і обов’язки у сторін правочину та інших осіб виникають з моменту його вчинення, однак припиняються у майбутньому з моменту настання обумовленої обставини.

Вищезазначені обставини характеризуються в цілому такими рисами:

• настання обставин має бути об’єктивно можливим;

• сторонам не повинно бути відомо, наступить така обставина чи ні;

• обставина може настати у майбутньому, однак вона може існувати і на час вчинення правочину за умови, що сторони не знали цього.

7. Окремим видом правочинів є фідуціарні правочини – правочини, які мають довірчий характер, внаслідок чого втрата довір’я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в односторонньому порядку (договір доручення).

8. Біржові правочини. Біржа – це постійно діючий організований оптовий ринок, на якому здійснюється торгівля біржовими товарами (сировиною, продуктами харчування, промисловими товарами, цінними паперами тощо. Однією з особливостей біржових правочинів є порядок їх укладання і вимог до їх змісту, суб’єктного складу та форми.

Біржовим визнається правочин (угода, операція), що відповідає сукупності умов:

а) якщо за своїм змістом вона є угодою на реалізацію майна (купівлю-продаж, поставку, обмін товарів), допущеного до обігу на товарній біржі. Вимоги до біржового товару регулюються правилами біржової торгівлі окремих бірж;

б) якщо її учасниками є члени біржі та вона укладається членами біржі або за їх дорученням біржовими брокерами;

в) якщо він поданий до реєстрації та зареєстрований на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.

Біржовою угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі і за умови такої реєстрації не підлягає нотаріальному посвідченню (щодо угод з нерухомістю). Виконуються біржові угоди поза біржею (товару як такого на біржі немає).

Особливості укладання біржових угод врегульовано ст.15 «Біржові операції» та ст.17 «Правила біржової торгівлі» Закону «Про товарну біржу». Детально біржові угоди регулюються Правилами біржової торгівлі, затвердженими біржовими комітетами, а зміст цих угод визначається Типовими контрактами, що їх також затверджують біржові комітети.

Біржові угоди за різними критеріями поділяються на види. Найбільш загальним критерієм поділу є час виконання угоди. Згідно з цим критерієм розрізняють біржові угоди: з негайним виконанням («угоди на реальний товар» або «касові угоди»); термінові (угоди на строк).

Одним з видів біржових угод на строк є ф’ючерсні угоди, предметом яких є стандартні біржові контракти на стандартизований товар з визначеним наперед строком виконання, але за ціною, встановленою на день укладення контракту.

9. Дрібні побутові правочини. Стаття 31 ЦК України визначає правочин дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість. При цьому, визначення «дрібний побутовий правочин» має оціночний характер та не має установлених меж грошового виразу (вартості), а тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин різні межі розуміння «дрібного побутового». В зв’язку з цим при розкритті змісту такого правочину слід звертати увагу на майновий стан тих, хто вчиняє такі правочини. Зокрема, це може включати ідентифікацію майнового стану особи, визначення характеру його потреб із відображенням;

10. Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів, такі як легітарні та волютарні.

- Легітарними визнаються правочини, що мають своєю основою приписи закону, тобто сам правочин та його умови повинні бути прямо передбачені законодавством та відповідати приписам закону;

- Валютарними визнаються правочини, які хоча і не передбачені законом, проте укладаються особами внаслідок їх вільного волевиявлення. В порівнянні с попереднім видом правочину його сторони вправі вчинити будь-який правочин, проте з дотриманням загальних правил його правомірності, зокрема, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам та не повинен порушувати публічний порядок.