3. Форма правочину. Правові наслідки порушення форми правочину.

Оскільки правочин є вольовою дією, заради його оцінки з точки зору правових норм необхідне об’єктивоване вираження волі, що доступна для зовнішнього сприйняття.

Законодавець у ст. 205 ЦК України розмежовує форму правочину та способи волевиявлення. Тлумачення змісту вказаної норми дозволяє вести мову проте, що спосіб волевиявлення є родовим поняттям, яке включає в себе форму правочину. Волевиявлення учасників правочину може виражатися у певних діях, у мовчанні, усно, письмово.

Форма правочину – це спосіб висловлення волі сторін, які беруть у ньому участь. Сторони правочину мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Форма правочину – це спосіб волевиявлення, яке дає можливість зафіксувати волю сторін, підтвердивши реальність їх намірів щодо настання, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків.

Цивільне законодавство і практика укладення правочинів допускають різноманітні форми останніх – від найпростіших до ускладнених спеціальними процедурами з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією. Зокрема досить поширеними у вітчизняній практиці є такі форми вчинення правочинів: 1) конклюдентними діями; 2) шляхом мовчання; 3) усно; 4) письмово; 5) письмово з нотаріальним посвідченням; 6) письмово з дотриманням спеціальних вимог (державна реєстрація тощо).

Особливим способом вираження волі є укладення правочину шляхом вчинення конклюдентних дій, тобто дій, які свідчать про бажання однієї сторони укласти правочин на умовах, запропонованих іншою стороною. Ця форма правочину виражається в тому, що для його укладення, зокрема з технічними засобами, необхідне волевиявлення особи спрямоване на його укладення (наприклад, вчинення через автомати купівлі-продажу напоїв, договір зберігання речей в автоматичних камерах схову, прохід через турнікет у метрополітені тощо).

Вираження волі в правочині можливе також шляхом мовчання (ч. 3 ст. 206 ЦК України). Мовчання має правове значення лише у тому випадку, якщо законом або домовленістю сторін правочину йому надане таке значення. Наприклад, за договором найму наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК України). У цьому випадку відсутність заперечень наймодавця може виражатися у формі мовчання.

Чинне законодавство допускає укладення правочину в:

• усній формі;

• простій письмовій формі;

• письмовій нотаріальній формі.

Відповідно до ст. 206 ЦК України, усно можуть вчиняться правочини, що повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення, крім правочинів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення чи державна реєстрація, а також правочинів, для яких недотримання письмової форми має наслідком їх недійсність. Характерною рисою правочинів, що вчиняються усно, є збіг у часі двох стадій – виникнення зобов’язання та його припинення шляхом виконання.

Зазвичай, у таких випадках йдеться про правочини, які укладаються на невелику суму або з приводу яких рідко виникають спори або їх можна віднести до дрібних побутових. Зокрема до них належать:

1) правочини фізичних осіб між собою на суму, що не перевищує двадцятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

2) правочини з будь-яким суб’єктним складом незалежно від суми, що виконуються безпосередньо під час їх укладення, як, наприклад, договір купівлі-продажу за готівку. У цьому випадку будь-якій фізичній особі, яка оплатила товари або послуги на підставі усного правочину з іншими юридичними або фізичними особами, за її бажанням має бути виданий документ, що підтверджує підстави і суму отриманих грошей. Водночас ч.2 ст.207 ЦК України встановлює фактично обов’язок юридичних осіб, які оплатили товари або послуги, вимагати від контрагента письмового підтвердження отриманої суми грошей та підстав для їх отримання.

У жодному разі не допускається усне вчинення правочинів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (наприклад, домовленості про поруку, заставу тощо).

Правочини на виконання договору за домовленістю сторін можуть вчинятися в усній формі навіть тоді, коли за загальним правилом для самого договору передбачена письмова форма. Проте усні правочини на виконання письмового договору не допускаються, якщо це суперечить договору або закону.

У зв’язку з нетривалістю договору зберігання речей фізичних осіб у гардеробах установ, організацій тощо, цей договір також укладається усно незалежно від вартості речі, переданої на зберігання. При цьому постає питання про правове значення так званих легітимаційних знаків (номерного жетона тощо), які видаються в таких випадках особі, що здає речі на зберігання (ст.937 ЦК України). Виправданим видається висновок про те, що такий знак є лише одним з можливих способів доказу наявності договору зберігання, а не його формою. Тому при його втраті фізична особа не позбавляється права доводити існування договору показаннями свідків.

Письмова форма полягає в тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

Згідно ст. 208 ЦК у письмовій формі належить вчиняти правочини:

• між юридичними особами;

• між фізичними та юридичними особами (крім правочинів, які виконуються в момент вчинення та не підлягають нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації);

• між фізичними особами на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (окрім правочинів, які виконуються в момент вчинення та не підлягають нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації).

Обов’язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні правочину. Отже, підпис є обов’язковим реквізитом правочину, вчиненого у письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри учасників правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин.

Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа, яка називається рукоприкладником. Підпис рукоприкладника на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його стороною. Підпис рукоприкладника нв тексті правочину, стосовно якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання, лікування особи, яка його вчиняє.

Для правочинів, які виходять за межі звичайних і впливають на істотні майнові інтереси громадян, законом передбачено обов’язкову нотаріальну форму. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється відповідно до Закону України «Про нотаріат» нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим відповідною статтею ЦК України.

За згодою суб’єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню підлягає будь-який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов’язковою. Використання такої можливості часто є доцільним, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом слугує гарантією того, що цей правочин укладений відповідно до вимог закону. До того ж нотаріальне посвідчення правочину полегшує з’ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та обставин його вчинення.

Відповідно до чинного законодавства (п. 35 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України) обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягають:

• договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна;

• іпотечні договори, договори про заставу транспортних засобів, космічних об’єктів;

• договори про спільну часткову власність на земельну ділянку;

• купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід права власності та про передачу права власності на земельні ділянки; про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв);

• договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна, відчуження приватизованого майна;

• договори про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину;

• договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше;

• договори найму транспортних засобів за участю фізичної особи, договори позички транспортного засобу, у якому хоча б однією стороною є фізична особа;

• договори про зміну черговості одержання права на спадкування та заповіти;

• довіреності на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо юридичних осіб, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма довіреності;

• інші правочини, для яких чинним законодавством передбачена обов’язкова нотаріальна форма.

Згідно ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Державна реєстрація правочинів є юридичним фактом, який забезпечує правову легітимність вчиненого правочину. Головною метою існування системи державної реєстрації правочинів є забезпечення захисту майнових прав на нерухомість учасників цивільного обігу.

Державна реєстрація має дві основні мети. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо.

Державна реєстрація правочинів проводиться відповідно до вимог ЦК України шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру правочинів. Державний реєстр правочинів – це єдина комп’ютерна базу даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонаваного доступу.

Відповідно до ч.2 ст. 210 ЦК перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію правочинів, порядок їх реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюється законом. Однак ,поки що це положення на практиці не реалізоване і такого закону український законодавець не прийняв. Для заповнення цієї законодавчої прогалини постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. № 671 було створено Державний реєстр правочинів, адміністратором якого визначено державний департамент «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України. Тією ж постановою Кабінет Міністрів України затвердив Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів, відповідно до якого державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення їх дії згідно з укладеним з адміністратором зазначеного реєстру договором проводять державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси.

Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Нотаріуси, які не мають доступу до єдиної комп'ютерної бази даних Реєстру, в день посвідчення правочину надсилають один його примірник реєстратору, який в день отримання примірника вносить відповідний запис до Реєстру.

Державна реєстрація правочинів проводитиметься нотаріусами, реєстраторами юридичної особи, яка належить до сфери управління Міністерства юстиції України до 1 січня 2013 року.

Правові наслідки порушення форми правочину.

Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 218 ЦК України).

Тобто правочин, вчинений з порушенням вимог закону щодо його письмової форми, є чинним і породжує цивільні права та обов’язки, за винятком випадків, коли його недійсність прямо визначена законом (наприклад, недодержання письмової форми договору дарування, договору страхування, довіреності). Однак у разі виникнення судового спору з приводу заперечення однієї зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин сторони у таких випадках не мають права посилатися на свічнення свідків. Наявність самого правочину, його зміст можуть доводитися письмовими доказами (наприклад, боргова розписка, рахунок-фактура, акт прийому-передачі товару) або за допомогою засобів аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

У зв’язку з недотриманням письмової форми нікчемними в силу прямої вказівки закону є : договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому, договір страхування, коедитний договір, договір банківського вкладу, договір комрційної концесії, заповіт.

Однак, якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна і з сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним (ч.2 ст. 218 ЦК України).