7. Особливості світосприйняття в культурі та філософії Стародавнього Китаю.

Виділяють 6 основних філософських напрямів (шкіл): школа інь і янь, конфуціанство, школа моїстів, школа імен, школи легістів (законників), школа дороги і сили даосизму. Основною є “Книга перемін”, за якою існують 2 сили (інь і янь), які взаємодоповнюють і взаємозаперечують одна одну. Космічні сили упорядковують хаос і утворюють 3 основні реальності: землю, небо і людину. „Ян”- символ неба, щось активне світле, уособлює чоловіче начало у світі. „Інь”- жін. начало, символ землі, темний бік світу, пасивна роль очікування. Чергування Інь та Ян – назив. шляхом Дао. Дао - світовий закон, принцип єдності світу якому підкоряються і природа і суспільство і людина.

Основні ідеї конфуціанства – етичні принципи добра людинолюбства, взаємності. Правильний шлях (дао)– людина повинна слідувати ним живучи у злагоді з собою, з іншими людьми, з світобудовою, що значить жити щасливо. Людина повинна жити не для себе а для суспільства, виконувати свій обов’язок. Існує культ минулого, підпорядкування старшим. Благородна людина (за Конфуцієм) – ідеал, вимоглива до себе, прагне самовдосконалення, вміє зберігати внутрішній спокій, витримку і самовладання.

Даосизм спрямований на гармонізацію взаємин людини з природою. 3 основні мети: досягнення довголіття, досягнення стану просвітлення, здобуття безсмертя. В основу покладена натур – філ-ка концепція здоровя, яка базується на принципах інь-янь. Шлях до довголіття лежить через наслідування природи, гармонізації двох протилежних начал інь і янь. Найвища мета – просвітлення душі, стан єдності з Дао. Для досягнення необхідно дотримуватися природності і недіяння. Природність вимагає від людини звільнення від усіх пристрастей і бажань, вміння управляти своїми емоціями і почуттями. Недіяння вимагає від людини не втручатися в закономірності природи, а підкорятися їм. Кінцева мета даосизму – безсмертя, досягається внаслідок стану єдності з Дао, просвітлення душі.

Легізм – напрям суспільно-політичного характеру, висуває силу законів, як єдину природну основу життя держави. Людина за своєю природою є злою і корисливою, шукає вигоди тому держава повинна законодавчо регулювати егоїстичних людей. Дао – юридичний закон якому підпорядковується все існуюче. Держава повинна постійно втручатися в життя людей, вистежувати і карати за провини. Філософія є шкідливою бо сіє сумління і розбрат, держава не потребує окремих думок а одностайності мислення, потрібно пробуджувати не сумління а страх. Правитель повинен оточувати себе таємничістю і страхом, інакше він не матиме вірних чиновників і покірного народу. Ідеологія легістів була застосована у державному устрої Китаю.

8. Космоцентризм філософії досократиків.

Космос – (старо. гр.. гармонія, порядок). Геракліт вважає: „Космос – це вогонь, що спалахує і згасає”. Космоцентризм – впорядкування всесвіту, вчення про світ, його походження і будову.

Перші грецькі філософи — мудреці займалися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи причини й початок світу, їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з'ясування першопричини (грец. архе — початок, принцип) усього сущого як основи, суті, їх методологія має безліч пережитків мі­фологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, а та­кож і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя. Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлення про світ у давньогрецькій філософії дістало назву космоцентризм. В понятті космоцентризму вбачається ще один смисл. Космос — протилежність Хаосу, відповідно — порядок і гармонія протиставляються невпоряд­кованості та ін. Тому космоцентризм ранньої античності поясню­ється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ — Космос, Макро­косм, а людина — його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія. Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що ви­значає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така сві­тоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці — фізики шукали причини і початки буття.

Ферекід із Сироса (584- бл. 499 рр. до н. е.), якого вважають учителем Піфагора, стверджував, що архе — земля (грец. Хтонія);

Фалес із Білета (625-545ррдо н е)під архе розумів воду Анаксимен (585-525 рр. до н. е.) — повітря; Геракліт (544-483 рр. до н. е.) -вогонь. Геракліт писав: «Цей Космос, однаковий для всіх, не ство­рив ніхто з богів, ніхто з людей, але завжди був, є і буде вічно жи­вий вогонь, що помірно загорається, помірно згасає». В V ст. до н. е. \Емпедокл (487-424 рр. до н. е.) об'єднав усі чотири стихії, надавши їм статус елементів, тобто само тотожні, кількісно І якісно незмінювані субстанції, що не зводяться одна до одної (у Геракліта взаємо перетворюються), сполучаючись в певній пропорції, утво­рюють все різноманіття світу, включаючи живі організми.

У філософії Стародавньої Греції поняття архе як субстанції, основи всього сутнього розширив учень Фалеса Анаксимандр (611 — 545 рр. до н. е.). Першооснову Анаксимандр знайшов не серед реаль­них стихій, що підлягають спостереженню, а в апейроні. Прикмет­ник (апейрос гр.. неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй.) Апейрон Анаксимандра безсмертний, непідвладний зни­щенню і вічно рухається. На безмірності апейрону базується його здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення чотирьох стихій: адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксимандр стверджував, що апейрон — основа і єдина причина всієї суті; апейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле;'іх парні комбінації утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й гаряче), вогонь (сухе й гаря­че). Анаксимандр першим усвідомив, що безкінечність якої-небудь певної стихії (наприклад, землі, води, повітря чи вогню) призве­ла б до її відокремленості, переваги над усіма іншими стихіями як конечними. Апейрон Анаксимандра є невизначене, а тому байду­же до всіх стихій, які вихідні з нього й породжуються ним.

Природно, Анаксимандр першим у філософії усвідомив несу­місність деякої однозначності якісної визначеності початку й атри­буту безкінечності. Концепція початку як апейрона, тобто не визначеного кількісно і якісно, правильна у сучасних умовах. Ві­домий чеський космолог Лео Рігер у книжці «Вступ до сучасної космології» вказує на те, що спроби підсумувати сучасні уявлення про матерію та її властивості обов'язково приходять до ідеї апей­рона Анаксимандра. Справді, будь-яке однозначне й вичерпне онтологічне визначення матерії в принципі неможливе. А понят­тя безкінечності й невизначеного збігаються, адже часто гово­рять: функції (або число) стають невизначеними, маючи на увазі їх нескінченне зростання.