82. Ноосферна стратегія сталого розвитку та роль науки в її реалізації.

Ноосфера – (сфера розуму) – автор терміну Е. Леруа, його підтримав П’єр де Верден Верн. Вернадського ноосфера розглядається не лише з природничонаукових позицій, але також у найширшому соціо-культурному контексті.

Теорія ноосфери виходить з особливих філософських засад, які по-своєму єднають класичне бачення світу з суто сучасними реалі­ями — такими, як глобальні проблеми та необхідність сталого роз­витку. Як зазначають сучасні дослідники, "філософія ноосфери не лише відрізняється від попередніх способів філософського ос­мислення світу, а й грунтується на основних його принципах. Головний з них — принцип розумності людини і світу, який її оточує. Розум, розумність у класичній філософії означали не лише певну форму знання про дійсність, розум уособлював єдність істини, добра і краси. Він був також втіленням єдності й упорядкованості світу. Тому розумне пізнання виявлялося у створенні гармоній­них, логічно чітких філософських систем. Спроби створювати системи випливали з прагнення відкрити гармонію світу і відтвори­ти її у мисленні". Ця характеристика, очевидно, повною мірою стосується і науко­вої творчості В. Вернадського.

Сучасне розуміння ноосфери, на відміну від часу В. Вернадсь­кого, тобто від 30-40-х років, має цілком відчутний екологічний аспект. Іноді навіть безпосередньо наголошується, що під ноосфе­рою розуміється "сфера взаємодії природи і суспільства, в межах якої розумна людська діяльність стає головним визначальним чинником... В понятті ноосфери наголошується необхідність ро­зумної (тобто такої, що відповідає потребам людства, яке розви­вається) організації взаємодії суспільства і природи на противагу стихійному, хижацькому ставленню до неї, яке призводить до по­гіршення довкілля" В часи Вернадського такий логічний наголос, певна річ, не міг виникну­ти, для цього ще не було необхідних передумов.

Останнім часом подекуди можна зустріти твердження, що засно­ваний Вернадським та його послідовниками варіант теорії ноосфери нібито застарів, проте, більшість дослідників таку думку коректною не вва­жає. Справа, мабуть, у тому, як саме розуміти наукову позицію В. та сутність його внеску в тлумачення ноосфери. При цьому безумовним є й інше: за десятиліття, що пройшли з тих пір, коли формувалися ідеї Вернадського, надто вже багато змінилося в науці і суспільстві, щоб можна було поставити крапку на тому етапі розвитку концепції ноосфери — життя необхідно вимагає руху вперед. І в сучасній науці він, безперечно, є.

Тут слід відзначити, насамперед, традиційний інтерес вітчиз­няних дослідників до вчення про ноосферу. В західній науці, як дово­дить практика, традиції використання цього поняття та поглиб­лення його змісту є значно меншими. Протягом останнього деся­тиріччя особливу роль у цьому процесі відіграє діяльність Міжна­родної академії ноосфери (сталого розвитку) на чолі з академіком Урсулом, який є відомим дослідником філософських про­блем природознавства і техніки, космонавтики, інформатики, синергетики, нарешті, сталого розвитку. Варто наголосити важливість самого факту створення у наш час Міжнародної академії ноосфери (сталого розвитку) як спеціалізованого наукового осередку, діяльність якого цілком оче­видно концентрується навколо відповідної проблематики.

Пафос концепції сталого розвитку, безперечно, пов'язаний з розумом людини. Тож не дивно, що поняття ноосфери в цьому контексті вживається досить часто. Вже в преамбулі першої редак­ції проекту "Концепції сталого розвитку України" було зазначе­но: "Основою сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина — господарство — природа, що забезпечує перехід до такого способу взаємодії природи і суспільства, який характери­зується як епоха ноосфери. І закінчувався цей документ характеристикою трьох етапів переходу України до сталого розвитку, де заключний етап, зок­рема, передбачає "створення глобальної системи екологічної без­пеки та фундаменту ноосферного розвитку". Ця теза, між іншим, була повністю відтворена і в другій редакції проекту (2000 р.).

Переосмислення поняття ноосфери в сучасному екологічному контексті відбулося під впливом усвідомлення гостроти глобаль­них проблем, зокрема, у результаті діяльності Римського клубу. Людина виявилася далеко не в усьому розумною істотою. Протя­гом 80-90-х років під тиском низки виявлених фактів дослідники почали говорити і про те, що не справдився оптимізм В. відносно швидкого переходу людства до ноосфери: його розум, уособлений у науці, виявився недостатнім, а у чомусь — і просто небезпечним. Результатом цього є антропоноосферні супе­речності, які стали досить очевидними наприкінці XX ст.

Багато що пояснюється самою природою людини, тим, як вона спрямовує свою діяльність на задоволення потреб (що не знають меж), як нещадно експлуатує природне довкілля.

Загалом же є дві крайні позиції в розумінні людини. Перша — це її ідеалізація (абсолютна віра в розум і гуманність людини), але результати розвитку історії — проти такого розуміння. Друга ж позиція — заперечення навіть потенційної можливості для люди­ни стати колись справді розумною, якось відкоригувати свою суто біологічну ("тваринну") природу у власних же інтересах. Цей украй негативний образ людини є разом з тим історично песиміс­тичним: він означає, що людина не має майбутнього, людство просто не зможе вижити в ситуації, яка невпинно та безнадійно погіршується.