57. Єдність диференціації та інтеграції в науці.

Важлива площина розвитку науки визначається єдністю протилежних процесів диференціації та інтеграції. Історично першим етапом була нероздільність людського пізнання світу. Однак досить швидко почався процес поділу на частини й аспекти цього пізнання, виділення окремих галузей і пізнавальних засобів. Диференціація в науці (лат. відмінність)– це розрізнення певних об’єктів, і виникнення специфічного наукового інтересу до окремих сторін. Диференціації науки характерна вже для Стародавньої Греції. Так, в роботах Демокріта, Аристотелі, Архімеда починають відокремлюватися такі науки як механіка, астрономія, математика та інші. Взагалі процес диференціації знання в своїй основі сприяє поглибленому вивченню об’єктів, пізнанню різних їх сторін. Диференціація науки, результатом якої є існування близько 2 тис. наук (галузей, дисциплін) та близько 7 тис. наукових напрямків триває і досі. З часом більше відчувається прагнення до єдності науки, її пізнавальних засобів і мови, до відновлення цілісності пізнання світу, тобто поглиблення інтеграції. Прийшов час, коли різні вчені почали говорити, що наука єдина, тільки здається, що є різні галузі. Франко І.: “Наука як і природа є одна, все в ній взаємозалежне”. В цілому можна відзначити, що рівень інтеграції в науці можна розглядати як своєрідний індикатор її зрілості, при чому сама інтеграція науки виступає як результат внутрішніх закономірностей її(науки) розвитку.

Інтеграція – (лат.цілісність) – охоплює все у світі і єднає світ, тобто єдність світу.

Диференціація та інтеграція не існують одна без одної, об’єктивна основа цих протилежних процесів – єдність світу та його якісна багатоманітність. Тому прогресуючий поділ науки на різні галузі знання (природничі, суспільні, технічні науки) і різнобічна спеціалізація окремих дисциплін поєднуються з активним утворенням регіональних і загальнонаукових форм, засобів, тенденцій.

58. Поняття методу і наукової методології. Проблема класифікації методів пізнання.

Проблема методу дуже цікавила вчених і філософів ще з часів античності. Щоб переконатися в цьому, досить згадати хоч би метод пошуку істини Сократом, який він називав повивальним мистецтвом, підкреслюючи той факт, що цей метод сприяє “народженню” істини приблизно так, як повитуха допомагає народитися дитині.

Метод (гр..шлях) – шлях пізнання спосіб досягнення мети. Це система регулятивних принципів, або правил практичної чи теоретичної діяльності людей.

Методологія свогодення, розкриваючи зміни поняття “метод” наголошує на таких 3 моментах:

1. метод хоч і залежить від характеру обєкта, його істотних особливостей, але безпосередньо стосується його діяльності, що повязано з духовним і практичним освоєнням цього обєкте.

2. метод відіграє регулятивно-організуючу роль нетільки в прозесі наукового пізнання, а й у всіх сферах діяльності.

3. важливою характеристикою методу в субєктивному плані є його усвідомленість і осмисленість без чого важко говорити про позитивний вплив певної методології та ефективність тої чи іншої діяльності.

Найважливішу роль для розуміння механізму функціонування науки, як цілісного організму, відіграє наукова методологія. З одного боку це вчення про методи і форми наукового пізнання, з іншого – система цих методів і форм як наукова реальність, те, що використовують дослідники у своїй роботі, тому проблемам методології наука завжди приділяє вийняткову увагу, а методологічна культура вченого значною мірою визначає його кваліфікацію, фаховий рівень.

Критерій класифікації методів наукового пізнання різний. Найважливажливіший з них є галузь досліджуваних явищ (природа, суспільство, техніка, тощо), рівень наукового пізнання (емпіричний, теоретичний, метатеоретичний), ступінь загальності використань. За останнім критерієм на рубежі ХХ-ХХІ ст. найпоширенішими є визначення 4 основних рівнів наукової методології: філософський, спеціально науковий(традиційний, рівень спеціальних наук), регіональний, загальнонауковий (Досягнення пов’язано з глибоким проникненням модельного, структурного, системного, інформаційного підходу.)