54. Філософське розуміння культури: натуралізм, соціологізм, аксіологізм

Культура – це система матеріальних та духовних цінностей людства, створених ним за всю історію. Можна сказати, що „друга природа” і є культура в найширшому розумінні. Розрізняють „тіло” і „душу” культури. Душею культури є людина, а тіло без людини – мертве. Людина є не тільки творцем культури, вона є її душею, її продуктом (найважливіше).

Тенденції тлумачення культури

Натуралізм – походження культури, її сутність, тлумачать з природничих начал. Культура означ. вирощування. отже, людина „вирощує” сама себе з природи як рослина. Натуралізм пояснює розвиток суспільства законами природи (кліматичні умови, географічне середовище і т.д.).

Соціологізм – не природа дає початок, а людина. Людина не стільки дитя природи, скільки дитя суспільства.

Аксіологіям – означає цінність. Концепція пов’язана з діяльністю Баденської школи неокантіанства (під цінностями розуміють суто духовні, і наголошується ірраціональний характер виникнення цінностей). Пізнати цінності до кінця людина не може. Суть концепції – в наголошуванні на винятковій ролі саме їх. Дух. цінності не заперечуються ні однією з концепцій.

Н-д : в релігії це безперечно духовні цінності, але передача цих цінностей від покоління до покоління потребує цінностей матеріальних (книги храмів).

Культура явище цілісне. В будь-якому її прояві міститься матеріальне і духовне начало. Твори мистецтва потребують матеріальних витрат для їхнього створення та й існують вони в матеріальній формі – у вигляді картин, книг, скульптур. Водночас в будь-якому матеріальному предметі реалізовані ідеї, знання, культурний зміст.

Таким чином, під культурою слід розуміти само створення людини в конкретних формах її матеріальної і духовної діяльності.

55. Проблема істини в філософії.

Кінцевою метою пізнання – є досягнення істини, що здійснюється в результаті взаємозв'язку між суб’єктом (С) і об’єктом (О) або С і предметом пізнання (П)

Класичне розуміння істини дав Арістотель, воно базується на принципі відповідності і наз. кореспондеційна істина. Істина за Арістотелем – відповідність між думкою та предметом, якщо за предмет брати зовнішню річ. В матеріал. підході кореспонденційна істина повстане як об'єктивна істина (такий зміст наших знань який не залежить від людини). Ця філ. в об'ктивній істині розрізняє момент абсолютності, який знаходить вираз як абсолютна істина – це вичерпне знання про предмет. Другим моментом є її відносність, відносність істини – це зумовленість результату пізнання рамками історичного часу та рівнем розвитку засобів пізнання.

Кореспонденційна істина (від слова „кореспонденція”) спрощено її можна пояснити так: істиною є знання, яке відповідає дійсності. Показує відповідність пізнавального образу абсолютам, дійсності. Одним з абсолютів є природа (для віруючої людини це святе письмо)

Коли говорять про когерентну істину, то під нею розуміють що існує внутрішнє зчеплення між властивостями пізнавального (озн. „зчеплення”) В абс. ідеалізмі істина – узгодженість між думками, що виникають у свідомості при спрямуванні на них С. Різновиди когерентної істини : логічна істина(узгодженість тверджень науки, яка робить їхню систему несуперечливою), фактична істина (узгодженість тверджень науки з чуттєвим досвідом.)

У марксизмі істина – кінцевий результат пізнання.

Об’єктивна істина – такий зміст наших знань, який не залежить ні від суб’єкта, ні від людства. Оскільки істина є процесом, то в ході пізнання розум. люд. дедалі більше проникає в сутність об’єкта пізнання і досягає більш адекватного відображення. Така об’єктивна істина не є одноразовим актом пізнання, а діалектичним процесом акумулювання знань.

Абсолютна істина – такий зміст наших знань, який не буде спроектований у майбутньому, це всебічне,вичерпно точне знання про явище, процес.

Відносна істина – правильне, але неповне, однобічне, неточне знання про ті чи інші явища та процеси дійсності.

Абсолютна є межею та метою пізнання, а відносна є лише щаблем на шляху до неї. Пізнання це процес акумулювання відносних істин, що дають у сумі абсолютну істину.

Проблема істини викликає такі питання як співвідношення абсолютної і відносної істини і конкретність істини.

Конкретність істини – це залежність її від умов. В одних умовах думка істинна, а в інших – ні. (н -д. істина – вода кипить при t=100, але насправді це відбувається при норм. атм. тиску і при певному хім. складі ). Отже, те, що було істиною в одних умовах стає хибним в інших.

В філ. прагматизму існує поняття інструментальної істини – узгодженість ідей, схем мислення з результатом успіху в індивідуальному досвіді людини.

В філ. екзистенціалізму виділяють екзистенціальну істину – базується на тому що мислення згідно цієї філ. носить абстрактний характер, а тому не може передати в усій повноті особливостей реальності, яка пізнається. Істину не можна назвати об'єктивною, тому що істина в кожного своя, вона залежить від переживань кожного людського "Я". Отже ми не можемо говорити що ми пізнаємо світ, насправді ми його витлумачуємо кожний по своєму.