51. Відображення світу та творчість розуму в пізнанні

Процес пізнання - процес творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії об’єкт і суб’єкт . Суб’єкт пізнання – це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, у таких її проявах як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної свідомості. Об’єкт пізнання – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта (це може бути вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла у сферу діяльності суб’єкта). Отже, процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб’єкта та об’єкта, в якій суб’єкт є носієм діяльності, а об’єкт – предметом, на який вона спрямована.

Результатом процесу пізнання є пізнавальний образ (суб’єктивний образ) дійсності, який є єдністю суб’єктивного та об’єктивного. Пізнавальний образ завжди належить суб’єкту. Людина отримує певні знання про світ внаслідок чуттєвості, але вона видозмінює світ; ці видозміни можна побачити у пізнавальному образі. Люди всі різні і кожен сприймає світ по-своєму. Пізнавальний образ – це синтез пізнавальної творчості і свідомості людини. Творчість характеризує людське ставлення до світу. Кожна людина синтезує властивості речей із своїми властивостями як людини (суб’єктивний характер пізнавального образу – 10 свідків дають покази в суді і кожен розказує по-різному про одне і теж).

Отже, пізнавальні образи – це своєрідний портрет пізнавальних можливостей кожного з нас. На різних стадіях розвитку людини вони інші.

Пізнання має бути творчим процесом. Пізнавальна творчість реалізується як у процесі формування знання, так і в процесі його теоретичної інтерпретації, у виявленні та осмисленні його сутності; сфери застосування і значимості, а також у практичному використанні

Шляхи реалізації пізнавальної творчості проявляються: в розкритті природи об’єкта; в пошуку методів та форм реалізації процесу пізнання; в розумінні, інтерпретації та осмисленні досліджуваних явищ; перевірці істинності і достовірності отриманих знань, і в їх практичному застосуванні.

Творчість у пізнанні проявляється і в тому, що пізнання творить і самі форми відображення, розробляючи відповідну логіку, засоби та методи, а також через реалізацію усіх пізнавальних здатностей людини – форм чуттєвого відображення, раціонального пізнання, творчої уяви, але найбільш яскраво – інтуїції.

Творчість у загальному розумінні — це діяльність, яка породжує щось нове, такі матеріальні і духовні цінності, які ніколи раніше не існували.

52. Соціокультурний підхід до проблеми людини.

Соціокультурний – в основі якого лежать два поняття: соціальність і соціалізація, як процес встановлення людини. і культура як джерело формування людини в суспільстві. Людина не народжується соціокультурною, це відбувається в процесі життя. Людину, людиною робить суспільство. Людина – біопсихосоціальна істота. Біологічна це те, що дає природа: задатки здібності; Психологічна площина – психіка є в зародку (це проявляється навіть у тваринному світі). Психічні феномени: темперамент, характер, увага, світ почуттів емоцій. Соціальна – в якому суспільстві живе людина.

Отже, за Уайтом, культура постає цілісним адаптивним механізмом самозбереження людства як роду. Незважаючи на те, що людина, завдячуючи культурі, забезпечує себе їжею та вогнем для її приготування, одягом і житлом, що оберігає її від зовнішніх несприятливих впливів, богами та міфами, що вводять її в оману, іграми й танцями для розваги, але водночас за допомогою засобів культури людина знищувала мільйони чоловіків, жінок і дітей у війнах, їх убивали та спалювали в часи інквізиції, їх знищували тоталітарні режими. Забезпечуючи своє життя, люди за допомогою засобів культури стирали з лиця землі різноманітні види тварин та птахів. Розвиток сільського господарства перетворив на пустелю значні за обсягом території Землі. Величезні ресурси океанів теж перебувають під загрозою індустріальної та комерційної практики. Все більше забруднюється атмосфера планети. На основі цього Уайт робить висновок: культурні системи інтенсивно прямують до того, щоб зробити планету безлюдною. Виявивши суперечливий характер культури та притаманні їй деструктивні елементи, Уайт робить такий висн.: к-ра є цілком незалежн. від волі людини, фатальною некеров. силою, розв.якої стос. людини виконує ту ж роль, що й геологічні та космічні процеси. Слід зауважити, що соціол. підхід Уайта неминуче веде до ототожнення культури та цивілізації.

Як приклад різновиду в соціологічному підході може слугувати концепція культури Гекслі, який у структурі культури виділяє такі компоненти: матеріальну базу, підстави для комунікації, навички й технології, системи соціальної організації, соціальні взаємини тощо. Але культура не є статичною системою структурних компонентів. Вона воднораз і динамічна система, що складається з самовідтвор. результатів ментальної діяльності індивідів, котрі живуть у суспільстві. Ці результ. Гекслі поділяє на такі три част.:1)артефакти,тобто матеріальні об'єкти, створені для здійсн. матеріальних функцій;2)соціофакти, тобто інституції й організації для забезпечення структури соціальної або політичної єдності та для збереж. соц. взаємин між членами суспільства;3)ментифакти, тобто розумові конструкції, які забезпечують психологічну структуру культури й виконують інтелектуальні, естетичні, духовні та інші функції.

У соціол. підході чітко простежується інструменталістська спрямованість культури. Її об’єктивовані феномени та існуючі стереотипи діяльн. забезпеч. ефективність функціонування суспільства. Культура, за Гекслі, передовсім є цілісним адаптивним механізмом, який забезпечує самозбереж. спільн. життя людей. На думку Уайта, культура несе в собі сильний адаптивний заряд і на перспективу. Воднораз, підкреслює Уайт, культ. системи, вступаючи в етап цивілізації, замість адаптивної ф-ції поч. викон. деструктивну ф-цію, що знайшло свій вияв у кризі індустріальної цивілізації в 60-70-х роках ХХ ст.