45. Проблема свідомості в філософії

Свідомість є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя.

Завданням філософії є вирішення загальних проблем щодо природи, походження, факторів розвитку і зв'язку свідомості з навколишнім світом.

Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі.

В цьому онтологічному аспекті буття, існування свідомості виражається поняттями „суб’єктивна реальність”, „ідеальне”.

В історії філософії можна виділити різні традиції аналізу свідомості. Класична традиція пошук єдиних, надчуттєвих принципів і начал буття, макрокосмосу (універсуму) і мікрокосмосу (людини). Таким началом в давньогрецькій філ-ї виступав логос (слово, закон, суть всіх речей), в давньокитайській - дао (путь, закон), в давньоіндійській – брахман (безлике духовне начало). Цінність людського розуму, свідомість визначалась степенем наближеності його до цього єдиного принципу і початку світопорядку. Душа розглядалась як безлике начало, позбавлене неповторності і індивідуальності людської особистості. Якості душі пов’язувались з властивостями космосу: власна активність людської душі відкрита ще не була. Вперше проблема диференціації надчуттєвого і природного, душі і тіла намічається в працях Сократа, потім набуває розвитку в філософії Платона. В діалогах Платона розкривається співвідношення між надчуттєвим і природним, безтілесним і тілом.

Арістотель вперше формулює ідею розвитку стосовно душі, трактуючи її як організуючий принцип життя. Середньовічна філософія, притримуючись субстанційного підходу, розглядає свідомість як прояв в людині іскри надсвітового божественного розуму, який існує до природи і творить її з нічого, при цьому увагу на внутрішню напруженість і протиставлення душевного життя людини. Поряд зі свідомістю в структурі душі відкривається шар, що лежить за межами знання і не підвладний знанню. В філо-ї Нового часу формується уявлення про свідомість як замкнутий в собі внутрішній світ. Свідомість представляється як самосвідомість, само рефлексія. Для Декарта – субстанція особливого роду. У відповідності з досягненнями фізіології і медицини в якості особливої функції мозку. Відмінність свідомості від інших функцій мозку вбачається в тому, що завдяки йому людина здатна набувати знань про природу і саму себе.

У предметній діяльності людини коли (суб'єкт протиставляє себе зовнішньому світові, об'єкту діяльності) відбувається усвідомлення ним свого власного "Я", тобто виникає самосвідомість - пильна, увага і все більший інтерес до свого духовного буття. Уявлення про свідомість як специфічне явище починають збагачуватися відповідно до того, як люди накопичують все більше спостережень над своїм внутрішнім світом, над різноманітними проявами психічної діяльності — і в першу чергу такими загадковими, якими є сон і сновидіння, галюцинації тощо.

Отже, атрибутом свідомість є мислення і його продукт — людські знання.

Основою якісної зміни в розвитку – переходу до свідомості – є специфічна людська діяльність, праця, що являє собою спільну перетворювальну діяльність, спрямовану на загальну ціль. Вона є тією безпосередньою причиною, завдяки якій виникає специфічна людська форма відображення дійсності –свідомість людини.

Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знанням немає свідомості. Усвідомити який-небудь об’єкт – значить включити його в систему своїх знань і віднести до певного класу предметів, явищ. Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе.