19. Раціоналізм та сенсуалізм як основні тенденції гносеології Нового часу

Якщо раціоналізм був одним з філософських напрямків, котрий визнавав розум основою пізнання і поведінки людей, то сенсуалізм представляє такий напрям в теорії пізнання, за яким чуттєвість є головною формою достовірного пізнання. На противагу раціоналізму сенсуалізм намагається вивести весь зміст пізнання з діяльності органів чуття. Сенсуалізм змикається з емпіризмом, котрий визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання. Основна теза сенсуалізму - «немає нічого у розумі, чого б не було раніше у чуттях» була висловлена ще Арістотелем.

Найбільш яскраво сенсуалізм як філософський напрям проявився у британських філософів, відомих своєю схильністю до практичного пере­творення світу. Джон Локк (16-17ст.). Філософію Локка можна характеризувати як вчення, яке було спрямоване проти раціоналізму Декарта, Спінози й Лейбніца. Локк заперечує існування «вроджених ідей», котрі відігравали таку важ­ливу роль в теорії пізнання Декарта, і концепцію «вроджених принципів» Лейбніца, котрі представляли власне якусь природну потенцію розуміння ідей.

Людська думка (душа), на думку Локка, позбавлена всяких вродже­них ідей, понять, принципів або ще чогось подібного. Він вважає душу чистим аркушем паперу. Лише досвід (за допо­могою чуттєвого пізнання) заповнить письмом цей чистий аркуш.

Д. Юм (17ст.). він продовжує принцип сенсуалізму, але у відповіді на питання про те, що є джерелом наших відчуттів, відрізняється як від Локка. Якщо Локк бачить джерело наших відчуттів у реальності, у зовнішньому світі, а Берклі - в Дусі, або Бозі, то Юм не по­годжується з обома цими рішеннями. Він не приймає гіпотезу Локка про існування зовнішнього світу як джерела наших відчуттів, але не погоджується і зі спробою Берклі довести, що матерія, тобто зовніш­ній світ, не існує. Єдино і незаперечне існуючим філософ вважав лише враження - враження відчуттів і враження рефлексії. Що ж до субстанції (не тільки тілесної, але й духовної), то це просто зручна фікція нашої уяви. Наша уява цілком вільно (і довільно) комбінує враження, результатом чого і є реальність. Із вражень, або ідей пам'яті, ми створюємо свого роду систему, яка охоплює все, що ми пам'ятаємо як сприйняте — чи то внутрішнім сприйманням, чи то зовнішніми чуттями. І кожну частину цієї системи, поряд з наявними враженнями, звичайно називаємо реальністю. Існування для Юма, як і для Берклі, тотожне сприйняттю.

20. Проблема субстанції в філософії Нового часу.

Субстанція є сутністю буття, це істинне самодостатнє, суттєве, самопричинне буття, яке породжує всю різноманітність світу. Найчастіше в основі світу – одна субстанція (монізм – ідеалістичний чи матеріалістичний). Матеріалісти – Бекон, Гобі, Лок. Ідеалісти – об’єктивний (світовий, незалежний) –Лейбніц - виражена плюралістично, суб’єктивний (люд. свідомість) –Берклі – хотів спростувати матеріалізм (Людина бачить будинки, дерева, а не матерію, отже її не існує, бо існувати означає бути сприйнятим. Існує те, що сприймається людиною.

Декарт роз’єднав Єдине на дві самостійні субстанції – природу, матерію, способом якої є механічний рух, а атрибутом протяжність і мислення. Природа для нього – механізм, її закономірності – це закони механіки. А друга – мислення – особлива, духовна. Оскільки матерія мислити не може, а мислення існує і це самоочевидно, тому існує і відповідна субстанція. Філ. Декарта має дуалістичний хар-ер – скл з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Звязуючим між цими двома незалежними субстанціями є бог, який вносить в природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.

Спіноза починав з дуалізму Декарта. Для нього існує одна субстанція – причина в собі – природа, яка і є Бог (дотримувався пантеїстичної традиції). Потім заперечував дуалізм Декарта, щодо субстанції. Субстанція як причина самої себе є вічною, незмінною і нескінченною. Вона і Бог тотожний природі. Протяжність і мислення розглядаються як атрибути, необхідні властивості єдиної субстанції, тобто – відбитком самої сутності Бога.

Отже, за Спінозою субстанція може бути тільки єдина, оскільки за визначенням субстанція – це причина самої себе, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.

Німецький філософ Г.Лейбніц (16—17ст) захоплювався філософією Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Спінози, Лейбніц вважав, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції.

Лейбніц – плюралістична концепція субстанції. У Монадологія - вчення про монади як прості неподільні субстанції. Їх безкінечна кількість, вони носії активності і сили і мають духовну природу. Монада є духовною, бо матерія – пасивна не здатна до саморуху і активної діяльності. Вони вічні, не виникають і не зникають, а є породженням безперервних випромінювань божества. Вони індивідуальні, неповторні, незалежні одна від одної. Єдність монад є результатом гармонії, яка перетворює кожну монаду на дзеркало всесвіту. Всі монади об’єднанні всемудрим творцем. Монада є світом в собі і одночасно відображає і містить вісь світовий порядок. Гармонія зберігає внутрішню самобутність і органічно поєднанні з універсамом. Існують три класи монад: перший становить неорганічний світ, другий — світ тварин і третій клас — це люди, причому кожному подальшому класу притаманні риси попередніх. Є монади найнижчі – пасивні до сприйняття, монади-душі – мають відчуття, монади-духи - найбільш розвинені, здатні до міркування. Живі тіла містять монади-душі. Людина - монади-духи у поєднанні з матерією. Це відбувається в результаті передбаченої богом гармонії.