16. Антропоцентризм філософії Відродження

Епоха Відродження (15-16 ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.

В сфері культури епоха Ренесансу(від фр. - відродження). утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.

Характерними ознаками культури цього періоду були такі:

1.Світський, не-церковний характер культури Відродження; 2.Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки; 3.Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній ; 4.Повернення до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філ-х вчень Відродження; 5. Широке використання теорії «подвійної істини», тобто право науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування; 6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світ центр філософії.

В оцінці людини Відродження розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює «Теоцентричний» тип світогляду, притаманний середнім вікам, на «антропоцентричний», тобто світогляд орієнтований на людину. На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія. Мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва пози­ція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Метою життя є не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є - гуманізм.

В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості.

В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, уявлення про безмежні можливості вдосконалення людської природи, завдяки зусиллям самої людини. Бог лише закладає в людину певні можливості (задатки), а їх реалізація і розвиток залежить від самої людини. По-друге, уявлення про те, що людина, яка має вільну волю, сама приймає рішення стосовно своєї поведінки і тим самим сама визначає свій життєвий шлях. Індивід — творець свого життя.

Отже, якщо в епоху середньовіччя вважалося, що лише Бог має повну свободу і тільки він визначає людське життя, гуманісти Відродження стверджують: людина теж володіє свободою.

Відродження поставило у центр філософії людину, а не Бога. Внаслідок цього у філософській та й культурній проблематиці постає питання про шляхи вдосконалення людини, виховання у неї справжніх чеснот: адже людина істота вільна. І вона повинна вміти правильно користуватися своєю свободою.

17. Пантеїзм як особлива форма світогляду

Вагоме місце в філософії Ренесансу належить пантеїстичній натурфілософії.

Рисами натурфілософських концепцій Відродження були:

1. Всі вони є пантеїстичними (гр. "пантеізм" означає "вссбожжн") вченнями, згідно з якими Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється.; 2. світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм); 3. світ осягається як цілісність, як єдність, співпадіння протилежностей; 4. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.

Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (15ст.). він не заперечує існування надприродної істоти. Але проблему співвідношення Бога і світу він вирішує інакше, ніж релігія. В релігійному знчеені Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, за своєї волі, створює світ. Він не заперечує що Бог є начало світу, але він показує Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Отже світ, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму, оскільки світ розчиняється в надприродній істоті, а не вона — у світі.

Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж.Бруно (15ст.).

В основу натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине — це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей. Єдине є і Богом, і природою, причиною буття і самим буттям;; єдине - це все.

Позиція Дж. Бруно є типовим пантеїзмом, але на відміну від пантеїзму Кузанського його пантеїзм є натурфілософським, оскільки у Бруно Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було у Кузанця). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Це суперечить традиційним релігійним канонам про те, що Бог є особа і творець світу. Тому-то церква вважала вчення Бруно Єретичним, а сам він заплатив за свої переконання життям.

Завершує епоху Ренесансу творчість Галілео Галілея (15-16ст.), який створив своєрідну філософську систему.

Галілей ще остаточно не пориває з середньовічними поглядами на Бога як творця природи, але показує процес творіння по-новому. Бог, на його думкою, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається у природу яка живе і розвивається самостійно, незалежно від Бога. На підставі незалежного від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу відмежувати науку від релігії. Наука спрямована на пізнання природи а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії. У творчості Галілея знаходять обґрунтування есперимснтально-математичні методи пізнання, які на тривалий період визначили методологічні засади природознавства.