Ріхард Штраус

(11.06.1864-1949)

Р.Штраус – видатний німецький композитор, диригент, музичний діяч межі ХІХ-ХХ століть.

Основні твори: 10 симфонічних поем, 15 опер, 2 балети, 6 інстру-ментальних концертів, біля 150 пісень та романсів, п’єс, хори, музика до спектаклів.

Р.Штраус – завершувач німецького романтичного симфонізму, видатний симфоніст свого часу. Творчість Штрауса належить до перехідного періоду, його стиль – складний, містить як риси романтизму (яскравий темперамент, героїзм, гумор), так і риси нових течій (натуралізм, експресіонізм, символізм, декаденство). Особливість – “велике почуття картинності” (В.В.Стасов), театральність, портретність, звукописність.

Періодизація творчого шляху (70 років):

І період – 1879-1886 – ранній, вплив традицій, особливо Мендельсона та Шумана.

ІІ період – 1886-1903 – складний пізньоромантичний стиль, переважно програмний симфонізм, створив більшість симфонічних творів.

ІІІ період – 1903-1918 – працював переважно в оперному жанрі, створив усі значні опери та балет.

ІV період – 1918-1949 – пізній, самий довгий, “традиційний”, “неокласичний”.

Штраус – видатний оперний та симфонічний диригент – темпераментний, але стриманий, суворий та вольовий. На протязі двох десятиліть (1898-1918) був художнім керівником оперного театру в Берлині. Розквіт його диригентської діяльності пов’язаний з роботою у Віденському оперному театрі (1919-1924). Штраус-диригент багато гастролював (у 1896 та 1913 – в Росії). Активну участь Штраус брав в організації міжнародного Зальцбургського фестивалю у 1920 році. Напередодні Другої світової війни він своїми творами протестував проти мілітаризму імперіалістичної Німеччини, так, у 1938 році була поставлена його історична опера “День миру”. У 1945 році в своєму останньому творі “Метаморфози” (попередня назва – “Скорбота за Мюнхеном”) композитор “оплакав” руйнування святинь німецької культури.

Основні жанри творчості Штрауса – симфонічна поема та опера.

Оперна творчість досить повно відображає творчу еволюцію композитора: перші опери – “Гунтрам” (1893) та “Без вогню” (1901) – в традиціях Вагнера. Опери середнього періоду поділяються на дві стилеві галузі: близькі до експресіонізму з рисами декадентської естетики опери “Соломія” (1905) та “Електра” (1908). В цих симфонізованих музичних драмах композитор створює новий оригінальний жанр – “сценічна поема”.

Зворот до класичної традиції з більш ясною, прозорою звучністю відобразився у музиці опер “Кавалер роз” (1911) та “Аріадна на Наксосі” (1912).

Класичність та реалістичні риси притаманні також опері “Жінка без тіні” (1918).

В пізньому періоді Штраус створює комічну оперу “Інтермеццо” (на сюжет з свого сімейного життя); опери на античну міфологічну тематику: “Олена Єгипетська” (1928), “Дафна” (1938), “Любов Данаї” (1940); реалістичні комедії “Арабелла” (1933), “Мовчазна жінка” (1935), оперу-дискусію про проблеми оперного мистецтва “Капріччіо” (1942).

Програмні симфонічні твори – ведуча галузь творчості Штрауса. Він оригінально перетворив жанр програмної симфонічної поеми. У цьому він – спадкоємець романтичної програмності Ліста та Берліоза, симфонічного методу Вагнера. Характерні риси одночастинних поем Штрауса – лейтмотивний та монотематичний розвиток, трансформація тем, блискуча оркестровка.

В основі ряду поем – образи світової літератури: “Макбет” (1887), “Дон Жуан” (1889), “ТільУленшпігель” (1895), “Дон Кіхот” (1897).

На основі філософських творів створено поеми “Смерть та просвітлення” (1889), “Так говорив Заратустра” (1896).

Картинами природи навіяні образи симфонічної фантазії “Із Італії” (1887), “Альпійської симфонії” (1915).

Автобіографічний характер мають “Життя героя” (1898), “Домашня симфонія” (1903).

Штраус – визначний представник програмного симфонізму на межі ХІХ-ХХ ст. Програмність Штрауса – літературно-сюжетного або картинного плану.