[1] Крестовська Н.М., Матвеева Л.Г. Теорія держави і права: Елементарний курс. Видання друге. — X.: ТОВ «Одіссей», 2008.— 432 с.

[2] С. Д. Гусарєв, О. Д. Тихомиров. Джерело Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності): Навчальний посібник – 3-тє вид., перероб. І доп. – К.: Знання, 2008. – 495 с.

[3] Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

[4] Сливка С.С. Навчальний посібник / К.: Атіка, 2008.- 296 c.

[5] Скакун О. Ф. Юридична деонтологія: Підручник. Псрек. з рос. — Харків: Еспада, 2008.—400 с.

[6] Скакун о.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. З рос. — Харків: Консум, 2001

[7] Теорія держави і права: підручник / кол. авт.; кер. авт. кол. канд. юрид. наук, проф. Ю.А. Ведєрніков. - 2-е вид. перероб. і доп.

9 Фоменко Н. Правова педагогіка : навчальний посібник / Фоменко Н., Скрипник М., Скрипник М. - Херсон : Олді-Плюс, 2015. - 326 с

1. Поняття юридичної практики.

Юридична практика — це професійна юридична діяль­ність з видання, тлумачення і реалізації правових приписів, здійснювана з урахуванням накопиченого соціально-пра­вового досвіду. [1]

У нормативних джерелах під юридичною практикою розуміється:

¨ юридичне обслуговування суб'єктів права, зокрема, надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань, складання заяв, скарг та письмових довідок правового характеру, здійснення представництва інтересів суб'єктів права у юридичних справах, здійснення правового обслуговування їх зовнішньоекономічної діяльності тощо;

¨ практика судової, прокурорської, слідчої діяльності тощо.

У філософському тлумаченні практика протиставляється теорії, теоретичній діяльності, що відповідно дає можливість розрізнити та відокремити юридичну практичну діяльність від юридичної наукової діяльності. Крім того, юридичну практику необхідно відрізняти від правової практики як правової діяльності та правого досвіду, в процесі здійснення якої видаються або застосовуються нормативно-правові документи, реалізуються їх вимоги. Правова діяльність, за загальним правилом, здійснюється всіма суб'єктами як юристами, так й неюристами, як на професійній, так й на непрофесійній основі.

До змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також багато інших юридично значущих дій, зокрема, попередження, припинення та розслідування правопорушень, притягання до юридичної відповідальності, виконання покарань, підготовка та прийняття нормативно-правових актів, здійснення право-виховної та науково-дослідницької діяльності, реєстрація та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності тощо.

Виходячи з викладеного вище, юридична практика - це актуально здійснювана діяльність юристів як професійних знавців права щодо безпосереднього захисту прав, свобод та законних інтересів суб'єктів права (особи, держави, суспільства), надання їм допомоги у складенні правових документів, консультуванні щодо вибору найбільш оптимальних варіантів поведінки у відповідності з нормами права, посвідченні юридичних фактів тощо, в процесі яких забезпечується здійснення норм права його суб'єктами. [2]

Термін практика має грецьке походження (praktikos — діяльний, активний). У широкому розумінні практику можна визначити як цілеспрямовану діяльність людини, опанування і перетворення об'єктивної дійсності, всезагальну основу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика — багатозначний термін. З одного боку, це — мотивована діяльність людини, цілеспрямована на досягнення бажаного особистого чи соціального результату. З іншого — це підсумок, результат, досвід, який отримується внаслідок такої діяльності людини. До речі, й у тлумачних словниках зміст практики розуміється багатозначно. Наприклад, В.Даль визначає практику як досвід, саму справу, досвід на справі, справу на досвіді.

У юридичній літературі теж немає єдиного погляду на визначення цього терміна. Деякі вчені (І. Дюрягін, В. Кнапп) під юридичною практикою вбачають саме юридичну діяльність. Інші дослідники, наприклад С. Алєксєєв, визначають юридичну практику як результат, об'єктивований досвід юридичної діяльності. Третя група авторів, такі як В. Леушин, розглядають юридичну практику в нерозривній єдності правової діяльності з сформованим за її результатами юридичним досвідом.

Два перших визначення юридичної практики по суті є правильними, але неповними, оскільки відображають лише один бік юридичної практики. Третє визначення юридичної практики найбільш всебічно характеризує сутність цього явища проте, на наш погляд, вимагає певного уточнення.

Людина, як свідомий вольовий суб'єкт, існуючи у суспільстві, має певні інтереси і потреби. Бажаючи їх задовольнити людина свідомо формує відповідні цілі. Для досягнення поставлених цілей особа здійснює необхідну діяльність, використовуючи потрібні і доступні засоби. Здійснюючи таку діяльність, людина вступає у відносини з іншими членами суспільства, реалізуючи норми права, які регулюють ці відносини. При цьому, різні люди, бажаючи отримати однаковий результат, можуть вчиняти різні дії, використовувати різні засоби та реалізовувати різні правові норми. Внаслідок цього деякі з них досить легко і швидко задовольняють свої інтереси та потреби, інші досягають поставленої мети затративши багато зусиль і часу, треті взагалі не отримують бажаного результату. З часом інші люди, бажаючи досягти того ж результату, починають вчиняти і використовувати такі ж дії та засоби, як і особи, котрі досягли цього результату найбільш легко і швидко. Поступово у суспільстві формуються певні моделі (порядки, правила) найбільш ефективних і оптимальних дій, необхідних для досягнення бажаного особистого чи суспільного результату.

Юридичну практику можна розглядати у динамічному і статичному аспектах. У динаміці вона проявляється у правовій діяльності суб'єкта суспільства, спрямованій на досягнення поставленої мети. Статичний бік характеризує юридичну практику як сформовану в суспільстві модель, порядок дій, здійснення яких призведе до бажаного результату з найменшими витратами зусиль і часу.

З огляду на викладене можна визначити юридичну практику як сформовану в суспільстві діяльність соціальних суб'єктів, яка забезпечує найбільш ефективне і оптимальне досягнення цими суб'єктами бажаного суспільного чи особистого результату.

Сутність юридичної практики виявляється у наступних змістовних ознаках, притаманних цій правовій діяльності:

— юридична практика є частиною суспільної практики, відповідно їй притаманні загальні риси, що характеризують будь-яку суспільну практику;

— юридична практика має суспільний характер, оскільки вона обумовлена іншими типами соціальної практики, будь-яка правова діяльність припускає певну взаємодію суб'єктів суспільства, отриманий правовий досвід та сформовані на його підставі соціальні моделі дій є сукупним продуктом суспільної діяльності;

— юридична практика є свідомою діяльністю, припускає обізнаність і усвідомлення соціального суб'єкта про існуючі в суспільстві досвід, моделі дій для отримання результату, якого бажає досягти цей суб'єкт. Якщо особа вчиняє дії на досягнення поставленої мети не будучи обізнаною і не усвідомлюючи існуючого суспільного досвіду, правильніше говорити про певну правову діяльність такої особи, а не про юридичну практику;

— юридична практика здійснюється у межах існуючих правових і соціальних норм і положень. Суттєві регулятивні основи закладені у зовнішніх природних, соціальних, правових, економічних, політичних, матеріальних, духовних та інших факторах, які впливають на дії членів суспільства, спрямовують їх діяльність, обмежуючи суб'єктивізм і волюнтаризм;

— юридична практика впливає на оточуючу дійсність, сприяє змінам у суспільному житті. Здійснювана у межах правових норм вона разом з тим заповнює прогалини у праві, врегульовує нерегламентовані правом суспільні відносини, усуває суперечності, колізії у праві, створює прецеденти та формує звичаї у суспільстві;

— юридична практика є одним з вагоміших елементів правової системи суспільства. Вона — своєрідний місток між правом і правосвідомістю та правовідносинами у суспільстві. Без юридичної практики неможливі виникнення, розвиток і функціонування правової системи. Юридична практика поєднує нормативно-правові й індивідуально-правові приписи, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, правові ідеї з рішеннями, що приймаються на їх реалізацію, тощо;

— юридична практика є частиною культури суспільства. Дослідження джерел юридичної практики дає уявлення про державний і суспільний лад певної країни, економічний, соціальний, правовий, політичний устрій відповідного суспільства у різні часи його існування;

— юридична практика впливає на всі сторони життя суспільства, сприяє розвитку одних суспільних процесів та гальмує інші. Це методологічно важливе положення треба враховувати при розробленні і втіленні у життя будь-яких планів і програм економічного, політичного, соціального устрою суспільства. Юридична практика є критерієм істинності права і правової діяльності [3]

2. Структура юридичної практики.

Структура юридичної практики — її будова, розташу­вання основних елементів і зв'язків, які забезпечують її цілісність, збереження об'єктивно необхідних властивостей і функцій. У структурі юридичної практики виділяють динамічний і статичний елементи:

1) юридична діяльність (динамічна сторона) — це юридичні дії та операції, засоби і способи їх здійснення, ухвалені рішення і результати дій. Юридичні дії є зовні вираженими, соціально-перетворюючими правовими актами, які тягнуть за собою певні наслідки. Сукупність взаємопов'язаних юридичних дій, що мають єдину мету, складає операцію (наприклад, огляд місця злочину є операцією, оскільки включає кілька різних юридичних дій). У загальному вигляді динамічна сторона юридичної практики представлена діями правотворчих і правозастосовчих органів, виданими ними правовими актами;

2) соціально-правовий досвід (статична сторона), який включає правоположення, тобто вироблені в ході юридичної практики сталі приписи загального характеру, що акумулюють соціально цінні та стабільні сторони конкретної юридичної діяльності. Такими є, наприклад, правові позиції Конституційного Суду України, узагальнення судової практики із певних категорій справ.

Об'єктом юридичної практикивиступають суспільні відносини, інші форми поведінки людей та їхніх об'єднань, соціальних спільнот, інакше кажучи —суб'єктів права.

Суб'єктами юридичної практики є правотворчі та правозастосовчі органи (законодавчі органи, органи виконавчої влади, в т.ч. правоохоронні органи, їхні посадовці, суди, адвокати, органи нотаріату тощо). Суб'єкти юридичної практики безпосередньо видають, тлумачать і застосовують юридичні норми. Учасники юридичної практики — це суб'єкти права, які сприяють суб'єктам юридичної прак­тики в здійсненні правових дій і операцій, але самі при цьому не видають і не застосовують правових норм. Напри­клад, поняті, свідки, потерпілі виступають як учасники слідчої практики. [1]

Враховуючи, що юридична практика є різновидом суспільної практики, її структуру можна визначити як сукупність складових елементів, що взаємопов'язані один з одним, і разом забезпечують цілісність юридичної практики як правового явища, збереження її соціальних і правових властивостей та виконання цією практикою суспільних функцій.

Відповідно складовими елементами структури юридичної практики є суб'єкт, його потреби, визначені цілі, сформовані мотиви, визначений предмет, здійснювана діяльність, використані засоби та досягнутий суспільний чи особистий результат.

Суб'єктами юридичної практики виступають члени суспільства, які мають свої потреби, бажають досягти поставлених цілей та вступають для цього у відносини з іншими особами чи соціальними установами. У правовій науці серед суб'єктів суспільних відносин виокремлюють основних носіїв, без яких неможливе існування юридичної практики та від яких безпосередньо залежить вирішення правового казусу, та інших учасників практики, які сприяють основним суб'єктам у здійсненні діяльності.

Предметами юридичної практики є матеріальні й нематеріальні блага, суспільні відносини, дії чи бездіяльність членів суспільства, інші об'єкти і явища, на які спрямована юридична діяльність суб'єкта для досягнення поставленої ним мети та отримання очікуваного результату.

У юридичній літературі виокремлюють зовнішню і внутрішню форми юридичної практики. Під зовнішньою формою розуміють різні юридичні акти — документи (нормативні й індивідуальні, судові й слідчі, нотаріальні тощо), у яких закріплюються правові дії, методи і засоби їх здійснення, прийняті рішення. До внутрішньої форми, тобто способу організації, внутрішнього зв'язку елементів змісту, відносять: процедурно-процесуальне оформлення юридичної практики, яке визначає коло її суб'єктів, обсяги їх процесуальних прав і обов'язків, умови вступу в правовий процес, порядок використання засобів і методів, строки і час вчинення дій, процесуальні гарантії, умови і процедуру прийняття і виконання рішень, порядок їх оскарження та інші вимоги, які поєднують різні властивості й елементи здійснюваної практичної діяльності.

В суспільному житті структура юридичної практики може значно ускладнюватись внаслідок одночасного здійснення багатьма суб'єктами дій, спрямованих на досягнення спільних цілей та взаємопов'язаних генетичними, функціональними, внутрішніми, зовнішніми, прямими, зворотними, правовими, неправовими, іншими зв'язками та відносинами, коли результати діяльності одних суб'єктів є відправною точкою діяльності інших суб'єктів. [3]

3. Види юридичної практики.

Для правової системи суспільства характерним є одно­часне функціонування різноманітних типів, видів і підвидів юридичної практики:

1) залежно від змісту розрізняють правотворчу, правозастосовчу (правореалізаційну), інтерпретаційну прак­тики.

В процесі правотворчої практики формуються норма­тивно-правові засоби (норми, принципи тощо) впливу на суспільні відносини та інші форми поведінки людей.

Правозастосовча практика є владною діяльністю ком­петентних органів, спрямованою на винесення індивідуаль­но-конкретних приписів, і виробленим в ході такої діяль­ності правовим досвідом.

Суть інтерпретаційної практики зводиться до форму­лювання правових роз'яснень і правоположень;

2) за суб'єктами юридична практика розмежовується на законодавчу, судову, слідчу, нотаріальну тощо. За цим же критерієм можлива і детальніша класифікація. Так, до судової практики належить практика Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції. Прийнявши за підставу класифікації об'єкти практики і категорії вирішу ваних юридичних справ, можна говорити про судову прак­тику у цивільних, кримінальних справах;

3) залежно від функціональної ролі розрізняють регуля­тивну йохоронну юридичну практику. Наприклад, ді­яльність органів реєстрації актів цивільного стану, органів нотаріату в основному має регулятивний характер. Діяль­ність прокуратури і органів внутрішніх справ переважно має охоронний характер. Судова ж практика поєднує в собі регулятивний (наприклад, визнання в судовому порядку права власності на нерухоме майно, поділ майна) і охорон­ний (наприклад, оголошення вироку у кримінальній спра­ві) моменти.

Кожний із типів, видів і підвидів юридичної практики специфічний за своєю природою, елементами змісту і фор­ми, функціями й іншими важливими аспектами. [1]

Види юридичної практики за правовими формами діяль­ності держави: правотворча (прийняття законів та підзаконних актів); інтерпретаційна (тлумачення законів); правозастосовча (своєчасне і правильне втілення законів у життя суспільства); пра­воохоронна (забезпечення охорони прав і свобод особи); захисна (забезпечення захисту прав і свобод особи); контрольно-наглядова (здійснення контролю і нагляду за дотриманням прав і свобод осо­би); установча (проведення надійної кадрово-забезпечувальної по­літики).

Види юридичної практики за спеціалізацією юридичної роботи (або за суб'єктами здійснення): судова, слідча, прокурорська, оперативно-розшукова, адвокатська, нотаріальна, юридичної служ­би, органів дізнання, органів реєстрації (запису) актів громадянсько­го стану, державної виконавчої служби, державної кримінально-ви-нравної служби тощо.

Види юридичної практики за галузевою спрямованістю: у галузі конституційного права і процесу (працівники центральних органів влади — комісій Верховної Ради України, Конституційного Суду України та ін.); у галузі кримінального права і процесу (пра­цівники прокуратури, слідства, адвокатури та ін.); у галузі адмініс­тративного права і процесу (судді адміністративних судів України, Державної судової адміністрації, Вищої Ради юстиції, певною мі­рою працівники міліції і частково юридичних відділів державних адміністрацій та юридичних служб органів місцевого самовряду­вання); у галузі цивільного права (судді судових колегій у цивіль­них справах, господарських судів, адвокати в адвокатських конто­рах, бюро, які спеціалізуються на цивільних справах) і т. п. [5]

4. Функції юридичної практики.

як В. Карташов, класифікують функції юридичної практики за сферами суспільного життя (економічна, політична, соціальна, ідеологічна, екологічна, демографічна тощо); способами дій, характером діяльності і здійснюваними юридичними перетвореннями (правотворча, правозастосовча, правороз'яснювальна тощо); цілями юридичного впливу (регулятивні — реєстраційно-посвідчувальні, регулятивно-орієнтаційні та охоронні — правозабезпечувальна, превентивна, правовідновлююча, компенсаційна, каральна); способами і результатами юридичного впливу (правостворююча, правоприпиняюча, правозмінююча); часом впливу (постійна, тимчасова).

Враховуючи визначення юридичної практики, як сформованої у суспільстві діяльності суб'єктів, яка забезпечує найбільш ефективне і оптимальне досягнення ними бажаного результату, доцільно, на наш погляд, визначати функції юридичної практики залежно від виду правової діяльності.

У правотворчій діяльності юридична практика виконує наступні функції:

— правоспрямовуюча функція. Бажаючи досягти поставленої мети суб'єкти суспільства здійснюють діяльність, яка дозволить отримати результат з найменшими затратами зусиль і часу. У процесі цієї діяльності деякі правові норми проявляють найбільшу ефективність, інші взагалі не реалізуються, виявляються прогалини, суперечності, колізії у праві. Аналіз юридичної практики допомагає правотворчому органу визначити шляхи розвитку права, врегулювати нерегламентовані ним суспільні відносини, заповнити прогалини, усунути суперечності, колізії у праві, санкціонувати звичаї;

— оптимізуюча функція. У процесі діяльності правотворчий орган формує такі оптимальні моделі, форми своєї діяльності, котрі дозволяють йому з найменшими затратами зусиль і часу розробляти й приймати ефективні правові норми, які вимагаються потребами життя суспільства. Здійснення діяльності за такими сформованими моделями дій оптимізує діяльність правотворчого суб'єкта, значно підвищує ефективність і продуктивність його роботи.

У тлумаченні правових норм юридична практика, крім оптимізуючої функції, виконує наступні:

— з'ясувальнозабезпечуюча функція. Внаслідок абстрактного характеру, особливостей структури, інших складових змісту чимало норм права уявляються досить складними для з'ясування членами суспільства. Неоднакове розуміння соціальними суб'єктами дійсного змісту правових норм призводить до неоднакової реалізації цих норм у їх суспільному житті, що негативно впливає на підтримання порядку і законності у державі. Юридична практика створює моделі тлумачення норм права, забезпечуючи таким чином правильне й однакове розуміння суб'єктами права дійсного змісту правових норм;

— роз'яснювальнозабезпечуюча функція. Дана функція юридичної практики спрямовує уповноважених суб'єктів права на правильне і однакове роз'яснення іншим членам суспільства дійсного змісту правових норм, внаслідок чого створюються передумови для правильної і ефективної реалізації членами суспільства правових норм при використанні прав, виконанні обов'язків, дотриманні заборон та правозастосуванні.

До функцій юридичної практики у такому виді правової діяльності, як реалізація права, можна віднести такі:

— правотворча функція. Відносини у суспільстві розвиваються досить динамічно. Законодавцю та іншим уповноваженим правотворчим органам далеко не завжди вдається вчасно і ефективно врегульовувати правовими нормами відносини, що виникають і розвиваються у суспільстві. Внаслідок цього залишаються неврегульованими позитивним правом цілі масиви відносин, які вимагають такого регулювання, в правовій системі існують численні прогалини та неузгодження. Юридична практика, формуючи моделі дій соціальних суб'єктів для досягнення бажаного ними результату, створює звичаї і прецеденти, які врегульовують суспільні відносини, нерегламентовані правовими нормами. У даному випадку юридична практика виступає своєрідним містком з'єднуючим суспільні відносини з позитивним правом;

— правоконкретизуюча функція. Норми права мають абстрактний характер, поширюють свою дію на необмежене коло осіб і реалізуються у необмеженій кількості правових ситуацій. Крім того, внаслідок вад законодавчої техніки та інших причин об'єктивного і суб'єктивного характеру правова система суспільства містить чимало суперечностей, колізій, прогалин, які заважають ефективній реалізації правових норм. Завдяки формуванню юридичної практики зміст багатьох норм права конкретизується, узгоджується з вимогами інших правових норм, долаються суперечності, заповнюються прогалини у праві;

— правостабілізуюча функція. Крім абстрактного характеру, правові норми через свої мовні, логічні та системні особливості досить часто мають складний зміст. Внаслідок цього чимало норм права неоднаково розуміються та по різному реалізуються членами суспільства і застосовуються уповноваженими органами. Неоднакові реалізація і, особливо, правозастосування правових норм різними соціальними суб'єктами дестабілізує правові відносини у суспільстві, призводить до погіршення правового порядку і стану законності у державі. Юридична практика, створюючи певні моделі дій, вчинення яких дозволяє особі досягнути бажаного результату з найменшими затратами зусиль і часу, спрямовує діяльність суб'єктів права в русі однакової реалізації правових норм, у тому числі їх застосування;

— оптимізуюча функція. Як і у правотворенні, дана функція властива юридичній практиці також у реалізації права. Під час реалізації фізичні особи, соціальні угрупування, правозастосовчі органи, інші суб'єкти права вчиняють дії згідно з вже сформованими у суспільстві оптимальними моделями, внаслідок чого вони витрачають значно менше зусиль і часу для отримання бажаного результату. Таким чином, юридична практика суттєво оптимізує діяльність ченів суспільства з реалізації норм права та підвищує ефективність цієї діяльності.

Визначаючи функції юридичної практики у систематизації права разом з оптимізуючою функцією, можна виділити систематизаційно - спрямовуючу функцію. Здійснюючи систематизацію права, особливо кодифікацію, суб'єкт права оцінює існуючі правові акти, ефективність правових норм що в них містяться, доцільність їх перенесення у кодифікований акт. Така діяльність неможлива без аналізу юридичної практики реалізації правових норм цих актів у суспільних відносинах. Аналіз юридичної практики дозволяє виявити найбільш ефективні норми права, реально недіючі правові норми, прогалини у правовому регулюванні, інші суперчності та спрямувати процес систематизації на створення систематизованого акта, який найбільш повно й ефективно врегулює суспільні відносини та буде позбавлений вказаних недоліків.

У правовому вихованні, поряд з функцією оптимізації правовиховної діяльності, юридична практика виконує функцію виховання. Зміст цієї функції полягає у тому, що юридична практика органів державної влади, політичних партій, громадянських організацій, наукових установ, навчальних закладів, інших суб'єктів з правотворення, тлумачення, реалізації, систематизації права, інших видів правової діяльності суттєво впливає на правову свідомість і поведінку членів суспільства та має правовиховний характер. [3]