1. Римське право як предмет вивчення. Роль та значення римського права для сучасного юриста. Рецепція римського права

Історія створення сучасного правознавства починається від часів Стародавнього Риму. Звісно, правові системи існували й у давніших цивілізаціях. Більш того, саме римське право зазнало потужного впливу давньогрецького, близькосхідного, іудейського тощо права, запозичивши звідти значну кількість ідей, принципів, конкретних правових норм. Але тільки у Римській античній цивілізації право перетворилося на порівняно самостійний феномен, набуло значення самостійного предмету, який можна вивчати й нині, абстрагувавшись від конкретно-історичних умов, культури, держави, в якій воно сформувалося.

Десь за п´ятсот років до н. є. було прийнято відомі Закони XII таблиць, в яких викладено правові засади організації громадянського суспільства. Протягом тисячоліття ці засади розвивалися, набувши згодом вигляду досконалої системи римського права. Вершиною його розквіту було III ст. н. є. Римлянам вдалося досягти таких висот правової культури, що здатні слугувати людству і в наші часи.

Отже, для того, щоб ґрунтовно опанувати знання у галузі сучасного права, слід спочатку ознайомитися з його витоками — римським правом, його основними принципами, правовими ідеями, інститутами, лаконічними формулюваннями і глибоким змістом.

Сучасна методика викладання права в основному зводиться до тлумачення і коментування чинного законодавства. Підручники перенасичені поясненнями статей кодексів та інших нормативних актів настільки, що студент часто губиться у гущавині положень численних гіпотез, диспозицій і санкцій правових норм.

Отже, якщо додержуватися зазначеної методики викладання права, то ідеальною навчальною дисципліною в цьому плані є римське право. Воно (особливо римське приватне право) абстраговане від тих соціально-економічних умов, на ґрунті яких зародилося, і тому цілком позбавлене характеру тлумачення чи коментування чинного на той час законодавства. Як предмет вивчення студентами римське право є «чистою» юриспруденцією. Звісно, у галузі публічного права, що регулює взаємини держави з її громадянами, встановлюючи основи правопорядку в державі, «прив´язка» до конкретних соціально-економічних умов, політичних інституцій тощо відчувається більше, ніж у праві приватному, що за характером є «правом абстрактного індивіда». Проте і римське публічне право створило безліч категорій і понять, що мають «позачасовий характер» і якими юриспруденція користується протягом тисячол

іть. Досить хоча б згадати сентенції: «Немає покарання, якщо немає злочину, передбаченого законом», «Двічі за одне й те саме не відповідають» та ін., такі універсальні поняття, як «республіка», «імперія», «консульство», «сенат», «вето» тощо.

Видатний римський юрист Ульпіан зазначав, що вивчення права поділяється на дві частини: публічне та приватне право. Він розрізняв приватне і публічне право залежно від того, чиєї користі воно, насамперед, стосується: суспільної (державної) чи приватної (окремих осіб): «Публічне право — це те, що стосується становища римської держави, приватне — це те, що стосується користі окремих осіб; існує корисне у суспільному відношенні й корисне у приватному відношенні» (Дигести Юстиніана. 1.1.2).

Отже, по-перше, предметом нашого вивчення має бути римське публічне і римське приватне право, взяті у їхній сукупності як складові частини (галузі) римського права.

Однак, крім того, римське право має свою внутрішню структуру, зумовлену логікою взаємозв´язку окремих його норм, інститутів тощо. Природно, що й вона має бути врахована при викладі матеріалу. При цьому виходимо з сентенції іншого видатного римського правознавця — Гая: «Все право, яким ми користуємося, відноситься або до осіб, або до речей (об´єктів), або до правових дій» (Інституції Гая. 1.8.). Такий порядок розташування навчального матеріалу називають інституційною системою. Вважають, що інституційна система складається з трьох частин відповідно до категорій, згадуваних Гаєм.

Але слід мати на увазі, що Інституції Гая складаються не з трьох, а з чотирьох книг — четверта книга присвячена позовам та судочинству. Крім того, частина першої книги Інституцій присвячена питанням загальної теорії права та публічному праву (визначення права природного та «цивільного», характеристика форм права, набуття громадянства тощо). Отже, по-друге, предметом вивчення мають бути вчення: 1) про сутність, значення та систему права; 2) про основи правопорядку в державі; 3) про статус особи; 4) про майнові та пов´язані з ними відносини; 5) про дії, що мають правове значення.

За такою системою і викладено матеріал у цій книзі. Перша частина охоплює загальні положення, що стосуються римського права: 1) передумови та чинники формування римського права; 2) підвалини римського права; 3) поняття римського права та його місце в системі культури; 4) форми правотворення; 5) суб´єкти та об´єкти римського права; 6) способи захисту прав та інтересів; 7) рецепція римського права.

Друга частина присвячена характеристиці основ публічного права: 1) його суб´єктів; 2) основ публічного правопорядку; 3) державного устрою та врядування; 4) карного права як засобу охорони публічного правопорядку.

Третя частина містить положення приватного права: 1) про статус приватної особи та захист її прав; 2) про права на речі (володіння, право власності, права на чужі речі); 3) про договори; 4) про інші зобов´язання; 5) про спадкування. За межі згаданих трьох частин винесені вступні положення (про значення вивчення римського права; джерела його вивчення; традиції вивчення римського права в Україні тощо).

Історичне значення римського права для Європи і в тому числі для України зумовлене тим, що протягом тривалого часу воно у класичному та греко-римському (візантійському) варіантах впливало на формування та розвиток усіх європейських правових систем.

Після падіння Римської імперії в 476 р. римське право і далі існувало і навіть розвивалося у Візантії. З її падінням для римського права настала епоха забуття. На тривалий час воно ніби зникло. Його не вивчають, губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна загибель і втрата неминучі. Проте Римське право продовжувало жити у свідомості римського народу, підкореного варварами. Поступово його починають застосовувати у відносинах між римським населенням, а потім і вивчати.

Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захшцає інтереси держави, є публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.

Receptio - термін латинського походження, стосовно римського права означає відновлення дії, запозичення, переробка, засвоєння. Внаслідок рецепції римське право відродилось і вдруге підкорило світ.

Історично процес рецепції права відбувався поступово. Перший етап рецепції характеризується переважно вивченням римського права в окремих міських центрах Італії. Для другого етапу типовим є розширення  рецепції на території ряду держав і практичне застосування римського права в діяльності суддів-практиків. Третій етап - це більш повна переробка і засвоєння досягнень римського права. Треба мати на увазі, і це цілком ясно, що пристосування римського права до потреб практики частково мало місце і на першому етапі, а його вивчення - і на другому.

Початок рецепції відноситься до ХІ-ХІІ ст. Проте вже відомо, що дія римського права не припинялася. У кінці ХІ ст. у Болоньї засновано університет, який незабаром стає всесвітньо відомим центром відроджуваної юриспруденції. Юридична діяльність Болонської школи виявилася насамперед у викладанні римського права. Викладання полягало в читанні і коментуванні джерел, коментарі тлумачились викладачами і тлумачення під диктовку записувались слухачами. Такі тлумачення називаються  г л о с а м и, тому звідси і сама школа називається школою глосаторів. Систематичний виклад усього цивільного права не був властивий школі.

Найбільшого обсягу рецепція досягла в Німеччині. У Швабському зерцалі 1275 року налічується близько 150 запозичень з кодифікацій Юстиніана. Зазнали впливу і такі пам’ятки німецького права, як Саксонське зерцало, Кароліна та ін. До кінця ХІХ ст. в Німеччині римське право було невичерпним джерелом і класичним зразком для створення норм німецького права. Зокрема, вплив римського права позначився на структурі німецького цивільного Уложення 1900 року. Його фундамент становило те німецьке право, в якому асимілювались досягнення римської правової форми. Та чи не найширше використали римське право укладачі класичного буржуазного кодексу Наполеона 1804 р. Кодекс, як і римське класичне право, містить чіткі, лаконічні формулювання, написаний простою мовою. Вирішуючи окремі питання права, зокрема права власності, договору, позовів, кодекс прямо повторює римське класичне право. Під час завойовницьких воєн у фургонах наполеонівської армії кодекс розвозили по всій Європі, він став частиною законодавства Рейнських провінцій, а також Польщі, Італії, Болгарії, Швейцарії, Румунії, Греції та інших держав. Найважливіші його положення були відтворені правом багатьох латиноамериканських держав і навіть Японії.

Рецепційоване римське приватне право протягом тривалого часу було чинним у багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило глибокий слід у правосвідомості, цивільному законодавстві, в науці і практиці цивільного права.