шп 2 семестр

1. Джерела права а) звичаєве, б) загально-державне, в) законодавчі акти Гал та Буковинських Крайових сеймів.

2. Особливості та наслідки кодифікаційних робіт в Укр а) цив. пр., б) крим. Права.

3. Цивільне право а) право власності та право зобов’язань б) сімейно-шлюбне право в) спадкове право

4. Крим. Право, поняття злочинів, мета та система покарань

Цивільне – процесуальне та кримінально – процесуальне право

1 а) правова система, 2 періоди розвитку. 1існування права попередньої доби РП із моменту приєднання і до к. 18ст. 2 австр право зі своїми джерелами (к18ст – 1918р). Право кожного періоду характеризувалося своїми джерелами. 1 період: звичаєве та державне законодавство. Правові звичаї цього періоду вважалися чинними і грали доп. Роль у заст. законів. Було найб поширеним серед населення гірської місцевості (гуцули, лемки). І повсемісно у сільській місцевості. За його допомогою вирішувалися цивільні справи, а також крим щодо злочинів та проступків. У містах було окремо розвинуто міське звич право. У Сх Галичині було розвинуто Волоське звич право. Воно зазв стосувалося ор-нів самоврядування (утв громади, визн право громади, судочинства). Австр влада не заперечувала вик звич права у міській та сільській місцевості і визначала це у своєму законодавстві. 2 період – період систематизації права. Звич право у деякій мірі систематизується, у зак порядку закріплюється, що правові звичаї можуть вик у судочинстві, при укладанні договорів, якщо вони не протерічать законам. Норми звичаєвого права в судовій практиці Сх Галичини, Буковини, Закарпаття у міських судах заст. рідко. А в сільській місцевості серед мешканців Карпат заст часто при розгляді цив спорів, сімейних і крим. Йосифінська книга законів заб користуватися категорією звич права і тому патент у 1811р скасував його.

1Б) Важоиве джерело права Галичини -1 Конституція, автором якої був С. Старжинсткий. Розробляючи її проект він узяв до уваги всі реформи, які за роки входження до складу А-УгІмп були проведені. У 9 розділах К було закріплено права міського населння, організацію діяльності й права суспільних станів, громадських організацій, провінційної адміністрації та органів місцевого само вряд, методи й засади реалізації конституції, а також положення, пов’язані з захистом селян, розвитком національної к-ри, освіти, віросповідання тощо. Також головним збірником був мало- та великопольські статути, 131 артикули. У 1776 р. законодавча комісія, максимально врахувавши правові особливості кожної провінції, подала на підпис ерцгерцогині Марії-Терезії проект цив. кодексу Австрії, який складався з восьми томів і трьох розділів (права особи, майнові та облігаційні права). В його основу було покладено римське право, магдебурзьке право та право інших держав. За часів імператора Иосифа II кодекс було доповнено новими нормами. Перший розділ, зокрема, положеннями про права подружжя, взаємні права та обов'язки батьків і дітей тощо. Йосифінська книга законів забороняла використовувати категорію звичаєвого, тобто такого, що ґрунтується на довготривалому життєвому досвіді, традиціях того чи іншого народу, права. Наступний імператор Леопольд II створив комісію, якій доручив розробити новий кодекс цив. законів. Першу частину було укладено 1794 p., другу 1795 p., і третю 1796 р. Оскільки кодекс не зміг дати вичерпних відповідей на всі аспекти правового розвитку, кодифікаційна комісія розробила проект нового кодексу, що враховував особливості права Галичини. З 1 січня 1812 р. він набрав чинності у Сх. Галичині та діяв до 1933 р. Також осн законодавством у 2 періоді до 1848 була імп влада, імп видавали патенти; дипломи, кодекси ьа уложення. Постанови та уложення Рейхстагу.

1в Крім того джерелами права були акти місцевого значення, що видавалися в тому числі Галицькими та Буковинськими крайовими сеймами. Вони стосувалися розвитку культури, народної освіти, благочиння, меліорації тощо. Крайові сейми діяли в 1850, 1867 та 1918 роках. Патент від 17 лютого 1863 року продовжив право видання крайових законів та розпоряджень, а конституція 1869 року підтвердила видання "Вісника державних законів", указів та розпоряджень, санкціонованих монархом, мовами країв. Усі законодавчі акти оприлюднювалися. Закони, видані монархом, розсилалися до губерній, ті, в свою чергу, до округів, а округи до доміній. Патентом від 4 березня 1849 року закони оприлюднювалися "Вісником законів державних", а з 1 жовтня 1849 року "Вісником законів крайових". Державні законодавчі матеріали надсилалися вісником по усіх краях десятьма мовами. А "Вісники крайових законів" видавалися у кожній провінції тією мовою, якою розмовляли в краю. Крайові конституції для Галичини: імп Конст 29.09.1850р., 30.09.1850 була надана К-ція для Буковини і продіяла до 31.12.1851р. Більше крайових К-цій не було.

2а робота над підготуванням цивільно- процесуального кодексу, який у Галичині набув чинності з 1782 р. Щоправда, згодом він був доопрацьований, а з 1807 р. діяв у Східній Галичині під назвою Галицького цивільно-процесуального кодексу. Водночас проект австр. цив. кодексу було передано на розгляд особливих провінційних комісій, які мали надані права для зауважень і пропозицій. Робота цих комісій завершилась, однак “галицький кодекс” був розглянутий ще тричі на основі подальших експертиз – у 1801–1806, 1808 і 1810 рр. Досвід застосування його в Галичині був узагальнений і 7 липня 1810 р. схвалено, а патентом від 1 червня 1811 р. обнародувано. Придворним патентом від 13 липня 1811 р. оголошено: що “Його Величність вважають, що Вони не можуть визнати жодного особливого права чи статутів для окремих провінцій, функціонуючих поряд із загальним цив. кодексом” Цивільний кодекс Австрії введений в дію1 січня 1812 р. для всієї Австрії: 1 січня 1812 р. – для Галичини, Володимерії (Лодомерії) та Буковини; 1 листопада 1815 р. – для округів Вєлічки та Подгужи. 1 лютого 1816 р. – для земель Тернопільщини. Варто зазначити, що для Кракова Австр. цивільний кодекс патентом від 23 березня 1852 р. був введений в дію двічі: 20 квітня 1852 р. щодо прав подружжя і 29 вересня 1855 р. вже як цілісний документ. У Пн. Буковині, а також і на Тернопільщині цей кодекс було введено в дію 1 лютого 1816 р. Чинне до того моменту загальне приватне право було скасоване. Джерелами австр. цив. кодексу стали пандектне право, прусське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських земель, що нерідко піддавалися істотній переробці і змінам. Деякі правові конструкції було запозичено з цив. кодексу Франції 1804 р. Австр. кодекс 1811 р., на відміну від Прусського уложення, присвячений цивільному праву. Його змістом було лише загальне цивільне право, що стосується всіх осіб і речей. Австр цив кодекс складався з 3 чстин, 1502 статей. У вступі викладено загальні міркування про цив закон. 1 часттина – особисті права, правам подружжя, між батьками та дітьми, сиротами та опікунами. 2 ч – майнові та особисто-майнові права, право власності та право застави, право на відшкодування школи та право на задоволення позову тощо. 3 ч – присвячена спільним постановам, що стосувалися особистих та майнових прав. Австр. загальне цивільне уложення 1811 р. було видане німецькою мовою. В 1868 р. у Львові був виданий його руський переклад, здійснений комісією, що була створена у 1865 р. під керівництвом радника Вищого суду К. Кміцикевича.

2б Крим. право і процес також мали тривалий період систематизації. Збірником, що діяв частково в Галичині, став запроваджений у грудні 1768 р. крим. кодекс під назвою Терезіана (від імені Марії- Терезії). Кодекс відзначався надзвичайно жорстокою системою покарань. Впроваджений 1787 р. новий крим. кодекс під назвою Йосифіна вперше поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і поліцейські проступки (незначні правопорушення), що передавалися на розгляд адміністративних органів. Характерна особливість збірника полягала в тому, що в ньому як вид покарання не застосовувалася смертна кара. Пройшовши апробацію у Сх. Галичині, 1803 р. набрав чинності на всій території Австрії новий кодекс кримінального права (скорочено Францишкана). Він складався з двох частин: перша про злочини, друга про норми процесуального права. Із змінами, внесеними 1852 p., Францишкана діяла на Галичині до 1932 р. Перший Австр. крим. кодекс (1768 р.) - Крим. уложення, видане з ініціативи імператриці Марії-Терезії (Терезіана) - у своїх двох частинах урегульовував кримінально-правові відносини в царині процесуального та матеріального права. Втім, його чинність на територію західноукраїнських земель (Галичина) було поширено лише через два роки після їх загарбання (1774 p.), і тільки в частині процесуального права. Кодекс базувався на становій, феодальній системі судочинства, а отже, пропонував інквізиційний процес розгляду справ (серед тортур до часу їх скасування - 1776 p.- передбачалися: лещата для рук і ніг, припалювання свічками, розтягування на драбині тощо) та жорстоку систему покарань (спалення, колесування, четвертування, відрубування голови). Наступний кримінальний кодекс (1787 p.), що містив характерні для буржуазного права положення, пов'язують з іменем імператора Иосифа 11. Цей кодекс скасовував смертну кару. (її могли застосовувати тільки за рішенням надзвичайних судів.) Протиправні діяння уперше поділялися на кримінальні злочини) і менш серйозні правопорушення - політичні злочини. Однак система покарань, що мала феодальний характер, й надалі залишалася досить суворою. Галичину та Буковину трактують як своєрідний полігон для апробації австр. законодавства. Це показово, зокрема, щодо кримінального права. Наприклад, крим. кодекс, підготовлений впливовим у вищих австрійських колах того часу віденським професором-криміналістом Й.Зонненфельсом, для запровадження (1797 р.) у Сх. Галичині з незначними змінами було проголошено чинним (1803 р.) в усій Австр. імперії. Структурно кодекс поділявся на дві частини (злочини і тяжкі поліційні проступки), кожна з яких мала по два розділи. Один із розділів обіймав норми кримінального та матеріального права, а другий стосувався процесу. Кодекс поновлював смертну кару (за державну зраду, вбивство, фальшивомонетництво і підпал установлювалася смертна кара через повішення) та поділяв протиправні діяння на тяжкі злочини, кримінальні проступки, тяжкі кримінальній тяжкі поліційні проступки. Подальший розвиток буржуазних відносин в Австрії привів до перегляду й видання нової редакції кримінального кодексу (1852 р.); який у Галичині діяв аж до введення там польського кримінального кодексу (1932 р.). Кодекс пропонував поділяти всі протиправні діяння на злочини і проступки. Такий поділ позначився на його структурі (поділявся відповідно на дві частини). Злочином уважалося свідомо вчинене суспільно небезпечне діяння. Поняття злочину обов'язково супроводжували ознаки злобного наміру та усвідомленого бажання заподіяти зло щодо об'єкта посягання. Без цих ознак протиправні діяння трактувались як проступки. За злочини, наслідком яких стала смерть, зазвичай передбачалася смертна кара Вона здійснювалася через повішення або розстріл. Інші злочинні діяння каралися тюремним ув'язненням на різні строки - від шести місяців до одного року.

3а Згідно з австрійським цив. кодексом 1811 р. зобов'язання виникали внаслідок договору чи делікту. Вступати в зобов'язання заборонялось дітям молодше семи р і особам, "позбавленим розсудку". У ст. 902 Цив. кодексу Австрії було зазначено: "договори повинні виконуватись у той час, в тому місці й тим способом, як домовились сторони; за законом день має 24 години, місяць 30 днів, а рік – 365 днів". Кодекс передбачав широкий спектр цивільно-правових договорів: дарування, зберігання, найм, позика, купівля-продаж та ін.Договір дарування, укладений в усній формі, вважали укладеним з моменту передачі речі. Натомість кодекс рекомендував письмову форму договору дарування. Договір зберігання (поклажі) породжував взаємні права й обов'язки його сторін, в тому числі вимоги щодо відшкодування збитків зберігачеві чи поклажодавцю. Подібні вимоги могли бути пред'явлені протягом тридцяти днів від часу повернення речі. У ст. 985 австр. цив. кодексу зазначалось, що предметом грошової позики могла бути "дзвінка монета", паперові гроші чи публічні процентні папери. Для того, щоб борговий документ вважався доказом факту позики, у ньому повинні були добросовісно та зрозуміло вказані: кредитор і боржник; предмет і сума позики; а при позиці грошей – умови щодо сплати основного боргу та процентів.Відповідно до ст. 1053 австр. цив. кодексу договір купівлі-продажу був підставою для набуття права власності. Покупець набував його за цим договором тільки з моменту передачі речі. До цього її власником був продавець. Право продавця купити в покупця продану ним річ називалось правом викупу. Це право передбачалось у договорі та полягало в поверненні покупцем речі, а продавцем – грошової суми. Витрати сторін, необхідні для здійснення цього правовідношення, взаємно покривались. Сторони договору купівлі-продажу могли також передбачити право переважної покупки для певної особи у разі відчуження речі продавцем. Таке право не могло бути переданим третій особі чи успадковуватись. Цікавим був договір товариства або договір про спільність майна, за яким двоє чи більше осіб домовлялись об'єднати свою працю та майно для досягнення загальної мети. Товариство не могло брати зобов'язання перед третьою особою без згоди товаришів або їх повірених. Що стосується юридичних осіб, то право представляти фірму, тобто підписувати усі документи і папери від імені товариства, надавали одній чи кільком особам на підставі загальної згоди учасників товариства.Згідно зі ст. 1267 австр. цив. кодексу договір, за яким очікувалась певна вигода, називали ризиковим договором. До таких договорів належали: парі, гра і лотерея; всі майнові договори, предметом яких були очікувані в майбутньому права чи речі; пожиттєва рента; пенсійні договори; договори страхування та бодмерейні договори. Предметом договору страхування зазвичай були товари, які переміщали водою чи сушею. Інші речі (наприклад, будинок) могли бути застраховані від вогню, води чи інших небезпек. Як випливає із змісту наведених цивільно-правових норм кодексу 1811 р., життя та здоров'я особи не було предметом договору страхування.Зобов'язання на західноукраїнських землях у складі Австрії та Австро-Угорщини могли виникати також унаслідок заподіяння шкоди. Для виникнення зобов'язання однією особи перед іншою внаслідок шкоди, її повинні були спричиняти протиправні дії, що мали містити таку ознаку як вина особи, яка виражалась в умислі чи необережності.Якщо особа зазнала шкоди від падіння небезпечно завішеної чи поставленої речі, або від викидання, виливання чого-небудь із помешкання, то за цю шкоду відповідав власник або володілець цього помешкання. Імовірна небезпека падіння, виливання чи викидання речі не була підставою виникнення делікту, проте кожен мав право звернутись до органів влади для усунення цієї небезпеки.

3б Згідно зі ст. 44 австр. цив. кодексу засади сімейних відносин визначав шлюбний договір, за яким дві особи різної статі виявляли свою волю жити в нерозривному спілкуванні, ростити дітей, їх виховувати і взаємно одне одному допомагати. Вступати в шлюб дозволяли кожній людині, крім скажених, божевільних, слабоумних і малолітніх. Злочинець, засуджений до найтяжчого або тяжкого ув'язнення, не мав права вступати в шлюб із дня оголошення йому вироку і впродовж усього часу відбування покарання. Заборонялись також шлюби між особами християнської та нехристиянської віри, а також між близькими родичами. Ст. 91 австр. цив. кодексу прямо декларувала "чоловік є головою сім'ї". Також чоловік був зобов'язаний забезпечувати та захищати свою сім'ю. Жінка отримувала прізвище чоловіка, жила в домі, де жив чоловік, а також повинна була виконувати його розпорядження та контролювати їх виконання дітьми. Стосовно дітей батьки несли такі обов'язки: турбуватись про їх життя та здоров'я, забезпечувати їх матеріальне утримання, розвивати їх фізичні та духовні сили і, навчаючи релігії та іншим знанням, закласти основу для їх майбутнього благополуччя. Ст. 155 австр. цив. кодексу зазначено, що права позашлюбних дітей не можуть бути прирівняні до прав дітей, народжених у шлюбі. Ст. 1217 австр. цив. кодексу передбачено таке визначення шлюбних договорів: "це договори, які укладаються про майно у формі шлюбного союзу та мають своїм предметом здебільшого придане, зустрічне придане, спільність майна, управління та користування особистим майном, порядок спадкування чи по життєве користування майном, а також утримання вдови".

3в ст. 1249 австр. цив. кодексу надавала учасникам подружжя право укласти між собою спадковий договір і визначити в ньому умови спадкування майна одне одного у випадку смерті. Наявність спадкового договору не позбавляла учасників подружжя права розпоряджатись своїм майном протягом життя та писати заповіти щодо свого майна. Спадковим майном або спадком вважалась сукупність прав і обов'язків померлого, які не базувались на його особистих відносинах. Право на спадкування виникало виключно після смерті спадкодавця. Якщо спадкоємець помирав раніше спадкодавця, то право на спадок не могло автоматично переходити до родичів померлого спадкоємця. Розрізнялось спадкування за законом і за заповітом. За законом спадкували найближчі родичі померлого. У спадкуванні з заповітом спадкували особи, визначені в цьому документі як спадкоємці. Ніхто не мав права самовільно набути спадок у власність. Це питання обов'язково розглядав суд, який передавав спадок у законне володіння. Заповідати можна було усно чи письмово. Розрізняли заповіти публічні (укладений у суді або у нотаріуса) та приватні (із свідками чи без свідків). Закон детально регулював права на успадкування майна, встановлював обмеження. Зокрема, позашлюбні діти мали рівні права зі шлюбними спадок тільки по материнській лінії, але не мали жодних прав на спадок по батьківській лінії. Проте в реальному житті долю позашлюбних дітей часто визначали не лише законодавчі акти, а й морально-етичні норми. Спадку вати за законом можна було у випадках, якщо спадкодавець: не залишив заповіту або цей заповіт визнано недійсним; залишивши заповіт, не розпорядився в ньому всім своїм майном або в пізнішому заповіті розпорядився лише частиною майна; у письмовому заповіті не передбачив тих осіб, котрим майне мало би належати за законом.

4 Подальший розвиток буржуазних відносин в Австрії привів до перегляду й видання нової редакції кримінального кодексу (1852 р.); який у Галичині діяв аж до введення там польського кримінального кодексу (1932 р.). Кодекс пропонував поділяти всі протиправні діяння на злочини і проступки. Такий поділ позначився на його структурі (поділявся відповідно на дві частини). Злочином уважалося свідомо вчинене суспільно небезпечне діяння. Поняття злочину обов'язково супроводжували ознаки злобного наміру та усвідомленого бажання заподіяти зло щодо об'єкта посягання. Без цих ознак протиправні діяння трактувались як проступки. За злочини, наслідком яких стала смерть, зазвичай передбачалася смертна кара Вона здійснювалася через повішення або розстріл. Інші злочинні діяння каралися тюремним ув'язненням на різні строки - від шести місяців до одного року. За окремими тяжкими злочинами тривалість ув'язнення була прямо пропорційною до характеру злочину і кількості обтяжливих обставин. За таких обставин ув'язнити могли й до п'яти, десяти, двадцяти р чи довічно. До обтяжливих обставин закон відносив рецидив, втягування інших до вчинення злочину групою, обман слідства. Полегшувальними обставинами, з огляду на особу винного, були: неповноліття, коли злочинцеві не виповнилося 20 р, якщо він психічно хворий і це вплинуло на його виховання, якщо він перед учиненням злочину поводився бездоганно, якщо до злочину його спонукали. Злочини скоєні дітьми у віці 11-14 р, карались як проступки, але співучасть у таких діяннях старших осіб каралась як за злочини. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості, конфіскацію майна тощо. Тілесні покарання було офіційно скасовано загально імперським законом (15 листопада 1867 р.), але в Галичині тривала дія цісарського патенту (20 квітня 1854 р"), що передбачав як додаткове покарання побиття палками. Упродовж свого існування крим. кодекс доповнювався іншими законодавчими актами, зокрема військово-кримінальним кодексом (1855 р.), який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини.

5 до середини XIX ст. крим. процес регулювався частиною кримінального кодексу И.Зонненфельса, за яким процес мав інквізиційний характер. Кодекс відкидав участь захисників у кримінальному процесі та передавав звинуваченого у цілковите всевладдя суду. Крим. процес був таємним, письмовим із формальним оцінюванням доказів. Передбачалося також скорочене судочинство, що здійснювалося через спеціально запроваджувані наглі суди (не дотримувалися звичайних процесуальних вимог, вироки вважалися остаточними і виконувалися не пізніше як через 24 години від моменту їх винесення). У другій половині XIX - на початку XX ст. перебіг судочинства у кримінальних справах регулювали два кримінально-процесуальних кодекси. Перший (1853 р.) позначився скасуванням інквізиційного процесу, в якому суддя виступав відносно до обвинувачуваного не лише як суддя, який виносив вирок, а й як обвинувачувач. Натомість уводили змагальний процес. Як наслідок, запроваджувалися прокуратура, часткова гласність процесу, але не допускалася будь-яка участь громадськості у здійсненні правосуддя. Наступний кримінально-процесуальний кодекс (1873 р.) установив усність і гласність процесу, допускав участь "громадськості" (суду присяжних) у розгляді тяжких злочинів, проводив ідею вільного оцінювання доказів за внутрішнім переконанням суддів. Цей кодекс із незначними змінами проіснував до розпаду Австро-Угорщини, а на території Галичини аж до введення там польського кримінально-процесуального кодексу (1928 р.). У військових судах крим. процес регулювався окремо прийнятим (1912 р.) військово-процесуальним кодексом. Згідно з Конституцією Австрії 1867 р. підозрюваним, обвинуваченим, підсудним було гарантовано право на захист. Їм також надавалося право на всіх стадіях процесу спростовувати висунуте проти них обвинувачення, подавати докази. Участь адвоката у кримінальному процесі поділялася на обов'язкову та необов'язкову. Обов'язкова участь захисника мала місце у таких випадках: при розгляді кримінальної справи судом присяжних; при розгляді кримінальної справи за відсутності обвинуваченого, у так званому заочному процесі; при розгляді справи військово-польовим судом; коли обвинувачений не досяг 17-річного віку; коли існували достатні підстави сумніватися щодо осудності обвинуваченого. В усіх інших випадках участь захисника у справі не була обов'язковою, а цілковито залежала від бажання обвинуваченого. Підставою для участі захисника у справі була угода клієнта із захисником або постанова слідчого судді, прокурора чи суду про залучення захисника до справи за призначенням. Обвинувачений мав право вільного вибору захисника, щоправда, у певних межах. Згідно зі ст. 39 Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. обвинувачений мав право обирати собі захисника з осіб, внесених до списку, який щорічно складав апеляційний суд. Такий список зберігався у приміщенні суду, і кожен бажаючий мав змогу з ним ознайомитися. Австр. Цивільнопроцесуальнеправовідповідалопринципові »Суд знає закони» ,згіднозяким передбачалося ,що суддіапріорізнають закони і застосовують їх (принципзаконності). Одним із ключових принципіва австр. Цив. Процесуального кодексу1895р.стала гласність.Гласність не виступала самостійним принципомцивільно-процесуального права, арадше–наслідком принципі вбезпосередності, усності, змагальності й рівноправності сторін. Згідно з австрійським Цив. процесуальним кодексом 1895р.,розгляд судомцивільноїсправипроходивдекількапослідовнихстадій–процесуальних стадій. Загалом у юридичній літературі виділяють декілька такихстадій: відкриттяпровадженняна основіподання позову; провадження у справі до судового розгляду;безпосередньосудовийрозгляд;апеляційнепровадження;касаційнепровадження;провадженняузв’язкузвинятковимиобставинами;провадженняузв’язкузнововиявленимиобставинамиі,нарешті,виконавчепровадження. Розгляд цив. справуповітовихсудах відбувався подібним чином, яківкрайових .Єдиними винятками були: 1) необов’язковістьадвоката;2)усівнескисторін,якінепредставленіадвокатами,судизобов’язувалисяприйматидопротоколу;3)возначенняхдняхсторонимоглиявитисядосудубеззапрошенняіжадатирозглядусправи. Сторонам ,які не володіли правовими знаннями, суд зобов’язувався надатипоради івказатинанаслідкинезнаннязаконів. Сторони процесу зобов’язувалися самостійно принести зі собою насуднеобхідні предмети (докази)для огляду. Розглядд ріб’язкових справ(до100кор.) згідно з австрійським цивільно-процесуальни мправомвідбувавс яподібним чином яківповітовихсудах, за невеликим ивинятками.Наприклад,дружинамалаправонаосновіписьмовогодокументазаступатиуспорісвогочоловіка.

Для проведення столипінської аграрної реформи був прийнятий комплекс законодавчих актів царського уряду, спрямованих на створення нових селянських господарств, які б вивели сільське господарство з економічної кризи і сприяли його подальшому розвитку. Реформування розпочалося з указу 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування», являв собою найважливіший захід щодо реформування села і повинен був прискорити подальший розвиток сільського господарства в масштабах всієї країни. Варто погодитися з П. Н. Зиряновим, що найбільш розробленою була та частина указу, в якій визначався порядок зміцнення у власність черезсмужного наділу. Це було зроблено для того, щоб розколоти общинне землеволодіння зсередини, створити конфліктні ситуації, які б перешкоджали перерозподілам і тим самим штучно створити передумови, що стимулювали б процес формування приватновласницьких відносин на селі. Прямим наслідком указу 9 листопада 1906 р. став Указ від 15 листопада 1906 р. «Про видачу Селянським поземельний банком позик під заставу надільних земель, застави надільних земель». Зміцнивши надільну землю в особисту власність, селянин набував і право розпоряджатися нею, в тому числі й право застави землі. 15 жовтня 1908 р. за погодженням міністрів юстиції, внутрішніх справ і Головного Управління Землевпорядкування та Землеробства були видані «Тимчасові правила про виділ надільної землі до одних місць». У правилах обумовлювалось, що «найбільш досконалим типом земельного устрою є хутір, а при неможливості створення такого – суцільний для всіх польових угідь відруб, відведений особливо від корінної садиби». Обговорення указу 9 листопада 1906 р. почалося в Третій Думі 23 листопада 1908 р., тобто через 2 роки після його прийняття. У цілому обговорення цього документа тривало понад півроку. Виступило 500 ораторів, не рахуючи дебатів в аграрній комісії, що передували пленарним засіданням. Промова безпартійного депутата Сторчака (мабуть, представника селянства) за своїм змістом відрізнялася від виступів інших депутатів. Цей оратор звернув увагу на значення права виходу з общини селянина вільно розпоряджатися землею, яка внаслідок його відходу стає його приватною власністю. Це особливо важливо, говорив він, для тих, хто йде з общини з наміром переїхати до Сибіру, адже можливість продати землю в Європейській Росії означає, що у такої людини буде хоча б скромний початковий капітал для роботи на новому місці. Сторчак закликав уряд до того, щоб він якомога швидше приймав потрібні заходи для усунення усіх ще існуючих в цьому напрямі обмежень. Він вказував на те, що землевласник-не селянин вільно може продати свою землю, навіть перебуваючи при цьому за кордоном. Тому несправедливо відмовляти в цьому праві селянам, які бажають переселитися до Сибіру (ст. 2753). Закон 14 червня 1910 р. складався з двох частин: про через-смужне укріплення і про утворення хуторів і відрубів. А основним законодавчим актом став закон 14червня 1910 р., згідно якого кожний селянин набував права закріпити свій земельний наділ у приватну власність і поселитися на хутір або відруб. Порядок проведення землевпорядкувальних робіт, пов’язаних із запровадженням реформи, визначався законом 29 травня 1911 р. і в такий спосіб завдавався удар по общинному землеволодінню До нього увійшли основні положення інструкцій 1909–1910 р. Новий закон встановлював, що для переходу до відрубного та хутірського господарства відтепер не потрібно попереднього зміцнення надільних земель в особисту власність. Землевпорядкування одночасно було й цим перетворенням землі у власність. Селянська община затримувала процес структурної диференціації селянства і, тим самим, стояла на заваді ринковій перебудові аграрного устрою. Столипінська реформа передбачала ряд заходів що мали на меті підтримку приватної власності на землю і посилення заможного селянства шляхом руйнування селянської общини (громади). Реформа розгорталася в кількох напрямках: 1) заміну колективної (общинної) власності на землю сільських громад на приватну власність окремих селян-господарів; 2) викорінення застарілих станових цивільно-правових відносин, що перешкоджали ефективній господарській діяльності селян; 3) підвищення ефективності сільського господарства шляхом запровадження урядом заходів, що заохочували вихід селян на хутори та відруби; 4) сприяння купівлі поміщицьких земель селянами через Селянський поземельний банк, для чого вводилося пільгове кредитування; 5) надання агрономічної допомоги селянам у вигляді консультацій, навчання, утворення дослідних господарств, продажу добрив; 6) підтримка кооперативів та товариств селян. Реалізовуючи право вільного виходу з общини, селяни отримували земельні наділи без викупної плати. Між селянами розподілялися вільні казенні землі, а бажаючі могли викупити земельні ділянки у поміщиків за допомогою позик, що видавалися Селянським банком. Причому селянин, одержавши землю, не мав права продати її особі іншого стану, а також сконцентровувати в своїх руках більше 6 земельних наділів У зв’язку з реформою зростав попит українського села на с/г машини і реманент, добрива та сортове насіння. Селянське господарство поступово просувалося шляхом раціоналізації та інтенсифікації, що прияло підвищенню врожайності. Зросли площі засіву під технічні культури. Рівень достатку селян усе більше залежав від ринку і цін на с/г продукцію. Малоземельні господарства Лівобережжя й особливо П/б намагалися компенсувати нестачу земельної площі впровадженням спеціальних культур, що були більш прибутковими порівняно з зерновими. На Поділлі, Волині, Київщині та інших губерніях селяни займалися розведенням тютюну та хмелю. Інколи тут зустрічалися господарства, в яких з п’яти дес. земельної площі близько трьох відводилося під сад. У степових районах України, де розміри земельної площі селян були більшими, їх розвиток стимулювався місцевими ринками. Поруч з цим, вказаний регіон відносився до земель з екстенсивним розвитком с/г, що поступався за врожайністю центральним районам. Вихід селянства з общинного землеволодіння прискорив процес структурної диференціації селянства. Закріпивши надільну землю у приватну власність, бідне селянство, що не мало інвентаря та худоби, не могло отримати кредиту для господарювання, змушено було продавати її за мізерною ціною переважно заможному селянству. В Україні протягом 1906-1912 рр.