юридичний позитивізм

Легізм (юрпозитивізм), Характеризується такими ознаками: - вихідною формою буття права є норма; - право відображаю волю держави; - право це система норм, встановлених державою; - система норм, що є узгодженими і підпорядкованими; - право і закон є тотожними категоріями, оскільки закон є лише формальним виразом права, що вміщає правові норми; - зв’язок права і моралі заперечується; - право може не відповідати моральним принципам справедливості; - права людини характеризуються як можливості, встановлені державою; - заперечується принцип верховенства права та стверджує принцип верховенства закону; - обґрунтовується принцип відповідності права правилам юридичної техніки та юридичної термінології; - право має формальний вираз та відображається в юридичних документах, що мають юридичну силу; - юридична сила документів залежить від повноважень суб’єкта правотворчості; - право пов’язується з діяльністю держави, яка його створює, ґарантує та охороняє. Цей тип праворозуміння складають такі школи як нормативізм та марксистсько-ленінська. Право – система встановлених чи санкціонованих державою норм, які мають формально-визначений характер, є загальнообов’язковими та забезпечують державно-владний вплив на суспільство з метою його регулювання. Позитивні риси: - право сприймається як системне утворення; - важливим є визначення нормативної складової права (правило поведінки); - обґрунтовується необхідність заснованості права на правилах юридичної техніки та визначається співвідношення норм як ієрархічне. Негативні риси: - право визначається як замкнута система, що складається із суто логічних конструкцій (незалежність від моральних та інших норм); - перебільшена роль держави у правотворенні; - право є відчуженим і незалежним від людини.

Правовий позитивізм. Основними відмінними рисами правового позитивізму як філософського способу осмислення права є:

1. Ототожнення права і позитивного права, чи правопорядку, що розуміється як система встановлених норм і історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають винятково феномени позитивного права: правові інститути, юридичні норми, виражені в законах і т.д.

2. Тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ототожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ», – таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Джоном Остіном.

3. Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким діючі норми встановлюються законодавцем відповідно до фактичного критерію. Ці уявлення протиставляються традиції природного права, що розглядає право в поняттях справедливості і загального блага.

Як тенденція правової думки, правовий позитивізм бере початок ще в стародавності. Формами його прояву були: китайський легізм, вчення софістів, номіналізм Вільяма Оккама, концепція абсолютної держави Томаса Гоббса й ін. Однак, як самостійний напрямок філософсько-правової думки він виник у 30-40-х роках XIX століття в зв'язку з теоретичним обґрунтуванням формально-догматичної юриспруденції. Його найближчим попередником був Ієремія Бентам (1748-1832).

Позитивізм спирається на певну концепцію людини. Людина для нього - це «мисляче тварина», тобто істота, що наділена здатністю розуміти адресовані їй накази, тим більше, якщо вони підкріплені погрозою застосування покарання. Розум, а точніше, мислення такої людини допускає формалізацію, що начисто знімає всі його суб'єктивні особливості. Людина як би розчиняється у формально-раціоналізованій реальності норм позитивного права. Його буття в праві представлено незначним аспектом людської природи — його логіко-розумовою стороною.

Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) «емпіричним», тобто обмежується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, доступних для безпосереднього спостереження і сприйняття і відносить пізнання сутності правових явищ і їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього споглядання) до предмету філософських спекуляцій і «ідеології»; б) «дескриптивним», тобто описує зміст права, розглядаючи його таким, і тільки таким, яким воно є; в) «аналітичним», тобто суть його складається в логічному і лінгвістичному аналізі юридичних понять, а ширше — текстів, на основі сприйняття права в законі як «даного». Аналітичний метод являє собою удосконалення традиційного формально-догматичного методу, а в цілому юридичний позитивізм являє собою теоретичне обґрунтування такого методу.

Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити реально існуюче право від права, яким воно повинно бути. На думку прихильників позитивізму, норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій «вищої справедливості» вона може бути кваліфікована як аморальна. Тут виражається сама суть позитивізму — заперечення необхідного зв'язку між правом і мораллю, іншими словами, заперечення перспективи справедливості. У кінцевому рахунку, заперечення надпозитивних основ права веде до абсолютизації ролі держави і до твердження її домінуючої ролі стосовно права. Саме держава з її силою, що примушує, з погляду позитивізму, і забезпечує реальність права, вважаючи його творцем і єдиним гарантом.

Ця позиція заперечує можливість перебування якихось стійких основ права поза реальністю державних установлень, тобто заперечення яких-небудь абсолютних моментів у праві. Тому право, з позиції позитивізму, мінливе в залежності від змін політичної ситуації. Така позиція може бути названа правовим релятивізмом.

Нарешті, ціннісна нейтральність позиції правового позитивізму приводить його на позиції «логіцизму», що означає уявлення реальності права як тексту і бачення свого завдання у виявленні логічного і лінгвістичного змісту норм. Світ права виявляється штучним породженням, у ньому оперують чисто умовними положеннями. Це світ формалізованої раціональності, якому немає справи до суб'єкта, тому що в ньому немає ціннісної раціональності.

Чому ж виявляється можливим юридичний позитивізм, що харчує його? Він можливий, насамперед, у силу об'єктивних основ, оскільки відбиває один з істотних аспектів правової реальності — даність права як позитивного права в його тісному зв'язку з державою. Але він має також і соціо-культурні корені. Як підкреслює Отфрид Хеффе, державно-правовий позитивізм харчується досвідом радикальної кризи співтовариства («досвідом громадянської війни»), пережитого в епоху потрясіння основ правового і державного порядку^. У зм'якшеній формі цей досвід існує у сьогоднішніх плюралістичних демократіях, заявляючи про себе в боротьбі інтересів різних груп і союзів.

Відзначені риси правового позитивізму обумовлюють його як сильні, так і слабкі сторони, його достоїнства і недоліки.

1. Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на юридичну практику роблять позитивізм привабливим для юристів.

Однак, зведення складного феномена права винятково до права позитивному робить юридичний позитивізм уразливим для критики. Дійсно, право не може бути ототожнено тільки із системою норм позитивного права (правопорядком), оскільки: а) законодавче встановлення норм не є самоціллю, а виробляється для здійснення справедливості, прав людини; б) юридичні норми постійно переглядаються у міру виявлення в них тенденцій, спрямованих проти принципів справедливості, прав людини, гуманності; в) завжди існує можливість маніпулювання нормами і тим самим безкарно вершити несправедливість. Тому правові норми і справедливість можуть не збігатися.

2. Сила позиції юридичного позитивізму виявляється також у відстоюванні особливої цінності і важливості правового порядку, установлення якого розглядається як необхідну умову гуманізації людського співіснування.

Однак у цьому ж виявляється і його слабість. Позитивістське розуміння права веде до ототожнення його з наказами держави. Деякі ж приклади суспільної практики, особливо практика гітлерівського фашизму і сталінського тоталітаризму показали наскільки небезпечне таке ототожнення.

3. Правовий позитивізм орієнтує громадян на законослухняну поведінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку.

Властивий йому охоронний характер соціально обумовлений завданнями еволюційного розвитку суспільства, коли вже закладені основи такого розвитку і стосовно них досягнуть визначений консенсус.

Однак там, де такий консенсус відсутній, для того, щоб позитивне право не перетворювалося в антигуманну силу, воно повинно бути підтримано обґрунтуванням і піддано критичній оцінці. Однак таких питань позитивізм не ставить, як і питань про надюридичні підстави права, про справедливе і несправедливе.

Слабість позиції позитивізму наочно виявляється й у його відношенні до головних питань філософії права. Наприклад, перше фундаментальне питання філософії права — про підставу і критерій справедливості позитивістами навіть не ставиться. Юридичний позитивізм принципово відмовляється відповідати на нього, вважаючи його спекулятивно-метафізичним питанням, псевдопитанням. На думку позитивістів, дійсність праву задає формальна правильність процедури його формування. Однак, відволікаючись від змісту права, юридичний позитивізм перестає відігравати практичну роль у підтримці світу і порядку, на що він претендує в першу чергу. Занадто абстрактні теорії, що відриваються від життя, стають, в остаточному підсумку, марними.

Далі, у рамках юридичного позитивізму друге питання філософії права: про нормативну силу чи права: «чому я повинний підкорятися праву?», також не одержує належної відповіді. Заперечуючи які-небудь моральні підстави «повинності», позитивіст бачить нормативну силу права у волі законодавця, забезпечуваної механізмом примуса. Однак феномен підпорядкування закону може бути пояснений не тільки страхом перед санкцією, але і повагою до закону як такому, чи визначеним інтересом (бажанням використовувати у своїх інтересах систему правового захисту визначених дій). Джерелом діяння закону може виявитися не тільки команда суверена, але і вираження їм природної справедливості чи ще якого-небудь ідеалу чи втілення духу народу.

Нарешті, третє питання — про сутність позитивного права — і є, мабуть, єдине питання, на яке збирається відповісти юридичний позитивіст. Ставлячи питання «що є право?» представник аналітичної юриспруденції по суті зводить його до питання про те, що є закон (позитивне право).