21. Проаналізуйте значення німецької класичної філософії як квентисенції філософського раціоналізму

Німецька класична філософія стала вершиною розвитку і, разом з тим, завершенням європейської класики XVІІ-XIX ст. Цей небачений досі злет філософської думки був пов'язаний з перебудовою суспільної свідомості, значною мірою під впливом Французької революції. Основними представниками німецької філософії цього періоду стали І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фоєрбах, а також К. Маркс і Ф. Енгельс-творці вчення, яке стало завершенням німецької класики.

Німецька філософія кінця XVIII - сер. XIX ст. продовжила традиції раціоналізму та просвітницької ідеології. Визначальними ідеями тут залишилися уявлення про розумність людського існування, ідея їсторичного прогресу, віра у всемогутність науки тощо. Разом із тим, німецька класична філософія суттєво змінила традиційні принципи гносеології, яка в класичний період розвитку європейської філософії була в центрі всіх проблем. Новий підхід до теорії пізнання відкрив нові перспективи в розробці гуманістичної проблематики. Уся попередня філософія, яку можна визначити як філософію розуму і пізнання, знаходить своє логічне завершення саме у німецькій філософії. Після неї пріоритети філософії змінюються у сторону проблем людини, її діяльності і культури.

У центрі всіх вчень німецької класичної філософії - принцип активності суб'єкта.З аналізу об'єкта пізнання філософія переключається на дослідження суб'єкта. Потрібно зазначити, що європейська культура і наука засновані на суб'єкт-об'єктній світоглядній моделі, тобто на протиставленні, на опозиції природи (об'єкта) і людини (суб'єкта). Докантівська філософія віддавала перевагу природі як об'єкту людського пізнання і діяльності, людині ж залишилося місце бути тільки частиною природи, а пізнанню - бути «дзеркалом природи», пасивним відображенням дійсності. Німецька класична філософія долає механістичний підхід до людини, до процесу її пізнання, підкреслюючи діяльний, творчий, активний характер суб'єкта.Вже у філософській концепції Канта людина є не тільки природною, але й надприродною істотою. Тим самим німецька класична філософія відроджує гуманістичне ставлення до людини,привертає увагу до проблем її гідності та свободи, підносить етичні проблеми над вузькогносеологічною проблематикою.

Філософська традиція до Канта, розуміючи людину як частку природи, не розрізняла мислення як психічний процес, зумовлений природними чинниками, від свідомості як продукту культури і суспільного розвитку. Це спричинило розрив і протиставлення емпіризму і раціоналізму у новочасній філософії XVII-XVIII ст. Німецька класична філософія зробила крок вперед у подоланні цього конфлікту завдяки створенню концепції суспільно-історичної, надіндивідуальної природи свідомості.Це сприяло, у свою чергу, розвитку історичного підходу до дійсності і формуванню діалектичного методу пізнання.

Загальною рисою всіх вчень німецької класичної філософії є прагнення перетворити філософію на науку,створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи. Філософія Гегеля стала кульмінаційним пунктом у філософській практиці системотворення, останньою великою спробою побудови всеохоплюючої теорії, яка б пояснювала і узгоджувала між собою всі сфери реальності. З падінням культу розуму, який досягає апогею у філософії Гегеля, втрачаються підстави для претензій філософії охопити все в одній системі. І хоча спроби створення тотальної системи час від часу виникають у філософії, цей шлях визнаний як помилковий. Помилковою виявилася і претензія будь-якої філософської теорії бути єдино правильним, єдино науковим філософським вченням, як це сталося у випадку з марксистсько-ленінською філософією.

Теоретична розробка діалектикистає одним із найважливіших досягнень німецької класичної філософії. Діалектика виступає тут як вчення про розвиток і як універсальний філософський метод пізнання. Всі представники німецької класики зробили свій внесок у теорію діалектики і в створення системи філософських понять і категорій.

Особливість німецької класичної філософії полягає в тому, що в ній будується загальна система діалектики, яка набуває своєї завершеної форми у філософії Гегеля. Якщо у Канта діалектика має ще цілком негативний характер (діалектика пов'язується ним із виникненням протиріч у мисленні і розцінюється як неминучий шлях заблуджень у процесі пізнання), то вже Фіхте розуміє взаємодію протилежностей як необхідний момент, як закон людського розуму і процесу пізнання. Шеллінг у своїй філософії сформулював «принцип полярності», тобто наявність у природі протилежних сил і властивостей. Найбільш розвинену, глибоку і теоретично досконалу систему діалектики розробив Гегель. Пізніше гегелівська діалектика була переосмислена і пристосована марксизмом для пояснення соціальної дійсності і для вирішення політичних проблем.

Засновниками марксизму, К. Марксом і Ф. Енгельсом,була створена система матеріалістичної діалектикияк вчення про всезагальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення.