Мандрівництво в стародавній Індії???????

2. Середньовіччя

Пало́мничество (от лат. Palma — «пальма»):

• путешествие к Святой земле и другим географическим местностям, имеющим сакральное значение для христианской веры с целью поклонения и молитвы;

• хождение верующих к святым местам на поклонение.

Обычай основывается на стремлении верующих поклониться местам и святыням, связанных со Христом, апостолами, Пресвятой Богородицей; помолиться перед чудотворными иконами, окунуться в священные воды реки Иордан и святые источники.

Само слово возникло от слова «палома» — пальмовая ветвь, с которыми жители Иерусалима встречали Иисуса Христа.

Богомольца, совершающего путешествие к святым местам, называют паломником. Хождение верующих к святым местам на поклонение известно ещё с глубокой древности. Центрами паломничества в древности были храмы Амона в египетских Фивах, Осириса в Абидосе, Аполлона в Дельфах и др.

У христиан паломничество началось с IV в. в Палестину, где совершались божественные деяния Спасителя. Каждый паломник получает много впечатлений от чудесных знамений и необычных совпадений, происшедших с ним во время паломничества.

Однако святитель Григорий Нисский осуждает чрезмерное увлечение паломничеством, считая, что паломники часто совершают путешествия из праздного любопытства, впадают в неприличные истории и искушения. Многими православными считается, что в любом храме можно причаститься Тела и Крови Христовых (самой Высшей святыни), а деньги, собранные для паломничества, лучше раздать нищим. Среди православных монахов приветствовалось затворничество (от соблазнов мира), а паломничество и крестные ходы допускались для укрепления (коллективной сплочённости) ещё неокрепших в вере членов Церкви.

В средние века наряду с Палестиной паломничество стало предприниматься: у православных — в Константинополь, на гору Афон (Греция); у католиков — в Рим и Лорето (Италия) подороге франков, в Лурд (Франция).

В конце ХV в. для совершения паломничества требовалось предварительное разрешение духовных властей, которое давалось под условием платежа пошлины в пользу Папы. Пунктом отправления служила Венеция (впоследствии — и Марсель), где паломники запасались путеводителем, отпускали бороду и облачались в паломническую одежду — калиги, коричневый или серый плащ, греческую шляпу с весьма широкими полями, обыкновенно украшенную раковинами; клюка, сума и бутылка (выдолбленная тыква) дополняли паломнический наряд. К плащу и шляпе паломники прикрепляли красный крест. В Венеции паломник заключал контракт с судохозяином (патрон), который обязывался не только перевезти его в Святую Землю и обратно, но и сопровождать его в странствиях по святым местам, доставлять ему во время всего пути пищу и защиту, платить за него подати мусульманским властям и т. п.

Постепенно стали допускаться дальнейшие смягчения: знатный господин мог послать вместо себя слугу или наёмника. Образовались даже светские цехи профессиональных наёмных паломников (в Германии называемых Sonnweger), которые вскоре сильно размножились, так как этот своеобразный промысел оказался весьма прибыльным. В XVI в. паломник мог быть направлен от целой общины за её счёт.

С 1881 г. во Франции стали ежегодно организовывать паломнический караван в Святую Землю, придавая ему характер приношения покаяния за преступления республиканского правительства против церкви; в состав такого каравана, численность которого нередко доходила до 300—400 чел., входили лица белого духовенства и зажиточные люди ультрамонтанского настроения. С конца 1870-х годов такие же немецкие караваны устраиваются францисканцами в Вене и Мюнхене.

З падінням у V ст. Римської імперії закінчилась ціла епоха, яка дала світові багато досягнень майже в усіх сферах життя. Розвиток матеріальної культури забезпечив достатньо високий рівень комфорту в містах, де склалась певна інфра­структура, яка забезпечувала всім необхідним мандруючих по великих просторах імперії. Саме подорожі сприяли формуван­ню системи географічних і країнознавчих знань. Безумовним досягненням античної культури було твердження відомих філософів, що Земля — куля.

Знищення стародавнього Риму ознаменувало початок нової Культурної епохи, яку прийнято називати Середньовіччям. Ця Назва була дана пізніше гуманістами, які визначили таким чином період між античною культурою та часом відродження античних традицій у Європі. Хронологічними межами європейського Середньовіччя вважають здебільшого, ключові дати в історії європейської цивілізації: падіння Римської імперії та Початок епохи Великих географічних відкриттів.

Основні чинники, які прямо чи опосередковано вплину­ли на розвиток подорожей в Середні віки та на розвиток туризму в майбутньому:

-       розвиток економіки (збільшення міст, розвиток тор­гівлі, поглиблення процесу спеціалізації праці);

-       міграції (початок епохи Середньовіччя характеризу­ється як епоха «Великого переселення народів»);

-       політичні чинники (перерозподіл сфер впливу, між­державна та між корпоративна боротьба);

-       релігійні чинники (розквіт та ствердження світових релігій, формування релігійних центрів, утворення релігійних орденів, розвиток прочанства, хрестові походи); в даний період релігійні чинники були одні­єю з головних груп чинників, оскільки релігія на той час мала великий вплив на світогляд людей, внут­рішню політику, міждержавні відносини, на соціаль­но-економічні відносини в цілому;

-       розвиток науки та мистецтва (створення перших європейських університетів, організація та прове­дення карнавалів, відвідання визначних історичних місць, формування центрів культури та мистецтва).

Основними видами подорожей у Середні віки були:

-       пізнавальні мандрівки з метою дослідження оточую­чого світу (хоча наука в Середні віки розвивалась повільно, все ж здійснювались наукові відкриття, особливо географічні);

-       релігійні подорожі (прочанство);

-       завойовницькі походи (у тому числі хрестові походи);

-       мандрівки з метою торгівлі;

-       розважальні мандрівки (на свята, ярмарки, карна­вали) ;

-       подорожі з метою оздоровлення.

Подорожі пілігримів у Палестину почались вже в ІІІ-ІУ століттях. В IV ст. в Єрусалимі був побудований храм Гробу Господнього, який є й нині основною святинею та центром про­чанства усього християнського світу. Вже в VI ст. для прочан з Галлії (Франція) був складений маршрут (суходільний), від бе­регів Рони до Йордану.

Найбільш сприятливі умови для прочан з Європи склалися під час правління халіфа Гаруна аль-Рашида на рубежі УПІ-ІХ століть. Халіф навіть надіслав у дар Карлу Великому ключі від храму Гроба Господня і самого священного міста. То­ді ж в Єрусалимі був побудований за наказом Карла Великого спеціальний притулок для прочан, до комплексу якого входи­ло 12 будинків і готелів, бібліотека, лани, виноградники і сад, розташовані в долині Йосафатовій.

Починаючи з IX ст., прочанство стало різновидом публічно­го покарання та засобу зняття вини. В XI ст. католицька церква замінила прочанством церковне покаяння. Грішники по­винні були залишити свою батьківщину і були приречені поне­вірятися подібно Каїну. Прочан приймали скрізь, і замість платні за проживання та їжу господарі просили молитися за них. Часто прочани не мали ніякого іншого захисту в дорозі, крім хреста, а путівкою зіркою вважали свого ангела-охоронця. Особливу «сервісну службу» для прочан виконував лицар­ський Орден госпітальєрів (іоанітів). Він взяв свій початок віл шпиталю при монастирі Діви Марії в Єрусалимі, де ще за­довго до арабського панування приймали та лікували прочан. Але після того, як головою цього закладу став Герард, створю­ється братство, формується його статут, який затвердив рим­ський первосвященик в XII столітті.

Спочатку основним завданням братства була допомога хворим, а також захист прочан від розбою невірних, що піднімало бойовий дух лицарів цього Ордену. Поступово госпітальєрами була створе­на ціла мережа готелів в містах не тільки Святої землі, але і по сьому Близькому Сходу. Лицарі називали прочан  «господаря-їй», а себе їх «слугами». Часто вони допомагали прочанам гроши­на. Але поступово в діяльності Ордену провідне місце посіли політичні цілі, і лише частина лицарів Ордена допомагала прочанам.

Організація прочанства була настільки прибутковою для Орде­ну, що вже в ХІІ-ХІІІ ст. створено орденську державу, яка мала земельні володіння як на Сході, так і в Європі, головним чином завдяки дарам. Проте орденська держава проіснувала лише до 1291 року. Госпітальєри після хрестових походів повинні були за­лишити Святу землю і перебратись на Кіпр. Тут вони знов зміц­нили свої позиції, придбали острів Родос і утворили свою острів­ну державу, але під натиском турків змушені були залишити Родос у 1530 р. і переселитись на Мальту, подаровану їм імпера­тором Карлом V, після чого Орден став називатись Мальтійським.

Найбільше масове пересування людей у середньовічній Європі відбувалося за часів хрестових походів, що здійснювали­ся лицарями, релігійними діячами та купцями з європейських країн, які вирушали на Близький Схід заради влади та ба­гатств. Слідом за ними рухались на Схід священики і прочани в супроводі незлічених юрб знедолених з метою пошуку кращої долі. Хрестові походи були на той час найграндіознішим пере­міщенням великих мас населення на далеку відстань.

Представники привілейованих класів здійснювали також подорожі до цілющих джерел та місць з унікальним кліма­том з метою оздоровлення та відпочинку.

Проте, незважаючи на різноманітні мотиви подорожей, усі вони розширювали світогляд людини, вчили її адаптува­тися до різних умов, які змінювались під час подорожі, за­гартовували людину фізично і духовно.

Характер подорожей в середні віки був, в основному, сти­хійним. Здійснювались за індивідуально спланованим марш­рутом. Але деякі подорожі мали організований характер; на­приклад, прочанство.

Недоліком майже всіх подорожей було те, що в них під­давалися великій небезпеці життя та здоров'я мандрівни­ків. В Середні віки людське життя коштувало дуже мало.

Щодо створення інфраструктури для подорожуючих, то вона з'являлась не скрізь, часто не враховувались основні по­треби подорожуючих, норми гігієни, будувалося мало доріг, а ті дороги, що були побудовані раніше, не використовувались. Французький історик Жак ле Гофф стверджував, що в епоху Середньовіччя населення Франції на півдні країни не користувалося добротними дорогами, побудованими римлянами, ці дороги заростали травою, а люди ходили стежками, нікуди не поспішаючи.

Світогляд середньовічної людини був одностороннім, що ві­добразилось у творах мистецтва. Скрізь панувала релігійна те­матика, починаючи з архітектури та живопису і закінчуючи народними виставами. Певний релігійний фаталізм викликав пасивність середньовічної людини, адже вона в усьому покла­далася на волю небес.

Одним із чинників, що призвів до значних міграцій ве­ликої кількості населення, були хрестові походи. Основні причини хрестових походів:

-       протистояння християнського і мусульманського сві­тів, тобто релігійні;

-       економічні, тобто бажання європейців володіти ба­гатствами Сходу;

-       політичні (перерозподіл сфер впливу та загарбання нових територій).

Хрестові походи почалися з кінця XI ст. і тривали на­ступних 200 років. Безумовно, хрестові походи з гуманістич­ної точки зору мали негативний характер, але, незважаючи на це, були і позитивні наслідки:

-       пожвавилась торгівля на Се­редземному морі, першість у цій   торгівлі   перейшла   до міст Північної Італії (Вене­ція, Генуя, Флоренція);

-       європейці познайомились з новими   культурами  земле­робства  (стали  вирощувати рис, гречку, цитрусові), нав­чились виготовляти шовкові тканини,   дзеркала,   краще обробляти метали;

-       відбулися зміни в побуті (на Заході стали мити руки пе­ред їдою, купатись у лазнях, змінювати нижній одяг).

Про все це свідчить, зокрема, книга Марко Поло «Про різноманітність світу”, яка правдиво відображала культуру та побут того часу і довго слугувала керівництвом для скла­дання географічних карт. (Марко Поло — відомий венеціансь­кий купець і мореплавець, жив у ХШ столітті).

Арабські мореплавство

Успішно вивчивши Перську затоку, Червоне море та близькі до них узбережжя Індійського океану, араби вже з се­редини VII ст. дійшли до півдня Китаю (перше офіційне по­сольство - 651 рік). Арабські корабели навчились будувати міцні та швидкі судна, що вміщували багато вантажу. Вже в X ст. арабські порти і факторії (торгові контори і поселення, які були організовані купцями в колоніальних, віддалених кра­їнах) були на берегах Індії, Цейлону, Індонезії та Китаю. Щоб мати політичне панування та контролювати торгівлю в серед­земноморському регіоні, арабам потрібно було отримати низку перемог над сильними морськими державами. Арабам довелося вчитися вмінню вести успішні війни на морі з сильними і досвідченими суперниками. Після перших невдач і поразок араби вже в 653 р. розгромили на рейді в Олександрії непереможний візантійський флот. Потім був завойований Піренейський піво­стрів, і таким чином араби стали господарями майже всього Се­редземноморського узбережжя. Араби отримали тут багатий культурний спадок всіх своїх попередників — карфагенян, гре­ків, римлян та візантійців.

В Іспанії їх порти розташовувались на добре освоєних міс­цях, в тому числі на Атлантичному узбережжі. Особливе зна­чення у арабів мала військово-морська база Альмерія, флот якої тримав під контролем все західне Середземномор'я — від Гібралтара до Сицилії. Араби освоїлись не тільки у внутріш­ньому морі, але й на берегах Атлантики — від Марокко до пів­ночі Піренеїв, і упродовж століть володіли цими землями.

Здавалося, настав зручний час для подальшого пересування на Захід, щоб закріпити за мусульманською імперією всі остро­ви і території, що могли б трапитися на їх шляху. Але араби щиро вірили, що Аллах забороняє плавати по Атлантичному океану, тобто в західному напрямі. Якщо не знати про цю ре­лігійну заборону, то буде незрозуміла, чому араби — відважні мореплавці, які добре освоїли моря Індійського океану, — май­же нічого не знали про Атлантику, на берегах якої вони жили на протязі декількох століть.

Якщо оцінювати діяльність арабських мореплавців з вив­чення Атлантики, то їх результати слід вважати більш ніж скромними - один-єдиний відображений в письмових джере­лах морський похід до Канарських островів. Але не будемо за­бувати, що нашу планету люди відкривали спільно, тобто май­же всі народи стародавнього світу і Середньовіччя внесли свою частку в підготовку та в кінцевий успіх Великих географічних відкриттів європейців. Відомо, що християнські мореплавці навіть у XV ст. отримували від арабів багато цінних знань (карти, лоції, технічні пристосування), які забезпечили пор­тугальцям успішне відкриття морського шляху до Індії навко­ло Африки, а іспанцям — до Нового Світу. Серед найважливіших морських подорожей арабів слід назвати:

-       VIII ст. — подорож Сулеймана з Басри до Китаю;

-       921-922 рр. — подорож Ібн-Фадлана до булгарів на Волзі;

-       Х-ХІ ст. — здійснив свої подорожі арабський письменник Ібн Даста, в результаті яких з'явилась історико-геогра­фічна енциклопедія «Книга дорогоцінних коштовностей»;

-       з найбільш відомих арабських мандрівників X ст. можна назвати Аль-Масуді з Багдада, який залишив про свої по­дорожі книги «Золоті пояси та розсипи коштовностей» та «Повідомлення і спостереження», в яких він описав усі країни Близького і Середнього Сходу, Середню Азію, Кав­каз, Східну Європу, Північну і Східну Африку.

Подорожі в арабському світі були таким розповсюдженим явищем, що відомий нам арабський лікар Авіцена. який жив на межі Х-ХІ ст., у своєму «Медичному каноні» помістив спе­ціальний розділ, який був присвячений режиму подорожуючих. В цьому трактаті вміщувалось 7 параграфів, де даються реко­мендації з режиму харчування, профілактики здоров'я, надан­ню допомоги подорожуючим у різних кліматичних зонах, а та­кож поради для подорожуючих морем.

У XII ст. відомий арабський мандрівник Аль-Ідрісі був за­прошений королем Сицилії у Палермо для складання геогра­фічних карт. У 1154 р. з'явилася його книга «Географічні роз­ваги», результатом його багатолітньої роботи стали карти світу на сімдесяти сторінках.

Послідовником   Аль-Ідрісі   слід   вважати   арабського   кар­тографа Ібн-аль-Варді, який у ХШ ст. склав «Кругову карту світу». Ґрунтуючись в значній мірі на географічних знаннях арабів, в XIII ст. був складений багатотомний «Географічний словник». Його автор — візантієць, мусульманин Якут (1179-1229).

Самим відомим арабським мандрівником вважають Абу Абдалах Ібн Батута із Танжера (Марокко), який у XIV ст. побував майже в усіх країнах тодішньої Азії та написав про них книгу «Подарунок спостерігаючим чудеса міст і подоро­жей», більш відому як «Подорожі Ібн Батути», яка вміщува­ла великий історичний, географічний та етнографічний мате­ріал і була перекладена на декілька європейських мов.

Араби відіграли важливу роль в розвитку мореплавства та географічних досліджень. Крім понять «зеніт» та «на­дир», європейці засвоїли 210 арабських назв зірок. До нашо­го часу арабські терміни використовуються європейцями в морській науці.

Географічні відкриття мореплавців та мандрівників в 15-16 ст.

Період Великих географічних відкриттів поділяють умовно на два періоди:

1) Іспано-португальський (кін. XV – сер. XVI ст.) – включає в себе відкриття Америки (Христофор Колумб у 1492-1493 рр. очолював іспанську експедицію через Атлантичний океан і 12 жовтня 1492 р. досяг острова Сан-Сальвадор – ця дата вважається офіційною датою відкриття Америки. В 1493-1496, 1498-1500, 1502-1504 рр. він здійснив нові експедиції до берегів Центральної та Південної Америки; але помер він, впевнений, що знайшов морський шлях до східних берегів Азії.

Америго Веспуччі здійснив кілька походів під іспанськими та португальськими прапорами (1499-1504 рр.) до нового континенту, який в 1507 р. дістав його ім’я), португальські плавання до Індії і берегів Східної Азії, починаючи з експедиції Васко да Гама (1497-1498 рр. – здійснив плавання з Ліссабону до Індії довкола Африки, досягнувши в 1498 році міста Калькут та назад, проклавши морський шлях до Індії), іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст. від першого навколосвітнього плавання Фернандо Магеллана (1519-1521 рр., він вперше обігнув Американський континент та вийшов до Тихого океану) до експедиції Вільяловоса (1542-1543 рр. - з флотилією в 6 суден, він пройшов від південного берега Мексики до Філіпінських островів; він відкрив архіпелаг Ревілья-Хіхедо та атоли з групи Каролінських та Маршалових островів).

2) Період російських і голландських відкриттів (сер. XVI – сер. XVII ст.) – відкриття росіянами всієї Північної Азії включаючи похід Єрмака (1581 р. – він почав грандіозну справу, приєднання Сибіру до Росії; цей похід сприяв падінню Сибірського ханства та приєднанню Західного Сибіру до Російської держави (ВІ, ст. 143)), плавання Попова-Дежньова (1648 р. – відкриття протоки між Америкою та Азією, яке довело, що Америка відділена від Азії морем, та є ізольованим континентом (в І, ст. 144-145)); англійські та французькі відкриття у північній Америці; голландські тихоокеанські експедиції і відкриття Австралії (1606 р. В Янц). [5]

На першому етапі Великих географічних відкриттів вирішальну роль зіграли Іспанія і Португалія, у силу ряду причин, вони виявилися раніше інших країн готовими до виконання важких задач, висунутих часом. Протягом декількох десятків років мореплавці піренейських країн відкривають південно-східний шлях у країни Сходу навколо Африки і південно-західний – в обхід Америки, у пошуках західного шляху відкривають і досліджують величезний подвійний материк – Америку.

Але до середини XVI в. піренейські держави, задоволені захопленими джерелами багатств, поступово відмовляються від нових дослідницьких плавань, прагнучи насамперед зберегти за собою вже придбані землі. Їм на зміну приходять Англія і небагато пізніше Голландія.

Ці країни вже досить сильні, щоб почати домагатися свого місця під сонцем, але ще не в змозі витиснути іспанців і португальців з тих шляхів, що ведуть до джерел їхніх багатств. Тому Англія і Голландія повинні були шукати нові маршрути з Європи в країни Сходу: північно-західний – навколо Північної Америки і північно-східний – навколо північного узбережжя Азії. Маючи на увазі обидва ці варіанти, мореплавці виходили з вірного припущення, що Азія й Америка розділені протокою, по якому можна потрапити з Північного Льодовитого океану в Тихий.

Шлях до берегів Північної Америки проклав у 1497 р. генуезець на англійській службі Джон Кабот (Джованні Кабото). В експедиції 1498 р., здійсненої Каботом і його сином Себастьяном, англійські судна перетнули Атлантичний океан і, досягши північноамериканського материка в районі острова Ньюфаундленд, пройшли уздовж його східного узбережжя далеко на південний захід. Однак плавання виявилося збитковим. Тому англійці надовго зупинили дослідження у знову відкритих землях, хоча Себастьян Кабот згодом ще двічі плавав до берегів Північної Америки.

У 20-і рр. XVI в. на пошуки Північно-Західного проходу кинулися португальські, іспанські і французькі експедиції, що відкрили і нанесли на карту багато тисяч кілометрів атлантичного узбережжя Північної Америки – від східного краю півострова Лабрадор до Флориди. У 1534 – 1536 р. француз Жак Бартьє досліджував затоку Святого Лаврентія і пройшов по відкритій їм ріці Святого Лаврентія до впадання в неї ріки Оттави. Плисти далі не дозволяли пороги, але від індіанців Бартъє довідався, що далі до південного-заходу знаходяться великі водяні простори.

Так європейці вперше почули про Великі американські озера, відкриті французами вже в XVII в. Місцеві жителі – індіанці – часто називали свої селища "канада", і це слово, що позначало просто населений пункт, стало пізніше назвою всієї північної частини Нового Світу – Канади. В останній чверті XVI в. ініціативу в пошуках Північно-Західного проходу впевнено захоплює Англія. У 1576 – 1578 р. три плавання в північних водах Америки зробив Мартін Фробишер, що поклав початок відкриттю Баффинової землі; заливши в її південно-східний край, помилково прийнятий Фробишером за протоку, і зараз має його ім'я.

Кілька плавань у північних водах зробив і Генрі Гудзон, що у 1607 р. досяг на заході Шпіцбергену рекордної оцінки 80'23' північної широти, а в 1610 – 1611 р. обігнув півострів Лабрадор з півночі і заходу. Гудзон вирішив, що відкрив жаданий прохід у Тихий океан; насправді він ввійшов у величезну затоку, пізніше названу Гудзоновою. У пізніших експедиціях 10 – 30-х рр. XVII в. (Байлота і Баффіна, Фокса, Джемса) були досліджені і нанесені на карту берега моря Баффіна, західної частини Гудзонової затоки і південної частини басейну Фокс. Але після цього невловимий Північно-Західний прохід був надовго забутий: кращі полярні мореплавці зійшлися на тім, що знайти його неможливо.

Із середини XVI в. англійці, а слідом за ними голландці, почали шукати Північно-Східний прохід. У ході цих пошуків англієць Річард Ченслор встановив торгові стосунки з Росією (1553 – 1554 р.), а Стівен Барроу, користуючись вказівками російських поморів, досяг острова Вайгач. У 1594 – 1597 р. три плавання в пошуках Північно-Східного проходу зробив чудовий голландський полярний мореплавець Вільям Баренц, але і йому не вдалося просунутися далі Нової Землі. У XVII в. пошуки Північно-Східного проходу, як і пошуки Північно-Західного, були визнані безперспективними.

Кінець епохи Великих географічних відкриттів ознаменувався видатними плаваннями як на півночі, так і на півдні нашої планети. У 1642 – 1644 р. Абел Тасман робить вирішальні кроки в довгій епопеї відкриття Австралії. А в 1648 р. Федот Попов і Семен Дежнев уперше пройшли з Північного Льодовитого океану в Тихий, обігнувши східний край Азії. Тим самим існування Північно-Східного проходу, що так довго шукали мореплавці різних країн Європи в XVI – початку XVII вв., було доведено. Однак відкриття Попова і Дежньова не одержало популярності, і в XVIII в. Вітусу Берингу довелося удруге вирішувати ту ж задачу.