1.5. Сучасне розуміння сутності державного регулювання економіки, економічної політики і публічного адміністрування (врядування)

У контексті розгляду завдань економічної науки у сфері управління господарськими процесами необхідно звернути увагу на співвідношення понять «публічне адміністрування», «державне регулювання економіки» і «економічна політика». Стосовно останніх двох понять у науковій літературі наразі не існує однознач­ної точки зору. Даючи різкі визначення, науковці зво­дять їх основні відмінності До виокремлення різних форм економічної політики та державного регулювання економіки. Так, серед форм економічної політики нази­вають податкову, фінансово-кредитну, антициклічну, інвестиційну, регіональну), відсоткову, політику дохо­дів, політику стабілізації щодо; як форми державного регулювання — оподаткування і кредитування, регулю­вання ринку, галузеве та індикативне регулювання, ліцензування, квотування, антидемпінгове, макроекономічне та селективне регулювання та ін. Отже, ці еко­номічні категорії дуже близькі за змістом, однак дер­жавне регулювання — ємніша категорія, оскільки, крім системи економічних важелів, охоплює адміні­стративні та правові важелі.

Економічну політику не можна реалізовувати без прийняття відповідних нормативно-правових докумен­тів. Тобто правовий аспект економічної політики забез­печується унормованою системою державного регулю­вання економіки.

Державне регулювання охоплює більше форм, ніж економічна політика, зокрема економічне прогнозуван­ня, програмування та планування економіки. Воно може поширюватися одночасно майже на всю економіч­ну систему або її окремі підсистеми і реалізуватися за допомогою всіх або кількох форм економічної політики. Основними спільними формами державного регулюван­ня економіки та економічної політики є: фінансова, бюджетна, грошово-кредитна, податкова, структурна, науково-технічна, промислова, інвестиційна, цінова, аграрна, зовнішньоекономічна, амортизаційна, валют­на, антициклічна (у т. ч. антикризова), антимонопольна, інноваційна, регіональна, антиінфляційна, політи­ка доходів, зайнятості. Отже, державне регулювання економіки формує базис для здійснення цілеспрямова­них заходів економічної політики; є системою інстру­ментів, за допомогою яких держава досягає певних цілей економічної політики.

Державне регулювання економіки та економічна політика у сучасній ринковій економіці зазнають знач­них перетворень унаслідок зміни форм, методів, інстру­ментів управлінської діяльності, тому використанню економічних методів у державному управлінні приділя­ють все більше уваги. Традиційне державне управління трансформується від ієрархічної системи з централізо­ваною на національному рівні інституціональною орга­нізацією до інших рівнів чи інституцій, мультиорганізаційної та мультисекторальної кооперації, від контро­лю і директивного управління до непрямого регулювання, самоуправління, підзвітності та прозорості перед громадськістю.

З 80-х років XX ст. у провідних країнах ведуть пошук інноваційних способів управління суспільними справами. Результатом: стала поява нових концепцій здійснення державного управління, в яких широко використовуються економічні підходи, зокрема кон­цепції та практики «нового державного менеджменту» (англ. new public management) та концепції нового спо­собу управління — «врядування» (англ. governance).

Новий державний менеджмент продовжив поперед­ній напрям переосмислення державно-управлінської діяльності, відомий з 'ЗО—70-х років XX ст. як держав­ний менеджмент, що фокусувався на застосуванні принципів бізнес-менеджменту та практики приватного сектору в діяльності урядових інституцій. Уся увага зосереджувалась на ефективності, результатах, спожи­вачах, практичних уміннях та ініціативності менедже­рів на всіх рівнях, більшій чутливості до суспільних потреб. Зрушення від класичного державного управлін­ня до державного менеджменту породило велику кіль­кість адміністративних ініціатив, у т. ч. найвідоміший та поширений новий державний менеджмент.

Цей менеджмент комбінує: ідеї теорій економічного інституціоналізму з практичними уроками з бізнес-менеджментуі, тісно пов'язаний з т. зв. новою держав­ною політикою, тобто напрямами дій багатьох націо­нальних урядів у 80 роки XX ст., що передбачали приватизацію; скорочення бюджетних витрат, дерегуляцію ринків тощо.

Концепцій нового Державного менеджменту ґрунту­ється на припущенні, що всі ринкові актори мотивовані бажанням максимізування особисті вигоди, тому варто широко впроваджувати ринкові моделі регулювання у державний сектор. Мотивацію й оцінювання діяльності державних службовців усіх рівнів будують так, ніби вони є учасниками операцій на ринку.

Впровадження нового державного менеджменту (насамперед у англосаксонських країнах) призвело до таких змін:

— зрушення в ціннісних пріоритетах державного управління від універсалізму, справедливості, безпеки і сталості до ефективності та індивідуалізму, визначаючи роль громадян як hornoteconomicus — людина економічна;

— розширення і розмивання кордонів між держав­ним і приватним секторами, встановлення між ними відносин партнерства;

— впровадження ринкових конкурентних механіз­мі» у державному секторі;

— уповноваження громадян, тобто їх заохочення самостійно розв'язувати власні проблеми, а не нав'язуння їм бюрократичних рішень;

— зменшення сфери управлінського контролю, врегулювання і приватизація тих видів діяльності, що можуть бути виконані приватним сектором ефектив­ніше і результативніше, ніж державними органами та підприємствами;

— відокремлення функції закупки суспільних това­рів і послуг від функції їх безпосереднього надання, створення та заохочення систем постачання суспільних товарів і послуг, альтернативних бюрократичним, орі­єнтація на конкурентність і систему короткострокових контрактів при забезпеченні суспільними благами спо­живачів;

— ставлення до громадян як до споживачів та клієн­ті в; наголос на чутливості до їх вимог і потреб;

— орієнтування на результати, а не на вкладені ресурси, бюрократичні правила і процедури (впрова­дження технологій управління за результатами (англ. performance management); основні критерії оцінювання успішності діяльності — ефективність, результатив­ність, рентабельність та якість послуг;

- децентралізація, деконцентрація сфери держав­ного управління, впровадження принципу субсидіарно — максимальне наближення центрів прийняття рішень щодо розподілу ресурсів і надання послуг до спо­живачів;

- заміна формальних, ієрархічних зв'язків між оптимізаціями і всередині них відносинами на конкурентній основі (аутсорсинг і контрактинг);

- зміна традиційного правового статусу держаних службовців, зокрема шляхом впровадження строкових Контрактних форм найму персоналу, продовження яких залежить від результатів виконаної роботи, надан­им державним менеджерам більшої свободи у виборі ангобів для досягнення поставлених цілей та посилення їх особистої відповідальності;

- прозорість і відкритість діяльності підприємств, установ та організацій державного сектору, удосконалення механізмів звітування та моніторингу.

Новий державний менеджмент критикують за еко­номічний редукціонізм, ігнорування специфіки публіч­ної сфери, демократичних цінностей та суспільної дові­ри, оскільки часто нехтувалась фундаментальна відмін­ність між логікою діяльності державних інституцій і логікою ринку.

Застосування бізнес-менеджменту може деформува­ти дух корпусу державної! служби, що виховується через плекання таких цінностей, як служіння людям, чесність, справедливість, партисипативність, захист суспільних інтересів. Ці недоліки нового державного менеджменту підштовхнули до розроблення нової фор­мули управління — врядування, або публічного адміні­стрування, з 90-х років XX ст.

У найширшому розумінні врядування залучає усі соціальні інститути: державу, що формує політичний і правовий простір; приватний: сектор, що створює робочі місця і доходи; громадянське суспільство, яке сприяє соціальній і політичній взаємодії. Суть врядування полягає у стимулюванні Між секторальної взаємодії для просування орієнтованого на людину розвитку. Концеп­ція врядування сконцентрована радше на громадянах як особах, заінтересованих у співвиробництві послуг, ніж просто на задоволенні! потреб споживачів.

Узагальнюючи різні підходи до розуміння концепції врядування, можна виокремити такі її характерні ознаки:

— соціальний консенсус щодо необхідності вироб­лення інтегративного, мультиплікативного підходу до державного управління, в межах якого держава, грома­дянське суспільство і ринок виконують свої ролі, іноді незалежно одне від одного, взаємно підтримуючи, іноді навіть в опозиції одне до одного;

— система державного управління виконує функ­цію координації діяльності всіх публічних інститутів (державних, приватних, громадських та міжнародних) на всіх рівнях на принципах рівноправної участі, кому­нікаційної прозорості, широкої дискусії та консенсусу;

— усі партнери по управлінню мають власні порів­няльні переваги і діють у таких сферах, де вони можуть досягти найбільшої ефективності;

— орієнтування на дотримання балансу інтересів усіх учасників управлінського процесу та досягнення

загального блага при ухваленні політико-управлінських рішень;

— оцінювання управління суспільними справами не лише за критеріями ефективності, а й з позиції суспіль­них цінностей, довіри та демократії;

— впровадження нових форм та процедур взаємо-підзвітності уряду, бізнес-асоціацій та громадського сектору.

Використання терміна «публічний» замість «держав­ний» адекватно відображає управлінську діяльність у постіндустріальному суспільстві, а також у процесі ста­новлення і розвитку громадянського суспільства.