1.4. Регулювальна роль держави в контексті еволюції економічної теорії

Економічна теорія еволюціонувала протягом різних періодів розвитку, ускладнюючись і розгалужуючись у різні течії і школи економічної науки. Критеріями ви­окремлення основних напрямів економічної теорії були предмет, методологія дослідження (мікро-, макроеко-номіка), тлумачення цінності, координаційні механіз­ми та ін. Економічні ідеї щодо місця та ролі держави в регулюванні господарських процесів, а також цілей і засобів економічної політики держави розвивалися в межах різних напрямів економічної теорії.

Першу цілісну концепцію економічної політики дер­жави було розроблено у межах меркантилізму — напря­му, послідовники якого вважали, що забезпечення націо­нальних інтересів держави є основною метою тогочасної економічної політики. Ця мета була пріоритетною як для раннього (монетарного) меркантилізму, так і для пізньо­го (мануфактурного), однак засоби її досягнення були різними. Для раннього меркантилізму XIV — середини XVI ст. (англієць Вільям Стаффорд (1554—1612), італі­єць Гаспаро Скаруффі (1519—1584)) характерним було регулювання сфери обігу, причому джерелом багатства вважали лише зовнішню торгівлю. Ранній меркантилізм обстоював заборону вивезення грошей, обмеження імпор­ту, встановлення високого імпортного мита.

Представники пізнього меркантилізму (англієць Томас Мен (1571—1641), француз Антуан де Монкретьєн (1575—1621), італієць Антоніо Серра (прибл. XVI—XVII ст.)) пропонували змінити засоби економічної політики держави, зосередивши основну увагу на при­верненні грошей до країни. Пізні меркантилісти вважа­ли, що держава повинна зосередити свій вплив на сфері товарного обігу. Засобами державного впливу стали: скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; стимулювання експорту національної продукції, передусім промислової; завою­вання нових ринків збуту; забезпечення активного зо­внішньоторговельного балансу.

Виникнення класичної політичної економії в Англії (наприкінці XVII ст.) та Франції (на початку XVIII ст.) дало новий поштовх розвитку економічної теорії. Родона­чальником класичної політичної економії в Англії став Вільям Петті (1623—1687), який, обґрунтовуючи еконо­мічну політику держави, розвинув теорію торгового балансу, підтримував нагромадження в країні золота і срібла, виправдовував колоніальну експансію, виступав прихильником втручання держави в економічне життя.

Основні положення економічної теорії класичної школи розробили і розвинули А. Смії і Д. Рікардо. Л. Сміт у своїх дослідженнях відстоював ідеологію еко­номічного лібералізму і принцип «невтручання» держа­ни у перебіг господарських процесів, запропонувавши концепцію «невидимої руки», яка і регулює економічну діяльність. Це означає, що економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям. Од­нак, попри негативне ставлення до державного втручан­ня, А. Сміт вказував на вади «простої системи природ­ної свободи»: конфлікти |інтересів, випадки, коли намагання здобути для себе вигоду обертається су­спільно небажаними наслідками. А. Сміт відзначав, що держава має три важливі обов'язки: гарантування військової безпеки; здійснення правосуддя; заснуван­ня та підтримання громадських робіт і певних держав­них інституцій.

Д. Рікардо виступав проти втручання держави у сферу розподілу, зокрема у функціонування ринку праці, за скасування законів на захист бідних. Він запо­чаткував окрему теорію міжнародної торгівлі, що ґрун­тувалася на аналізі порівняльних переваг. Д. Рікардо вважав, що податки перешкоджають нагромадженню капіталу, однак захищав оподаткування (на противагу позикам) як метод фінансування воєнних операцій. Він доводив, що державний борг призводить до втечі капі­талу, а дефіцитне фінансування зменшує приватні за­ощадження; борговий тягар полягає не так у виплаті відсотків за нього, як у марнотратстві ресурсів, які він представляє.

Охопити майже всі проблеми політичної економії намагався англійський філософ Джон-Стюарт Міль (1806—1873). Він стверджував, що принцип невтручан­ня має бути загальною практикою, а будь-який відхід від нього — зло, утім можливі часткові колективні дії в інтересах вищого блага: фінансування державою освіти і науки, створення ринкової інфраструктури, а також проведення продуманої соціальної політики.

Засновником класичної політичної економії у Фран­ції став П'єр Буагільбер (1646—1714). Він ратував за проведення податкової реформи, скасування державно­го регулювання цін на зерно, був проти втручання дер­жави в економічне життя.

Економічні ідеї П. Буагільбера розвинули фізіокра­ти — французькі економісти другої половини XVIII ст., представники класичної політичної економії, що праг­нули створити теоретичну основу для державної еконо­мічної політики в аграрній сфері. Одним з основних інструментів економічної політики фізіократи вважали впровадження єдиного прямого податку з метою міні­мізації витрат на збирання податків.

Логічним відгалуженням і водночас протиставлен­ням еволюції класичної політичної економії з середини XIX ст. стає марксизм, в якому економічні явища та економічна політика держави розглядалися з погляду боротьби класів. Суть держави К. Маркс та німецький філософ Фрідріх Енгельс (1820—1895) визначали як диктатуру економічно панівного класу, людині відвели пасивну роль частки суспільного організму, інтереси якої не є визначальними і повністю залежать від реалі­зації основного, державного, інтересу. Теорія економіч­ної політики марксизму розкривається в основних озна­ках економіки майбутнього комуністичного суспіль­ства, побудованого на суспільній власності, та шляхах його становлення: експропріація земельної власності, високий прогресивний податок, державна централіза­ція кредиту та транспорту, збільшення державної влас­ності, її вдосконалення через централізоване плануван­ня, обов'язковість праці для всіх, поєднання землероб­ства з промисловістю тощо. Економічна теорія марк­сизму стала в XX ст. основою економічної політики соціалістичних країн з плановим господарством.

Альтернативою класичній політичній економіці у XIX ст. була німецька національна економіка. її пред­ставники критикували засади класичної політичної економії, зокрема нехтування впливом неекономічних чинників (наприклад, менталітету нації) на суспільний розвиток, невизнання важливої ролі національних та державних інститутів у розвитку економіки, невтру­чання держави в економіку, вільну міжнародну торгі­влю. Основним предметом економічних досліджень має стати роль держави в конкретній історичній ситуації (німецький економіст, політик Фрідріх Ліст (1789— 1846)), що покликана виконувати функції організуван­ня, об'єднання, виховання та захисту нації, т. зв. «прос­вітницького, виховного» протекціонізму.

Ці ідеї розвинули представники старої історичної школи в Німеччині (Вільгельм-Георг-Фрідріх Рошер (1817—1894), Бруно Гільдебранд (1812—1878), Карл-Густав-Адольф Кніс (1821—1898)), які вважали, що інструментарій економічної політики держави стано­влять підтримка і сприяння машинному виробництву, регулювання торгівлі, відносин між найманими праців­никами та власниками. Послідовники нової історичної школи (Густав фон Шмолер (1838—1917), Луї Брентано (1844—1931), Карл Бюхер (1877—1930) та ін.) заклали основи реформістських концепцій економічної політи­ки та розвинули програми: соціального партнерства.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в економіч­ній теорії поширилися ідеї утилітарної теорії суспіль­ного добробуту, яку започаткував англійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832). Він вважав, що найва­жливішим завданням є визначення — у що слід і в що не слід втручатися державі. Для проведення такого ана­лізу І. Бентам запропонував концепцію аналізу задово­лень і страждань (деякі економісти вважають її першо­основою сучасного аналізу витрат і вигод), спираючись на яку, можна перерозподілити доходи між багатими і бідними для забезпечення максимального добробуту в суспільстві.

Ця теорія відіграла значну роль у поширенні ідей маржиналізму в останній третині XIX ст. В основі цього напряму — дослідження граничних економічних вели­чин як відображення взаємозв'язаних явищ економіч­ної системи на різних рівнях: фірми, галузі, національної економіки. У межах маржиналістської течії розвину­лось дві школи: австрійська (Е. Менгер, Е. Бем-Баверк і Ф. Візер) та лозаннська (Л. Вальрас, В. Парето).

Значущими були праці В. Парето, який розвинув теорію суспільного добробуту, що досі є однією з основ­них при розробленні та реалізації економічної політи­ки. Суть цієї теорії полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і вироблених благ. Розробляючи концепцію стійкої рівноваги, він зазначав, що подаль­ше поліпшення будь-яких важливих показників можливе лише внаслідок глибоких структурних змін. На підставі цього Парето зробив висновок: для того щоб підняти рівень мінімального доходу або зменшити роз­рив у доходах, необхідно забезпечити прискорене зро­стання багатства порівняно з приростом населення. Отже, проблема поліпшення умов життя найбідніших верств населення є насамперед проблемою створення багатства.

У 90-ті роки XIX ст. в Англії сформувалась кем­бриджська економічна школа. Один з її представників Артур-Сесіл Пігу (1877—1959) розвинув принцип «най­більшого блага для найбільшої кількості людей»: вищо­го рівня добробуту можна досягти рівномірним розподі­лом доходів, хоча це й може негативно вплинути на ми громадження капіталу. Він пропонував перерозподі­лити доходи через активну податкову політику держа­ви, обґрунтовував необхідність прогресивного оподат­кування, запровадження великого податку на спадщи­ну. А. Пігу вважав, що за умов вільної конкуренції достатньо опосередкованих методів, а з посиленням монополізації необхідне пряме втручання держави в економіку.

Розвиток маржиналізму та концепцій кембриджсь­кої економічної школи зумовив створення неокласичної економічної теорії, що стала провідною в економічній науці наприкінці XIX — на початку XX ст. Цей напрям започаткував англійський економіст Альфред Маршалл (1842—1924), праці якого, зокрема «Принципи еконо­мічної науки» (1890), на десятиліття визначили шляхи розвитку економічного аналізу та економіки як науки. Основними постулатами щодо ролі держави в регулюванні господарських процесів були визначені:

- фіскальна політика неефективна, оскільки впливає лише на структуру сукупних витрат, витісняючи інвестиції через збільшення попиту на ринку капіталів мри здійсненні позик і тим самим підвищенні відсоткової ставки;

— експансіоністська грошово-кредитна політика призводить тільки до інфляції, тому держава може здійснювати лише мікроекономічну політику;

— функції держави повинні бути обмежені вироб­ництвом суспільних благ, боротьбою з монополіями, усуненням різноманітних зовнішніх ефектів, а також підтримкою безпеки, законності та правопорядку.

Паралельно з неокласичним напрямом наприкінці XIX ст. сформувався інституціоналізм. Його основними особливостями у трактуванні ролі держави в економіці були: критичний аналіз ортодоксальних теорій з розро­бленням альтернативних програм економічної політики; намагання вивчати не стільки функціонування систе­ми, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму); аналіз економічних відносний не з позицій т. зв. людини економічної, а з позицій організації суспільства, дер­жави; намагання посилили суспільний контроль над бізнесом; визнання необхідності втручання держави в економіку.

Поява у 1936 р. праці англійського економіста Джона-Мейнарда Кейнса (1893—1946) «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грозней» ознаменувала початок кейнсіанської революції, яда зумовила значні зміни в економічній теорії. Дж.-М. Кейнс розглядав державне втручання, спрямоване на стимулювання сукупного попиту, як життєво необхідне для функціонування рин­кової системи, яка втратила здатність до саморегулю­вання. Основою кейнсіанської концепції макроекономічної політики стала ідея поєднання бюджетного регу­лювання з грошово-кредитною політикою. Пріоритет­ними повинні бути такі у державної економічної політики: повна зайнятість, стабілізація економічного циклу, сталі темпи економічного зростання. Держав­ний бюджет слід використовувати як найважливіший інструмент економічної політики, а грошово-кредитна політика має виконувати допоміжну стосовно бюджет­ної функцію.

Теоретичною основою для висновків про взаємодію фіскальної та монетарної політики стала модель IS-LM для закритої економіки, рос роблена англійськими нео-кейнсіанцями — Джоном-Річардом Хіксом (1904— 1989) та Елвіном-Харлі Хансеном (1885—1975) у ЗО— 40-ві роки XX ст. Модель Хікеа — Хансена пояснює механізми регулювання ринкової системи грошово-кре­дитними та фіскальними інструментами. Неокейнсіанці зосередили увагу на дослідженні поведінки інвести­цій протягом економічного циклу. Вони вважали, що державі повинна відводитися важлива роль в обмежен­ні розмаху циклічних коливань через вплив на обсяг приватних інвестицій за допомогою вбудованих автома­тичних стабілізаторів, тобто автоматичного застосуван­ня податково-бюджетної політики.

Макроекономічна теорія Кейнса тривалий час домі­нувала в теорії та практиці економічної політики. Його ідеї використовували СІЛА («Новий курс» Ф.-Д. Руз­вельта), ФРН (розроблення антикризових заходів у

середині 60-х років XX ст.), Велика Британія (урядова книга «Політика у сфері зайнятості», 1944). Кейнсіанська концепція була актуальною за умов, коли основ­ну увагу зосереджували на проблемах подолання спаду виробництва та зменшення безробіття. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. в економіці багатьох країн виникла ситуація стагфляції, коли висо­кий рівень інфляції супроводжується падінням вироб­ництва. Кейнсіанські рекомендації за таких умов ви­явилися неефективними. Це спричинило поширення альтернативних теорій, зокрема монетаризму, який сформувався в межах неокласичної школи. Його послі­довники дотримуються думки, що ринкова система є достатньо стійкою і здатна самостійно відновлювати економічну стабільність, тому вони проти державного втручання в економіку, обстоюють принципи вільної конкуренції. Держава, здійснюючи цілеспрямовану грошову емісію, може впливати на грошову масу і в такий спосіб регулювати номінальний ВВП, вважають монетаристи, однак при цьому принижують фіскальну політику як метод стабілізації економіки.

Монетаристи розробили теорію економічного циклу, в якій основним постулатом є твердження про грошову природу економічного циклу, зумовлений нестабільністю попиту на гроші та відповідними зміна­ми умов грошового кредитування. Саме неокласики вперше звернули увагу на необхідність проведення дер­жавою активної грошово-кредитної політики. У літера­турі монетаристська теорія і спроби її реалізації у практиці державного регулювання економіки отримали назву «контрреволюції Фрідмена» на противагу «кейнсіанській революції».

Монетаристську концепцію активно критикували представники посткейнсіанства, що виникло у 60—70-ті роки XX ст. Вони прагнули розвивати і рефор­мувати кейнсіанство, а важливими заходами еконо­мічної політики держави вважали соціальні реформи, програми перерозподілу доходів, обмеження влади монополій.

Полеміка неокласиків та посткейнсіанців вщухла наприкінці 70-х років XX ст. завдяки поширенню ідей неокласичного синтезу, суть якого полягала в тому, що залежно від стану економіки варто використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або «рецепти» еко­номістів, які прагнули обмежити втручання держави в економіку та надавали перевагу грошово-кредитним механізмам. У межах цієї школи було розвинуто економіко-математичні методи аналізу, які лежать в основі сучасних концепцій координації монетарної та фіскаль­ної політики, отримано цікаві результати у теорії та практиці оподаткування.

Отже, економічна (політика сучасних держав ґрунту­ється на доробках основних напрямів сучасної світової економічної думки й синтезує їх. Жодну концепцію не можна вважати універсальною, всеосяжною. Економіч­на політика, що реалізується у сучасних державах, трансформується залежно від зміни економічної ситуа­ції та збагачується новими розробками у галузі еконо­мічної теорії.